І не лихо своє ізсушило –
Ізвела мене людськая туга,
Та народна неволя добила.
Що я бачив? Могили одні
Та живі, не застиглії трупи…
Чув їх пісні – зітхання сумні,
Чув їх гомін… Бездольнії люди!
Де той край, щоб не бачив я вас?
Де куток той, куди б заховався,
Щоб не чуть нарікання та сліз?
Видно, бог сам од нас відцурався
З того часу, як стали ви жить…
Довго, довго в землі ви копались,
Перестали все добре любить,
Бо з нуждою у світі зостались.
Скільки раз по зеленій весні
Бачив вас по долинах розлогих?
Слухав ваші тяжкії пісні,
Ту молитву безталання та горя!
І тепер, тільки вийди на шлях, –
Ховрашки мов, розкинулись люди
По безкраїх, розлогих степах,
І їх пісня тугу мою буде.
Ти тут із їх слізьми зросла,
У нужді та неволі скохалась –
Через те і безмірна така
І, як степ той, широка-безкрая!