За готар

Нарис із сільського життя

Зима.

Старенький панотець села Д. повільним, утомленим кроком і з натугою прямував сільською дорогою під ліс. Дорога трудна: снігом завіяна. Він останніми днями падав і падав, неначе сипаний невидимою рукою, і наріс високою білою верствою. Куди не глянути — царство його. За дрібними сільськими хатами знімались білі могили, наметені вітром, і ночами блистіли проти місяця холодним кришталевим блиском.

Мороз тиснув і пік, і хіба що хто мусив — виходив із хати.

А старенький панотець мусив.

Двоє газдів, один молодий, а другий старий, вступили до його хати і поставили питання: "Що з чужим робити, що не знати звідки навіявся, убогий подорожній якийсь, і лежить напівмертвий на лісовій дорозі недалеко хати чорної Магдалени?.. Слабість збила його з ніг, бо видко, що розболілий, повалився серед пустої дороги, якраз за селом, під лісом".

Тому треба було піти і поглянути на нещасного. Може, покажуть сліди які, звідки він, а може, іще й заговорить... може, зможе іще піднятися і далі піти: такий чужинець, що не знати звідки і що,— лише клопіт для села; загине, то й ховай даром, трудись за бог зна які гріхи... Він не любив даром трудитись. Старий вже був, а що найважніше — який хосен йому з того... А то акурат...

— Ех, що за дорога, що за дорога! Се кара божа спадає на нас, кара божа! — бурмотів, засапуючись і опираючись важко на грубу, ковану палицю. Біла довга борода аж штивніла на морозі.

— Таже дав бог святий сніг, аякже,— відказав молодший.— А може, воно й добром вийде весною землі?

— А-i, "добром", дурню! Грішите, та п’єте, та крадете, та грабуєте, свідчите фальшиво один на другого; на боже не даєте — і добром має ставати стужа та фортуна? Не плів би ти дурниць!

Молодий замовк.

Він засунув одну руку в рукав другої, зігнувся, опустив голову вниз і старався опертися острому, пекучому вітрові, що так і палив обличчя. Не мав він охоти говорити: по правді сказавши, боявся панотця.

Його товариш — старий балакун, сільський вартівник — поглянув боком на панотця і обізвався:

— Що ми мали робити, панотчику? Двірника не було вдома, щоб в нього порадитись, виїхав у місто, а що до вас нам найближче, то й поступили до вас за доброю порадою. Се не наш чоловік, панотчику, се чужий. Ніяк першого-ліпшого чужого, та ще і в хоробі, в хату затягати. Біду може затягнути. Ми йшли оба до лісу, я та й оцей... і видимо: недалеко саду чорної Магдалени... саме близько готаря, лежить чоловік. Приступаємо... дивимося.... се не з нашого села.

— І не з сусіднього! — закинув молодий.

— І не з сусіднього! — повторив старий.— Вмісто кучми в нього капелюх на голові солом’яний, а вмісто сердака або кожуха — полотнянка.

— З Галіції! — закинув, як перше, сухо молодий.

— Таки так,— кажу.

— Може, замерз! — каже оцей.

— Або заслаб,— кажу я,— та й гримнув.

— Або упився, або упився! — кликнув роздразненим голосом панотець, спинившись, щоб відітхнути, бо якраз знімалась дорога горбом між полями.

Оба селяни розсміялися.

— Може, хотів зігрітися! — закинув старший.— Та й збігла горівка в ноги й звалила.

По хвилі довшого мовчання поспитав панотець:

— А далеко ще там до нього?

— Та ніби недалеко. Недалеко Магдалениної хати, коло її городця, недалеко готаря...

— Котрої Магдалени?

— Таже чорної, панотчику, чорної...

— Ага... ага! — обізвався панотець протяжно.— Чорної...— і замовк.

Аж надто добре він її знав. Тринадцять разів вступав в її хату. Тринадцятеро дітей поховала вона, та Магдалена.

— Вона вже тепер за себе і за свого чоловіка гарує, бо йому і ноги, й руки геть покривило,— почав оповідати старий вартівник.

— Від чого покривило? — спитав панотець.

— Хто може знати... Кудись ходив на роботу і відколи вернув — два роки буде тому на Миколая,— то все лежить та й лежить... і руки, й ноги йому покривило. Має вона добру партику на сім світі. Не дай, боже, нікому таке. Ще й діти вмирають. Оце останнє, що ще держиться її, та й то вже так, як би не її вже було. Лише очима світить. Худе... жовте, і день і ніч нахукає та й кахукає. Біда!

— Ов!..— кликнув панотець і знов на хвилину пристанув. Потім додав, відітхнувши: — До неї ще далеко. Десь забудувалися від села, як від ворогів. То... кажеш... її мала слабує?

— Слабує. Вже що вона не робить, куди й не ходить по ліки, а дитина все не така, як другі діти. До святого Івана чудотворного Сучавського на прощу водила. Мабуть, не виросте їй і оця дитина.

— Та коли так, то певне, що не виросте. Але вона чемна жінка: на боже не забуває. Дає на служби... і добра робітниця. Коли не пішлеш по неї, вона зразу з’явиться. На все має час.

— Чемна жінка, щоправда,— притакнули чоловіки,— лиш то одно, що щастя не має. Діти повиростають, із найгіршої біди повидовбуються, а потім акурат як би хто свиснув на них — вони ідуть. Вона вже така збіджена з гризоти і з видатків, що чим раз, то більше чорніє. Недурно й прозвали її чорною. Лиш хрестить та й хоронить, хрестить та й хоронить. Не знаю, як її земля носить; яка у неї душа з жалю. А пальці її так само покривило, як чоловікові, лише їй з роботи. Смерть і слабість у хаті все повижирали. Якби не та дитина, що світить у хаті очима, вона пішла би сама в землю, а так дитина та й робота держать її при собі. Така її вже партика на сім світі.

— Але-бо й партика! — аж заспівав молодий товариш. І знов хвиля мовчанки, під час якої чулося лише сапання панотця і стукання кованої палиці по замерзлій дорозі.

— Що то у декого змалку нема долі, як от хоч би й у Магдалени! — потягнув знов на своє старий.— А дивіть, сиротою лишилося; в найми пішло, як лиш лазити почало. А відтак, як віддалася, запосілася смерть на діти, потім чоловікові руки й ноги покривило, та й не знати чому. Чому воно так? Бідна, та й годі. А кажуть: діти в неї такі розумні, як старі. Все, каже, "знають".

— Бо вмирати мають! — закинув молодий сухо.— Спитайте у якої жінки, в котрої померла дитина, яка вона була за життя? І послухайте, що вам розкаже. Таке й таке було — і се знало, і то знало, і то виділо, і то чуло... а наш чоловік і постаріється, і змарнується, а такого всього таки не знає!

— Сила божа! — відповів побожно вартівник.

— Ану-но, ще не видко Магдалениної хати? — кликнув нараз позад бесідуючих панотець, якого почала мандрівка нетерпеливити.

— Видко, вже видко! — поспішили сповістити газди. І справді, з-під лісу, мов грибок, показалася солом’яна, почасти снігом перевалена стріха малої хатини.

— Ну, прецінь добилися?

* * *

— Хата Магдалени дивиться лицем у ліс,— сказав молодший.

— Бо люта, що за плечима чигає вже чуже село,— відповів старший.— За її же городцем уже готар. Оце. простягається сусідня толока. Її хата саме на роздоріжжі стоїть. Слухає, як вовки лісом виють і фортуна ніччю гуляє. Аби ви знали,— додав об’ясняючи,— що тому в неї й стільки недолі. Се, кажуть, щастя обминає того, хто на готарі сидить. Воно тягнеться або в одну сторону, або в другу, а хто на готарі стає, тому нічого не дістається. Але дивіться, вже видко бідолаху, що лежить. Слава богу, на місце добилися, а то б панотець далі йти не захотіли.

Станули на місці.

Вокруг тишина і лиш гудіння лісом... Темний великан дише льодовим холодом і стоїть як мур, неповорушно. Попри нього біжить вузенька сільська дорога, а край дороги "лицем звернена до нього" хата Магдалени. За хатою мізерний садок, що опирається о толоку вже чужого села.

Але в тій хвилі хата Магдалени нікого не займає. Вона від трьох мандрівників іще добрих двісті кроків віддалена.

Вся увага людей звернена на чужинця, що лежить у білій полотнянці край дороги під лісом і не ворухається. Лице у нього з болю викривлене, жовте, ніби задеревіло. Пальці стиснені.

Сумний вид.

— Господи Ісусе Христе! — кликнув молодший, перехрестившись.

— Йому вже душа на плечах! — сказав другий.

— Ану, мой, потермоси, аби знати, чи живий, чи ні...— розказав нетерпеливо панотець.

Він, зобачивши чужинця, все зрозумів: убогий селянин-мандрівник занедужав у дорозі і якраз тут повалився. Мізерна одіж, зужита торбина при боці, худе, як віск, лице роз’яснило йому все.

— Рушається?

Несміливою рукою обмацував старший газда чужинця і доглянув.

— Живий! — кликнув.— Рушається...

Хвилина напруженого мовчання.

Панотець задумався, а чоловіки мовчали. Оглядали цікавим оком нещасного, як лежав і ледве чутно стогнав. Незвичайно було.

Звідки йшов?.. Хто він?.. Ані старий він, ані молодий... з роботи, може, якої вертав. Руки в нього дьогтем помарані, неначе дьогтем гандлював. От що нещасного в дорозі постигло... Нараз постукав панотець нетерпеливо палицею, не промовивши ні словечка. Газди поглянули допитливо на нього, а відтак старший знов зігнувся.

— Живий він, живий, панотчику,— впевнив, як передше.— Але до смерті йому вже недалеко. Губи посиніли... Що тут робити?

— Що робити?

— Свічку принести, аби без свічки не вмер! — додав поважно молодший.

— Дурню! — залаяв панотець. Відтак викривив старечі уста погірдливо.— Плентаються кудись! — процідив.— Блудять світом, марнуються, а наостанку спадають тягарем на других. Хто візьме його на себе? Хто справить похорон? Хто понесе всі видатки?

Чоловіки витріщилися з переляком на нього і змовкли.

Очі панотця засіяли недобрим блиском; біла довга борода його задрижала... він нагнув плечі ще більше, як звичайно, і, піднявши руку високо вгору, указав довгою палицею на пусту, завіяну толоку сусіднього села.

— За готар,— прошептав зимним, хитрістю переповненим голосом.— Затягніть його за готар... Сусіднє село нехай собі з ним голову б’є...— і, відвернувшись роздразненим рухом від усіх, потюпав квапною ходою білою дорогою назад.

Люди остановились.

Не промовивши ні словечка, стояли добру хвилину з нерішучим видом; відтак схаменувся старший:

— Понесем? — спитав.

— Ні! — відповів молодший.— Не на моїй землі лежить.

— І на моїй ні — раз; а по-друге, хто його знає, що він за один?..

* * *

О тій самій порі чорна Магдалена сидить у своїй хатині і пряде. Від часу до часу спиняється її великий журливий погляд на тринадцятилітній дитині, що лиш у сорочині... сидить на печі, дере пір’я й перериває глибоку тишину довгим кашлем. Чоловік на постелі, звернений лицем до стіни, лежить мовчки.

Від довшого часу виє собака в буді коло малої стайні, де знаходиться її одиноке багатство — корова, і не може успокоїтися.

— Виє, як би вовків зачула...— обізвався немощний з постелі, перериваючи глибоку тишину, і з голосом, неначеб присутні мали те саме на душі, що він.— Іди, жінко, глянь, як держить вона голову.