(Обніма.)
Маруся
Прощай, прощай! (Кидається нервово.)
Стій, ще на мить одну!
Дай глянути в твої хороші очі...
Ясні, ясні... я вірю їм!.. Нема
Лукавства в них...
Гірей
Найпаче проти тебе.
Маруся
Мій соколе! (Обніма.)
Гірей
Ну, поцілуй діток
І зоставайсь щаслива! (До конюхів.)
Гей, Арапа!
Підводять йому коня. Він сіда і робить рукою прощальний знак.
Маруся (знов кидається, хапа за стремена)
Стій, постривай! Погляну ще хоч раз,
Щоб на весь час в душі відбились риси
Прекрасного та любого лиця...
Гірей
Марусенько! Та що з тобою, пробі?
Лякаєш ти... Чи часом не слаба?
Чи чується тобі нависле лихо?
Маруся
Ні-ні! Не те...
Гірей
Так заспокойсь!
Маруся
Ще раз
Дай обніму!
Паша цілує.
Ну, а тепер доволі!
Хай криє бог тебе від всяких бід!
Паша поїхав.
Прощай навік, мій соколе, мій раю!
Марусі вже тобі не пригортать
І не почуть навік її воркоти...
Ох, занімій же, серце! Чую я,
Що вже тобі не довго тріпотатись,-
Натішилось — ну радості й кінець:
Вона й зліта до нас тільки на хвилю...
Ох, а проте... як тут пече! Вогнем
Проймає скрізь... непереможна мука...
А! Мати он... Вже близиться кінець!!
ВИХІД IV
Маруся і Ганна.
Ганна
Приспала я вартового і з гака
Зняла ланцюг, і він шубовснув в море...
Де від тюрми тут ключ?
Маруся (показує)
Ось, осьде він.
Ви одімкніть... а я мерщій з збройниці
Мушкети їм і зброю принесу...
Ганна
Гаразд! Хапайсь, моя єдина доню,
Українко найщирша... О, за це
Твоє ім'я не вмре у ріднім краї.
А буде вік честитись у піснях!
(Пішла до тюрми.)
ВИХІД V
Маруся сама.
Маруся (по паузі)
Для неї, так,— для України-неньки
Офірувать повинна серце я.
До матері любов є найсвятіша,
Всі почуття схилятись мусять їй...
Повинні... ах! А часом сей повин
Такий тяжкий... від смерті навіть тяжчий.
Сім'я і рід... отчизна, любий край,
Хрещений люд — все кревне... але діти?
До них любов од бога — теж свята:
Як матері зректися гріх пекельний,
Так і дітей... О боже всеблагий!
Настав мене і виведи із нетрів
На шлях правий... я в немощі слаба...
Від мук тяжких зомліла серцем кволим...
Ах, що чинить? Отчизна, рідний край —
Для тебе все... Нема чого вагатись!
(Хутко виходить.)
ВИХІД VI
Ганна, Сохрон, Андрій, Іван, Охрім і другі невольники.
Ганна одмика двері в тюрмі.
Ганна
Христос воскрес! Ви вільні, мої діти,
Хапайтеся: Україна вас жде!
Сохрон (виходячи)
О господи, яка неждана радість!
Тебе, тебе прислав воскреслий бог!
Всі (цілують Ганні руку)
Заступнице, рятовнице ти наша!
Андрій
Як нас тепер із мертвих воскресила.
Іван
Не стямлюсь я!
Сохрон
Се чудо із чудес!
Ганна
Вчинила все Маруся Богуславка,
Дочка моя, а вам усім сестра:
Ключі вона украла у Гірея
Від кайданів і від тюрми... Вона,
Як і була, є щира українка
(Передає ключі.)
Сохрон
Зоря моя! Мій сонця-правди світ!
І воля знов, і неомірне щастя!
Нежданий рай! Стеряюсь я!!
Андрій
Тривай!
Від втіхи? Ні!
Охрім
Марусі Богуславці
Хвала!
Іван
Хвала!
Усі
Хвала і слава ввік!
Невольники хапливо починають одмикать кайдани; деякі терпугом перепилюють, а дехто каменем розбива.
Андрій (дивиться на ноги)
Чи ба які, аж сині від заліза!..
Іван
Не встою, ні! (Пробує ходить.)
Охрім
Незручно, бра, ходить!
Перший запорожець
Мов не свої...
Андрій
А й справді...
Другий запорожець
Дибки, дибки!
Сохрон
То звикли так до кайданів...
Охрім
Не диво,
Звикають же панни всі до наручень...
Другий запорожець
Чи до перснів... воно таки й краса!
Іван
Та що й казать — велике діло звичка!
Андрій
До голоду, наприклад...
Охрім
Чи й до лоз!
Перший запорожець
Тобі того ще закортить і дома!
Охрім
А що ж, коли за возом бігти звик,
То побіжиш і за санками...
Всі (сміються, тупають ногами)
Правда!
Сохрон
Помолимся творцеві щиро ми,
Що зглянувся на наше бідування
І визволив нас з кайданів тяжких...
Всі (стають навколішки, співають чи промовляють)
Тобі, Христе, що встав живим із гроба
І смертію що смерть поправ,— хвала!
Учуй, благий, молитву нашу щиру
І ласкою додому нас керуй!! (Встають.)
ВИХІД VII
Ті ж і Маруся з Лесею. Виносять всяку зброю.
Маруся
Ось зброя вам, брати мої і друзі!
Беріть її, кому що по руці,-
Од ворога й на ворога, вет за вет!
Всі
Хвала тобі і слава, сестро люба!
(Кидаються і розбирають зброю.)
Леся
Усіх локшіть... гадюк і гаденят!
Все місто вам до плюндрування!!
Ганна
Лесю!
Красо моя безщасна! (Обніма.)
Леся
Мамо, я
Для помсти-но зосталась жить на світі!
Ганна обніма Лесю і потіша.
Невольники розбирають зброю, пробують, чи зручна. Маруся стоїть осторонь і не підійма очей мов присуджена смерті.
Сохрон (підходить до неї нерішуче)
Марусенько! Моє подружжя любе,
Мій тихий рай... невже не пізнаєш?
Маруся (злякано)
Сохрон мій?! Ай!!
Сохрон
Бач, як змінило горе...
Калікою став, старцем.
Маруся (сплеснула руками)
Боже мій!
Ганна щось тихо говорить Лесі; та біжить до мінарета, витягає з схову кілька факелів, передає Ганні і декому; запалює свій, збігає на мінарет і махає факелом, радісно показує, що запорожці вже тут. Далі збігає і з юрбою кидається в палац, а Ганна в тюрму.
Сохрон
Пізнать мене не можна, але серце
У мене те ж, як і було колись,
Та ж і душа незмінна, незрадлива...
Тебе, зорю, кохаю тільки більш,-
Розлукою кохання наболіло...
Маруся (до себе)
Не стямлюсь я... холоне в жилах кров
І на вустах німіє слово...
Сохрон (підходить)
Рибко!
Ти вся тремтиш, немов морозить страх...
Зі мною ти не привіталась навіть?
Маруся
Негадане... спіткання... подив... жаль...
Все зрушило...
Сохрон
І тільки подив?!
Маруся
Друже,
Я рада страх, що ти живий зоставсь
На славоньку... Украйні бідній щастя...
Через кін прокрадається кілька козаків то сюди, то туди, з факелами, ножами, а далі стає тихо, і Маруся з Сохроном самі.
Сохрон
Україні!
Маруся
Украйні і мені...
Бо я тебе, як лицаря, як брата...
Я рада... (Протяга руки.)
Сохрон (бере їх)
Ох, не радуються так...
Нам бог велів і інак привітатись;
Стояли ми на рушнику святім,
Пред господом в коханні присягались...
І злучені святим кільцем навік...
Ось перстень той, зав'язаний в сорочку,-
Як святощі його ховаю я.
З клейнодом цим до смерті не розстанусь...
А де ж то твій?
Маруся
Пограбили моє...
Це все чуже... як у рабині...
Сохрон (рвонув себе за чуприну)
Доле,
Яка ж ти зла! У пеклі був мій рай...
Але душа твоя зосталась вільна,-
Скалічити ніхто її не зміг...
І серденько все ж наше, рідне...
Маруся
Друже!
Душа все та ж, а серце — мертвий струп:
Від мук страшних зотліла я...
Сохрон
Голубко!
Мине біда — і оживеш...
Маруся
Ой ні!
Не оживать вже мертвому до суду...
Сохроне мій, не та вже я, не та!
Убита вже Маруся Богуславка.
А це стоїть потвора...
Сохрон
Не вражай!
Для мене ти та ж сама, як і перше,
Ще більш, либонь, тебе кохаю я,
Моя красо, мій квіте!
Маруся (лама руки)
Боже милий!
Поглянь, пожальсь!! Для чого, брате мій,
Не викинув ти з серця тії бранки,
Що згинула в Туреччині? Нащо
Ти в пам'яті держав мене аж досі?
Час гоїть вже всі врази і стира
Всі спогади, всі почування наші...
Сохрон
Марусенько!!
Маруся
Ох, клята, клята я!
Не можу вже я серцем відізватись —
Нема його!.. Забудь мене, забудь!!
Не можу я твоєю, друже, бути...
Не можу, вір... не стою я тебе...
Ганеба брать таку собі в подружжя:
Я у паші рабинею була:
Коханкою...
Сохрон
О ірод! Звір неситий!!
Не треба, цить!.. То був нелюдський ґвалт...
Про його я не хочу й знати: крів'ю
Ворожою я змию ту ганьбу...
Але тебе... ти не повинна в тому...
Такая ж ти, як і була...
Маруся
Ой, ні!
Я від паші двох діток маю...
Сохрон
Пекло!
Ай, як пече! П'ять літ скорбот страшних
І катувань немилосердних, лютих —
І все те зніс... Для чого, боже мій?
Щоб скуштувать іще такої муки,
Якої, вір, і в пеклі не бува!!
Маруся
Покинь мене, забудь і залиши...
Сохрон
Що бог з'єднав, того не роз'єднати...
Маруся
Ой горенько! Нащо тобі така?
Візьми другу, хорошу, чесну дівку,-
В Україні багато є квіток,
І кожна з них вважатиме за щастя...
Сохрон
Не треба їх! Це серце навісне
Не міниться; кого вже покохало,
То й до труни кохатиме... Хоч бий,
Хоч рви його на шмаття, хоч залізом
Пройми наскрізь, хоч вугіллям печи,-
До другої воно не затріпоче...
Не зміниться, як гадина...
Маруся (гірко)
Як я?!
За те, що я дітей своїх кохаю,
Що в пелюшках не задавила їх?!
Сохрон
Пробач мені, прости за прикре слово:
У печінках то запеклася кров
І мукою страшенною озвалась...
Пробач, погляньсь... покинь отих щенят —
То ґвалту слід... Що ж проти сили вдієш?
Ти горлиця, яка була й колись,
Ти, як кришталь, і чиста, і прозора,
За перший сніг біліша серцем ти...
Клянусь тобі, я розмечу сей мозок,
Коли він що хоч потай спогада,
Шість зойшлих літ минули геть без сліду,-
Їх не було... їх з пам'яті зітру...
Учора ми з тобою обручились...
Учора, вір... Малжонка ти моя!..
Покинь... турчат, і все минуле згине!..
Маруся
Дітей своїх? Свою б то душу й кров?
Та швидше я з грудей це серце вирву!
Ти правиш те, на що не піде й звір.
Не відаєш, що матір чує в дітях?
В них все життя, всі думи, всі гадки,
Всі матерні найкращі поривання,
Утіхи всі, і радощі земні,
І пам'ятка перебутого щастя...
Сохрон (хапа її за руку)
Так щастя? А?! Зазнала, значить, втіх?
Учаділа від пестощів... з коханцем?
Мене ж... ха-ха!.. забула? Продала
І честь свою, і гонор мій, і бога,
І всі клятьби невірі з-за розкош?
Змія! Убить!! (Добува запоясника.)
Маруся (розпахує одіж)
Пройми це серце наскрізь,
Нехай воно заклякне у крові!
О, буде то мені рятунок в скруті!
Сохрон (кида ніж)
Кінець всьому! Тут пустка! (На перса.)
Маруся (по паузі)
О, прости!
Бог попустив, чи сатана піднадив...
Я не змогла перебороть жаги,
Яка мене зненацька охопила;
Чи чарами це серце понялось,
Чи хто надав мені отрути-зілля,
Чи нашептав... не відаю... а вмить
Вогнем занявсь мій мозок... кров збуяла!
Любила перш як друга я тебе,
Як лицаря, як брата... а кохання
Іще тоді не відала цілком;
Але воно озвалось самовладно
І всю мене спалило нанівець!
Сохрон
І ти забуть невіри не здолаєш?
(Важко дише.)
Дітей... турчат покинуть...
Маруся (сплеснула руками)
Боже, ні!
Над силу то, над силу!
Сохрон
А! Так годі ж!
(Добуває шаблю.)
Поквитовать з ним горе!
Маруся
(кинувшись, уздріла, що палац горить; хапає Сохрона за руку)
Ай! Рятуй!!
Горить палац... із вікон дим і пломінь!
Ой, діти там! (Біжить.) На бога! Пробі!
(Кидається в двері; але вони затасовані і горять; пробує марно влізти в вікно.)
Сохрон
(спочатку остовпів, але зараз до Марусі)
Стій!
Погинеш враз!..