В паморозній тиші вечора
Усі дерева сколихнулися.
— Де ти так довго-довго був?
Либонь, усі світи обійшов,
Обтрусив золоту яблуню,
Пив воду з лиця місяця,
Здобув уламок веселки?
Я став, відказую тихо:
— Золотих яблук не рвав,
З криниці неба не пив води,
До веселки ані дойнявся. —
Усі дерева посмутилися.
Коли паморозь — сад глибокий,
В саду світліє вікно.
Увійшов я — там дід замшілий,
На чугаїні червоні вуса,
Під чобітьми мокрявий слід.
Я ліг на тапчан рипливий,
На ньому рядно у смужках,
Тільки синя притьмарилася,
За довгі літа намеркла.
Розпочинає замшілий дід:
— Що був собі хлопчик малий,
Та пішов у далекий світ,
А горбата за ним услід…
Тріщить у грубці солома.
Смертний сон облягає вії,
Як той іній навислу стріху.