Там, де місяць поняв срібним сяйвом пишноту долин
І знялось із садів-вертоградів пахуче дихання,
Що здурманює кров чарівною красою хвилин, —
Там спалала жага і злилося з захватом кохання…
Чи ти знаєш той край, де голубиться збещений Ніл
До розпалених скель і шепоче про любощі п’яне?
Де шаріє смоква і дим в’ється з нагірних кадил,
Та в блакиті яркій, під промінням леліє і тане?
О, розкоші там скрізь… Але ти над усі чарівна:
Срібношатий Ліван, — а біліш твоє чоло Лівану;
Жаркий колір троянд, вабить всіх та краса запашна,
Але вуст твоїх пал запашніший троянд Дагестану.
Ой там зорі ясні і пиша між яскравих блідий,
Але очі твої за ті зорі яскраві ясніші;
У пустелі палкій тішать душу джерела води,
Але перса твої солодощів і втіхи повніші.
Огрядна і струнка мліє пальма на злоті піску,
Але їй не дістать до приваб твого дивного стану;
Лотос повен таїн між латаття в прозорім ставку,
А в твоїх таїнах більше ваб, і жаги, і дурману!
Ти — богиня краси, ще якої не бачив Едем,
У обіймах твоїх і зростають, і гинуть пориви…
Будь моєю “ханим” і прилинь в мій баєчний гарем —
Нап’ємося ми чар і замрем у розкошах щасливі!..
Дивіться також
- Михайло Старицький — Чом не весел, мій соболю
- Михайло Старицький — Весна
- Михайло Старицький — Коли засну навіки в домовині
- Ще 125 творів →
Не захвати солодкого зомління,
Не пестощів пекучая жага
З'ясують нам ті чарівні боління,
Які любов у серця вимага.
Кохання – спів, зальот душі – не тіла,
Зоря з-за хмар, веселка дощова;
Вона ростить у нас незримі крила
І до країн незнаних порива.
Душа у нас болить від самотини,
Рвучися все з земних важких заліз,
Вона жада поради і дружини,
Жада розкош в багатті спільних сліз…
Зі мною ти, моя красо-богине, –
Що мовити? Душа у нас одна –
І цілий мир в очу твоєму гине,
І світ новий, баєчний вирина…
О люба ніч! Ти появляєш мрії
Й невиразні краси в зористій млі…
Як чарівно ген промені блідії
Мереживом срібляться по землі!
В обіймища сплелись сутінів зграї,
Отрутою пашать нічні квітки,
І шепотять про втіхи в темнім гаї
До місяця закохані мавки…
Все повно чар і виростає з міри,
Минулеє з прийдешнім ізлилось;
Душа зорить в дитиннім сяйві віри,
Бажається незбутнього чогось…
Зріднили нас незмислені хвилини
І захвати розкошів неземних;
Вчуваються і пісні янголині,
І тихий дзвін струн легких, золотих…
Моя красо! Моє святе кохання,
З тобою я зіллю своє буття –
Тобі віддам усі свої бажання,
В тобі знайду весь світ, всі почуття!
3
Ні, ні – не те! Любові сила
Необорима, чарівна;
Вона весь божий світ скрасила,
І ним орудує вона!
Вона з'явилась в творчім слові
І благу спільному сприя:
Кохання тане у любові,
Але любов у нім буя!
А ваша втіха – дика рвія,
Звірина хіть і гвалт ножа:
Вона себе лише вважа,
А інший мир їй зайва мрія…
Хоч завались, хоч пропади –
Коханцям мало в тім біди!
Моя ж любов є зовсім друга:
Прихил до люду, до бідах,
Яких призначення – наруга,
Нужда, бідота, праця, страх…
Які добра повік не мають,
Які від голоду конають,
Для ситих все віддаючи –
Спочивок навіть уночі,
Яких бліді, нужденні діти
Не знають забавок, сміху
І в'януть в хліві чи в льоху,
Мов під серпом пониклі квіти, –
Вони лиш чули день у день
Прокльони й сльози рідних нень!
Моя любов гамує муки
Борцям і в місті, і в селі –
За благо всіх, за світ науки,
За спільне щастя на землі…
Он глянь: при лампі у кімнаті
Сидить, немов з хреста ізнятий,
Химерний тружень, голова
Йому схилилась, і слова
Лягають кров'ю на папері;
У персах клекіт, стогін, хрип…
І чується жіночий хлип –
Хтось ревно плаче поза двері…
Йому ж байдужий смерті жах,
А сльози щастя на очах!
А ген жіноча постать знову –
Свята провісниця зорі;
Вона несе бездольцям мову,
Що гвалту згаснуть вівтарі…
А ті бездольці, темні, дикі,
Її ж волочать до владики
І, мов буруни навісні,
Ревуть: "Розпни її, розпни!"
І жаром огнище палає,
І стогне всюди темний брат…
Невже ж до сліз його, до втрат
У вас і жалощів немає?
О ні! Людині взагалі
Ми віддамо свої жалі!
Нехай же зіллється кохання
З любов'ю в спілці лагідній –
На вірне, дружнє побратання,
На розріст чесний добрих дій;
Нехай душа твоя, крулевно,
Примусить нас любити ревно
Й віддати щиро ту любов
За рідний край, за рідну кров!
О, в спілці тій є творча сила, –
Вона зжене неправду пріч,
Вона розвіє хмуру ніч
І всім дасть волі й щастя крила,
Бо та любов є світ у млі
І одслід бога на землі!