Американська осінь

Валізи спаковано, посиділи перед дорогою, і на вокзал. Попри святу батьківську місію, яку мали здійснити, віддати те, що ще належало, дітям, яких не бачили мало не десятиліття, ця наша ідея тверезила розум. Як подолати шлях через моря, коли мороз по шкірі лише від думки. Степан, уже також немолодий водій, але завжди елегантний, такий собі аристократ серед автобусників, кольнув, як викладав бесаги.

— А в цій, найбільшій, долари…

Вона й справді була велика, бесага, з двома ручками на два замки, я насилу витяг з багажника. Степан не вгадав, всі долари помістилися в лівій нагрудній кишені, надійно зашнурованій замочком і зашпилені шпилькою. Як і порадили бувалі в бувальцях заробітчани. Вони, щоправда, розповідали і про інші надійні канали, але я ними вирішив не користуватись. А Степан щось знав, щодня в дорозі, життя пішло далеко вперед, певно, є такі, що перевозять бесагами, прикинув, мабуть, що і я можу.

— Степ!..

Він був останнім, хто, так виходило, проводжав мене тут, на станіславському вокзалі.

— Долари в кишені…

Ми стояли позад його автобуса, що через годину-другу знову вирушить на Городенку, і він сміявся. Може повірив, а може, ні. Я взяв за шлейки, жінка завдала на плечі, ще дві — в руки, і ми пішли до стоянки таксі. Колись ще так ходили по наших селах закарпатці.

— Афини!.. Афини!..

— Решта!..

— Бо я їду до Будапешта…

Таксі мало відвезти нас на північний вокзал. Чекали довго, суцільні затори, таксист був злий.

— Не ставай на підніжку!..

— Та яка підніжка, я ще до машини не

дійшов!..

— Акуратно з тими торбами, не задерай

там багажник!..

У Варшаві такий же таксист, але поляк, хутко взявся за клунки, йому допоміг ще хлопака, що стояв збоку, азійської зовнішності, не то монгол, не то казах.

— Бардзо прошем!..

— Бардзо дзенькуєм…

— Фридерика Шопена?..

— Фридерика Шопена…

Я кайфую від Варшави, центр міста, а довкола луги. В нас шпаровиті забудовники давно б забудували. І ніхто б не подивувався, стільки народу по закордонах, на житло попит, як не потіснити луги, коли вони просто пустують. У Франківську нема як дихнути від тих забудов. З тим нашим таксистом вибиралися з центру дворами, Галицька стояла безнадійно. Висотки, висотки, висотки. І де лише їх не натикано. А у Варшаві, як виявляється, не підеш до мера з конвертом, тому не будує ніхто на тротуарі. Виглядає на те, що конверти тут просто не ходять. Така, як це для нас, незрозуміла дійсність. Без понять.

Усі ми тісно прив‘язані до місця, де народилися, до своїх рідних країв, відірватись від яких здебільшого важко, а то й неможливо. Дітей Всесвіту, які, де не посій, там приживуться, мабуть, не так і багато. За два дні до відльоту, а чи просто від'їзду спершу до Польщі, я поїхав у рідне село. Довго ходив цвинтарем, там мама і тато, велика родина, всі наші з села, яких знав молодими, а кого трохи літніми, але яких пам'ятав, там дід Дмитро. Так уже вийшло, що з ним ми не бачились, я народився лише через десять років, як діда не стало. Загинув він березневої ночі, убієнним невинно, до кінця тої війни залишалося рік і два місяці, вже нецілих. Мені випало гарне життя, я мав багато чого, доля не обділила ні благами, ні успіхами, я знав солодкий смак вершин і гіркий щем падінь. Чого не знав я, чого не спізнав, чого не відчув? Звичайно, його. Я не бачив його очей, не чув голосу, не взяв він на руки, не повів за руку, як вели своїх інші. Дід не сказав мені того головного, що мав він сказати. Але, я це знаю, він мене захищав у найскладніші моменти, коли захистити вже не було кому. Приходив мій дід. Зрозуміло, я знав, що мене кличе в ці далекі світи, яка зірка на небі, де зобов‘язаний був побувати. Тому плив цей лайнер автобус, двоповерховий, суперлюкс, з двома місцями нашими над водіями і вікнами, що впиралися в дорогу, де замріяно і з тихою задумою зникали вдалині золотаві вересневі простори. Автобус мовчав. Були це вже не біженці, від яких вигиналися кордони навесні, але й не безтурботні мандрівники. Тимчасово переміщені особи, такий статус.

Вони вже звикли до нових обставин, змирилися, і тепер час від часу курсували через кордон туди й назад. Ближче до Львова розмерзались поволі. Молода сусідка, що через крісло, взяла до рук телефон.

— Ну, я поїхала…

— Ха-ха-ха…

— Та я в переносному….

— А може, й прямому…

— А як тут не поїдеш?!.

Потім розмовляла півтихо, певно, що з мамою.

— Данка не плакала?..

— Мам, ну ти скажи їй, що цей раз

ненадовго…

— До Нового року…

— Навіть ні, не до Нового, там у них

Різдво 25-го, то і я до 25-го…

— А малий?..

— Дай йому той конструктор, той, що на

Миколая, він там у шафі вгорі, а до Миколая ще передам…

— Мам, ти що, плачеш?..

— Ну, перестань… Ще лише цього нам

бракувало…

— Ми сильні, мамо!.. Сильні!..

— Минаємо Львів, як пройдемо кордон,

наберу, поцілуй їх від мене…

Львів світився міріадами панських своїх ліхтарів. Заїжджали з боку Дублян, де колись вчилися всі мої друзі в сільськогосподарському. Через ліс там Брюховичі, де пройшла наша студентська молодість, королівський Брюховицький ліс. Там я вперше побачив "Карпати" і великого Лобановського, який, так судилося, починав все зі Львова. Він сидів дуже далеко, туди ледь добивали промені прожекторів, але на трибуні пішло ніби пошесть.

— Лобановський…

Ці всі тріумфи, аж до Мехіко, де сколихнеться світ, будуть попереду. А там, у Львові, буде безбарвний матч, який нічого не вирішував і не продемонстрував нічого. Лиш по закінченні пливла ріка народу, як це постійно з "Дружби", і вів за собою всіх кульгавий чоловік, що був поводирем. Василь, студентський мій товариш, зупинився серед цієї ріки.

— Знаєш, Приймак, чого найбільше я

хочу?..

— Чого…

— Як умру, аби за мною йшла така ріка

народу…

— Вася, ти будеш безсмертним!..

Сміялися друзі. Ще тут, у Львові, ходили ми за Івасюком і рвали на собі сорочки на його могилі на самі Зелені свята. Листок з арифметичного зошита з до банально простими словами. "Спасибі, брате, за любов нетлінну до рідної вкраїнської землі. Вовік твою "Червону руту" співати будуть солов'ї. Тріо Маренич". Листок хтось зранку клав на вінки, а ввечері забирав. І так всі дні до пізньої тієї осені. Мареничів тоді не вбили, на їх машину за Львовом на волинській трасі наїхав якийсь тип. Той замах був невдалим. Через декілька років потому приїхав зі Львова до Городенки Білозір і привіз ансамбль "Ватру". З тих пісень Україна вже промовляла. Такими до межі відчайдушними були ті хлопці зі Львова. А Фридерика Шопена — це аеропорт у Варшаві. Шикарний аеропорт, повітряна гавань, мабуть, одна з кращих в Європі. Фридерик Шопен, він за талантом, віком прожитих років на Землі, не так і далеко від наших Володимира Івасюка і Ігоря Білозіра. Геніальний поляк, що створив немало шедеврів, "Вальс дощу", який, прийде час, переверне душу мені. Але, знаєте, що я подумав, як сідав на літак у Варшаві? Де наш аеропорт імені Володимира Івасюка? А Ігоря Білозіра? Вони для нас чим не такі, як Фридерик Шопен для Польщі? А вміють поляки пошанувати своїх геніїв, віддати почесті, увіковічнити, залишити у пам‘яті для поколінь. А ми?..

— Хто ми?.. Яких батьків?.. Чиї сини?..

Споконвічна наша риторика. В Польщі я був напочатку дев‘ядесятих, пензлики, свердлики і, головне, каністрами спирт, у необмеженій кількості. Той базар у містечку, що між Ряшевом і Краковом, гудів з досвітку. Польки блондинки-обманки із ще намальованими губами сиділи розгублено над своїм крамом і не знали, що з цим робити. Місько, що позбувся роботи, так, як розпалася партія в нас, був дуже озлоблений. Залишав свої пензлики на дітлахів, йшов до автобуса, там він гасив. А згодом, уже під мухою, проходив уздовж рядами.

— Валєнса!..

Долинало з різних кінців базару його розкатисте, грізне як грім.

— Валєнса!..

Валєнсу Польща тоді прокленала, це він з його Солідарністю привів їх на ці ниці базари. Шокова терапія.

— Валєнса!..

Польща не знала тоді, що це наш Місько з Городенки грає політики тут, а заодно збиткується з них. Але Польща прорвалась.

Ці блондинки з базару під Краковом, склавши першу копійку, рушили згодом до німців, чоловіки — до Англії, а там до Америки. Пішов рух, який дав новий поштовх, зробив Польщу, як тепер кажуть вони, знову великою. Створили самі себе, думаю, і ті дітлахи наші, що прямо з школи почали тут бізнес, життєві університети. Це був цілий автобус семи-восьмикласників з Мишина під Коломиєю, і нас, там кілька старших. Пригадую, повертались після полудня в готель своїм автобусом.

— О!..

Показували через вікно школярки.

— Наша горілка…

На тротуарі лежав поляк. Сонце лише хилилося на захід, та пражило немилосердно. Поляк у білих споднях і попрасованій на кант на рукавах сорочці. В цей час завжди дзвонили дзвони в цьому місті, кликали на вечірню. Я думаю, піднявся і той поляк, що десь переборщив тоді. З ким не буває. Тепер Польща вражає, починаючи від самого кордону. Акуратні хатини довершеної архітектури. Нема чвораків, як це в нас, ні тих замків, як це під Мукачево й Хустом, де ближче до митниці. Нема парканів, двометрових мурів і кованих брам, городенківські ковалі там потенційні банкрути. Перед хатою зелена полянка і квіти. За ці роки Польща здійснила революцію в транспортній інфраструктурі. Автошляхи там просто розкішні, розділені полоси просторими зеленими лугами. Варіанти, коли лоб у лоб, виключено. А наш автобус простояв у пробці неподалеку Ямниці годин дві, аварія, фура розчавила фуру. Українська інфраструктура автошляхів не готова до теперішніх транспортних потоків. Про неї треба було думати принаймні на початку нульових, але тоді були інші гульки. Тепер пізно, тепер безнадійно відстали і дорожні пригоди збирають кривавий свій урожай. Польща, мабуть, немає тих чорноземів, що в нас, але Польща дбайливо газдує. Ці тюки-сувої сіна на неужитках скільки око сягає, від обрію до обрію. В Польщі не п‘ють молока з порошків і не знають, що таке ковбаса з сої.

— Шляхта!..

І без іронії й сарказму. Велика

наша трагедія в тому, що Європейський чемпіонат проводили ми разом, і була Україна тоді кращою, а тепер у них Щенсний, і Левандовський забив, і, не соромлячись, заплакав, і як вони всі виглядали. Який поступ вперед. На летовищі вежа у вигляді футбольного м‘яча і це пам‘ять про час, який для нас уже далеко позаду.