Апостоли правди

З Михайлом, популярним карпатським артистом, розкладали вже речі в купе, коли з камерою і штативом увійшов Іван, телевізійник, з яким Михайлові ще належало знайомитись.

— Ти часом не знімався в "Білому птасі з чорною ознакою"?..

— Часом ні, хоча "Білий птах..." знімали в нашому селі...

Іван був фактурним хлопцем, за такими дівчата бігають як за поїздом, сказав Михайло. Через вікно помітили, що йде й Богдан Васильович, з паличкою, ледь налягаючи на ногу. Колись штрамака, він навідріз відмовлявся від цього куштура, але наполягла дружина, наповідала:

— Богдане... Я тебе прошу... Таблетки... Краплі... Ну, ти знаєш де...

— Так-так...

Тільки й казав Богдан Васильович. Коли потяг, хитнувшись, уже рушив, на пероні стояла ще довго й дивилась услід, як у пісні молодого Володимира Сосюри. В купе всі були збуджені, як це перед дорогою, я намагався бути як усі, але не відпускав ранковий шок. Сім років доїжджав сюди, до обласного центру, на роботу, немало хто мав мене за дивака.

— Ми ще й на сотку не виходили, і каву ще не пили, а ти вже й припер з Городенки...

— Та от, припер-припер...

Але мав перевагу над ними, поки вони спали, на першому рейсі я починав свій новий день, з тими людьми, які знають, що це таке, хто рано встає, тому Бог дає. Щоранку проводжав мене кудлатий, мало з не по-людськи мудрими очима, простий, але з аристократичною кличкою, дворняжка Барон. Привезла його внучка з Франківська, зустріла бідолагу на смітнику, прихистити на поверсі не змогла, так і опинився Барон у Городенці. Барсік...

— Багсік...

Казала моя внучка, ледь картавлячи. Я закривав наглухо фіртку, залатав щонайменші шпарини, але защораз він здоганяв, а потім переганяв мене на середині дороги, то відстаючи, то перебігаючи, до самого автобуса, водій якого, збираючи таких, як і я, пасажирів, нахилявся до нього, як лиш Барсік клав передні лапки на підніжку й заглядав у салон:

— Ну, що?.. Хочеш до Франківська…

Може, й сумував Барсік за містом, може, манила дорога, але, постоявши, оббігав він автобус, перебігав через два переходи і чекав на світлофорі, що давно тут як не працює, поки ми не рушали. Я оглядався в заднє вікно, бачив, що побіг наш Барсік звичним маршрутом, у дорозі міг бути спокійним. Того ранку звичний похід у студію перервав телефонний дзвінок.

— Сьогодні ввечері — у Сандармох...

— Як?.. Сандармох…

— А ви не знали?.. Всі місяць як знають...

— А я не знав...

— А тепер знаєте...

І молодий дівочий голос на тому кінці розсміявся. Я кипів, це ж не до Городенки, вибіг на вулицю, пішов поміж людей. Але мав я там бути, хтось мене кликав, вів Господь, з поїзда ще подзвонив до своїх.

— Та не переживай ти так там...

— А Барсік...

— Ну як, на вокзалі, останній з Франківська якраз на підході...

— Підіть заберіть...

— Так-так...

Несподівано впала на нас уйма часу, зранку виходили до вікна, пропливали простори, вели безкінечні розмови. Я знав його із телевізора, ось у Верховній Раді, біля мікрофона в залі.

— Винесіть цього божка!..

Грізно звертається до комуністів. Комуністи трясуться зі страху, партія падає, беруть за руки й за ноги свого з гіпсу вождя, виносять із залу. Ось знову він, і знов до комуністів:

— Ваші діди і батьки наробили багато помилок,

які принесли біди й страждання народові. Ви сьогодні прийшли у верховний орган законодавчої влади і маєте можливість виправити ті помилки, разом з нами проголосити незалежність…

Першим у стінах Верховної Ради заговорив про незалежність від мікрофона в залі 18 травня 1990 року депутат Ребрик. Про це написано у книзі "Президент", і така з цього часу наша історія. А тоді розмова в нас тривала десять днів, і в поїздах, і на Сандармосі, а там і по приїзді вдома. Його не стане в перший день Нового року, але залишаться яскраві і ці по-людяному світлі сторінки життя, які я просто записав.

1.

Мама померла, коли виповнилося чотири роки. Батько жив у селі як багач, хата, стайня, стодола, в хаті водопровід й каналізація, це на той час. Приходило підпілля, йшли до заможніших, вимагали їжі і допомоги, не могло бути, що не давав. Зима, вечір, горить лампа, роблю уроки, а тато з бабою (баба мене виховувала, мати першої татової дружини, золота жінка) готують вареники. Баба ліпить, а тато заварює і складає в макітру. Вікна замерзли, вдень не палилося, бачу, на шибці лиш палець, хтось стукає. Батько пішов, відчинив, заходять у білих халатах. Чекісти. Один так недбало "дехтяр" біля мене на стіл.

— Вот здесь ми будем ужинать…

А тато каже:

— Для вас у мене вечері нема…

А вони ніби й не чують. Посилають двох, приносять польську, таку, як тепер з пластику є, літрову, заткану качаном. Поставили на стіл.

— Давай закуску!..

— Для вас нема закуски…

Він встає, той старший з них, а тато ту макітру раз і в цебер з помиями.

— Ах!.. Да ти для бандеровцев готовил!.. А ти

сука!..

Зібралися і пішли з тою горілкою. З того часу люди почали.

— Нашо не дав!..

— А най би подавилися!..

І я відтоді перестав ночувати вдома, знав, що прийдуть, ночував у вуйни. А тато в бесіді з людьми казав:

— Я з свої хати не піду нікуди, мене хіба

понесуть мертвого…

У той день, коли тата забрали, вуйна сказала: тікай, бо можуть сюди прийти. Вийшов за ріку, на горб, Павлівка внизу, як на долоні, чую, в селі діти плачуть, крики, вирішив усе-таки піти до тата, згадав, як він казав, що не піде з хати нікуди. Думаю, треба щось помогти. Йду поза ріку, а облава шукає за мною. Стало розвиднюватися, вони на гостинці, вирішив йти на них. Тікати, думаю, не втечу, вони і кинулись на мене, оточили.

— Фамілія?..

Ну, а там, де я ночував у вуйни, є мій двоюрідний брат, ровесник, Шпильчак Іван, кажу:

— Шпильчак…

— Шпильчак…

Кажу, йду до Галька по цій вулиці, не розв‘язав математику, йду списати задачу.

— О-ов!.. Да ти хороший ученик будешь, что

спісиваєш…

Всі дружно зареготали.

— А ти Ребрика знаєш?..

— Знаю, ми в одному класі…

— А в якій зміні?..

— В другу він ходить, з першої години…

— А конфети ти любиш?.. Ми дамо скільки

захочеш, але в першій годині нам покажеш його…

— Добре, покажу…

— А в чому одягнений він, Ребрик цей?..

А в цього Івана, Шпильчака, старший брат прийшов з армії, у формі військовій, як це завжди приходять, і цей малий Іван любив солдатське вдягати, райтки, як то всі діти ходили. Відповідати треба було миттєво і не задумуючись.

— Він у черевиках…

— А штани?..

— Галіфе, зелені…

І ось двоє зі мною лишаються, а решта пішли, і бачу вже йдуть до Шпильчака, до того, де я ночував. Він там, у хаті, ну і ці мене нібито вербують. І, дивіться, як то Бог дає, зошити є підписані в торбі, а ніхто не додумався в них подивитися, зразу б побачили.

— Ми прийдемо, але щоб ти був…

— Слів нема, але приходьте скоріше, ніж на

першу…

— Прийдемо…

Ті до хати заходять, а ці від мене пішли. Я тоді

на гостинець, і щодуху в горішній кінець, на греблю, на калуську трасу, до Станіслава. Тепер що робиться, ті прийшли до Шпильчака, а Іван з печі злазить.

— Как фамілія?..

— Щпильчак…

— А звать?…

— Іван…

— Как Шпильчак?.. Ану, злазь…

Іван злазить.

— Одягайся…

Іван взуває черевики, натягає і ті штани, галіфе, все сходиться і вони:

— Все, цей…

Мама Йванова плаче, вивели Івана, одну сусіду питають.

— Шпильчак…

Другу, третю, всі кажуть Щпильчак. Коли минуть уже роки, і мене заарештують перший раз, спливе в органах і ця інформація. Який він був, що дванадцятилітнім обкрутив п‘ятнадцятьох чекістів. Довели Івана до голови сільради, такий був Попадинець, коли і той сказав, що це Шпильчак, тоді змирились.

— От, сукін син, обмахал нас…

Таким чином я втік. У мене дві старших сестри, одна вийшла заміж у Княгинин, а друга в Павлівці. Ну і мене тягне ж там, іду до сестри. Вже хату нашу розібрали, частину колгоспної господарки побудували з неї, бо ж хата була нова. І ще в селі був такий Вугрин, по-вуличному, Когуч Йосиф, у 39-му був головою колгоспу, більшовики поставили, а тепер, коли повернулися, дали йому "пе-пе-ша", він ходив по селі та інформував їх. Три рази за ним гналися бандерівці, і він їх перестріляв, не вони його. І чую, як люди жаліються, що він, Йосиф, ну, скурвий син, на ніч іде з села, а вдень селом ходить, як пірат. І ось прийшов я до сестри Рузі, її чоловік з армії, з Берліна вернувся, завклуба, дала сестра їсти, а хата так недалеко від клубу, видно – то зима, біжить Вугрин. Він любив випити, Михась, сестри чоловік, теж любив випити, а вже раз завклуба, то державний муж совєтський, і біжить Вугрин сюди. Мені нема куди діватися, Михась каже, ти бери книжку і ставай за пічку. Став, читаю. Прийшов Вугрин, "привіт-привіт", сідає, ну, давай, Михасю, вмажем. Той дістає пляшку, випили раз, випили другий, а Михась музикант, грав на кількох інструментах, у тому числі на кларнеті, вже трохи підпили, каже Вугрин, ану, заграй, я хочу танцювати.

— А що ти будеш…

— Гопак…

Михась заграв, цей пішов танцювати, і коли зробив коло, побачив мене. Побачив, що я стою, налякався страшно, подумав, що то якась засідка.

— А це хто… А це хто…

А Михась каже:

— Та то Рузин брат, Богдан…

— А що він тут робить?..

— Та, бачите, стою, грію спину, читаю…

— А… Ну-ну… Читай-читай…

Він міг мене відправити в Сибір. Після цього я трохи змінив думку про нього. Закінчив сьомий клас, сестра каже:

— Йди, поступай у музичне (нині Січинського),

бо там – здаш добре, дають стипендію.

І я пішов поступати, в школі вчився не на відмінно, а так, посередньо, здав три предмети, дві четвірки й п‘ятірка, виявляється, є ще музичні здібності. Приходжу, там, де приймають екзамени, співають, щось грають, ну а я що: бачив кларнет, бачив трубу, бо Михась грав, бачив скрипку, цимбали, баян. Зайшов, сидять за столом троє, один у центрі в білому піджаку, два по боках. "Добрий день-добрий день".

— Що ви нам приготували…

Кажу, я нічого вам не приготував. А поступаю на народні інструменти. Стоїть біля них рояль, піднята кришка, перший раз у житті бачу. І той, що в білому, вийшов і каже:

— От я зараз вдарю по клавішах, ви маєте

сказати скільки чуєте звуків…

Вдарив, я почав вгадувати.

— Добре, а що ви можете заспівати…

Я почав "Ой у лузі червона калина", коли дійшов до "…чогось наша славна Україна зажурилася…", кажуть: досить, досить, досить…

— Досить! Ідіть…

Не пройшов, музичні здібності.