І тим більше не сила, яка прагне будь-що підім'яти під себе оце ніким ще не приборкане байрачне товариство. Ні, лава на лаву – ні до чого не призведе, хіба що до крові. Тут потрібне інше – спокій, розважливе слово, але й твердість теж.
– Люди добрі! – гукнув Барило. – Що ви їх слухаєте, як малі діти? Чого це ти, князю, захотів стати ще й отаманом вільних бродників, невже тобі своєї землі мало?
– Скажу, якщо хочеш знати, – згодився Боброк. Він відчував, як у ньому прокидається та сила, що тисячами невидимих стріл розлітається навсебіч і змушує коритися його волі, його слову, навіть його поглядові, – ворожбитство, древнє волхвство. Аби перевірити, чи справді це так, він пильно поглянув на Барила і подумки наказав йому підійти ближче. Барило якось дивно, ніби пручаючись, змахнув руками і ступив крок, другий… Боброк опустив очі. Ні, не варто користуватися цим своїм прихованим даром. Досить і того, що він ніби зсередини побачив цих людей – всіх і кожного…
Барило стріпнув головою, ніби відганяв гедзя і прудко позадкував до свого гурту.
Боброк мимоволі посміхнувся і продовжив:
– Коли хазяїн переїжджає на нове обійстя, то перше, що він робить, – знайомиться з сусідами. От і я спочатку вирішив дізнатися, які в мене сусіди. Та чим це закінчилося – самі знаєте. Мало того, виявилося, що мої сусіди без отамана. Тож я і не відмовлявся, коли дехто почав просити моєї згоди стати ним. А чому не заперечував, теж скажу.
Він замовк, збираючись із думками, тоді мовив далі:
– Ви люди бувалі і знаєте, що нині робиться на світі. Давня Русь повертається на свої місця. І звісно, Орді таке не до вподоби. Поки що вона мовчить, проте будь-якої миті її тумени можуть знову заполонити нашу прадідизну. Тож коли великий князь садив мене на канівський стіл, він велів передати вам, аби ви не забували, на чиїй землі живете і по чиєму наказу маєте негайно йти на ратну службу. А оскільки я розуміюся на ратній справі, то можу не тільки передати веління великого князя, а й докласти своїх сил для того, щоб на його поклик прийшли не якісь там лежні з Чорного байраку, а міцна, добре навчена дружина.
– Ні, князю, не вийде по-твоєму, – озвався зарослий по самі очі бродник, що стояв поруч з Барилом. Боброк завважив, що вони перед цим перекинулись декількома словами. – Ми сюди прийшли пересидіти лиху годину, а не навчатися зранку до ночі ратної справи. А володіти луком і ножем ми і без тебе навчилися.
– Помиляєшся, – різко відказав Боброк. – Час нині такий, що навряд чи знайдеться така нора, де б можна було пересидіти лиху годину. Де б ти не ховався, біда тебе все одно зачепить – чи то руським мечем, чи татарською шаблею.
– Це ще видно буде, – насмішкувато примружився зарослий. – Та мене зара цікавить інше. От ти кажеш: Русь повертається. Але яка ж це в біса Русь, коли на її чолі сидить князь-литвин? А він, може, ще гірший від татарина.
– І на це можу відповісти тобі, – сказав Боброк. – Ось маю листа великого князя Ольгерда до вас і всіх тих, хто живе на землях від Росі до Тясмину і вважає себе бродником. Великий князь підтверджує ваше право селитися, де хто хоче, і запевняє, що у ваші справи втручатися не буде і ваших звичаїв не ламатиме. Він навіть данину не братиме – ні з бідного, ні з багатого.
– Це добре, – загуло навколо.
– Єдина його вимога, – підвищив голос Боброк, – служити йому зброєю.
Лист пішов по руках. Брали його обережно, мов якусь дорогу цінну річ (хоча дехто й ногами догори), шанобливо вдивлялися у візерунково розписані літери і передавали далі.
– По нашому писано. Тоді, мабуть, у Литві таки й справді розмовляють по-нашому.
– Атож, я, коли був у Києві цієї весни, то трохи потерся біля княжої дружини. То всі як один по-нашому балакали. Аж не вірилося, що з Литви прийшли.
– Повернулися, Стецьо. Не прийшли, а повернулися на свою дідівщину.
Лист поволі мандрував по руках і нарешті повернувся до свого власника. Боброк підняв його над головою і сказав:
– А тепер, товариство, порадьте, як з ним бути. Бо велено мені передати його до рук отамана. То кому маю вручати?
Погляди всіх зупинилися на старшині. Старшина розгублено позирала один на одного. Мовчала.
– Ет, що тут довго гадати? – вигукнув Данило. – Оце зараз виберемо отамана, аби не морочити голову ні собі, ні добрим людям… – і, надимаючи жили на товстій шиї, заволав: – Дмитра отаманом!
– Е, ні, – стримав його Боброк. – Робіть це без мене. До того ж, не обов'язково обирати тільки Боброка, є, напевно, й інші. А перед цим, як у вас водиться, відведіть мене до якогось куреня, де б я міг дочекатися вашого рішення.
– Прошу до мене, князю, – вклонився Степан Рубець.
– Чому це князь має йти тільки до тебе? – виступив наперед опецькуватий Йовмен. – Князь Дмитро ще молодий і йому, кхе, твої ікони ні до чого. А в моїй господі і стіл аж з Києва, і до столу дещо знайдеться.
– У мене теж курінь непоганий, – заперечив Данило. – Правда, столу немає, зате звідусіль видно, хто з чим підходить. А то обставилися паличчям – чи то ви від людей одгородилися, чи то люди від вас. А щоб не закортіло ще комусь пожартувати, поставлю хлопців для охорони.
– Охорони не треба, – заперечив Боброк і помахом руки підкликав Сашка. – Ми і без вашої охорони одіб'ємося від будь-кого. Правда, хлопче?
І, обійнявши Сашка за плечі, Боброк рушив слідом за Ратищем.
Курінь Данила стояв на белебні. Він був складений з товстого шару ялинових лап, між якими на всі боки проглядалися широкі щілини. Видно, Данило любив, щоб його помешкання продувалося вітрами. В кутку лежало оберемків зо два сіна, і Боброк, кинувши зверху свого плаща, одразу влігся на ньому.
– Гарно як, – із задоволенням зазначив він. – Ну, хлопче, що скажеш? Сподобався тобі тутешній люд чи ні?
– Та я ще й сам не зрозумів, – зізнався Сашко. – Там таке трапилося, дядьку… княже… не знаю, як вас тепер і звати.
Боброк посміхнувся.
– Зви, як і раніше, дядьком Дмитром, – дозволив він. – А там щось придумаємо. То про що ти хотів розказати?
– Та, там рука була.
– Яка ще рука?
– Волохата така. Я саме за вас кричав, аж дивлюся: вона лізе з-за возу і одразу ж – під сіно. А тоді почала за клунок смикати. Я її як впережу пужалном! А з-за возу піднімається чиясь голова і питає: а чого це ти, хлопче, б'єшся? А тоді повела очима і здивувалася: ти диви, каже, я думав, що це віз мого кума! То оце я й думаю, що то була за людина: чи чесна, чи, може, тільки прикидалася нею. А ви як думаєте?
Дядько Дмитро розсміявся:
– Хитрий народ!
За хвилину він уже спав.
Було тихо і так спокійно, що й не сказати. Непорушно застигли високі сосни, під ними жовтів пісок, а вгорі синіло небо, пропливали хмари. Одна з них скидалася на галагана, який від когось утікав. І не від когось, а від іншої хмари, що нагадувала кудлатого пса. А от догнав пес галагана чи ні – Сашко так і не довідався, бо хмари щезли за сосновим верховіттям. А тоді слідом за ними поповзла темна хмара і була вона схожа на голову голодного вовка. І цей вовк вкрадливо наближався до сонця…
Від галявини подув вітерець. Він приніс передзвін струн і лірникові слова про те, що руські князі повертаються на свою землю…
Сліпий
Наступала осінь. Високе вигоріле за літо небо знову почало набирати синіх барв і значно понижчало.
З кожним днем усе густіше обсипалося буре крихке листя, і все більше павутин повільно пропливало услід за подихами вітру. І дивлячись йому услід, Тимко мріяв: от би стати таким маленьким, як павучок, вхопитися за одну з цих павутинок і помандрувати далеко-далеко на південь, куди, кажуть, переселили аул його найкращого друга Зейнули. Бодай одним оком поглянути, як там йому ведеться, бодай одним словом перекинутися. А живеться Зейнулі, мабуть, кепсько, бо майже щоночі приходить він у Тимкові сни. То промчить повз нього на конях разом з Алімою, то всядеться край плоскодонки і починає чистити свої наконечники для стріл, то піде по промінчику сонячного світла і кличе за собою Тимка. А він, Тимко, чомусь не може поворухнути ні рукою, ні ногою. Цікаво, до чого б такі сни?
Батько, схоже, теж сумував. Чи то за дядьком Ахметом, чи то знову за мамою занудьгував. Тимко не раз прокидався від важкого батьківського човгання або глухого стукання корчика об цеберко. А тоді батько обережно, аби не розбудити сина, прочиняв сінешні двері і довго сидів на порозі. Про що він думав, Тимко міг лише здогадуватися.
Кожної вільної хвилини Тимко сідав у човен-плоскодонку і звивистими протоками діставався до горошинського берега. А діставшись, кілька хвилин сторожко прислухався, чи не чути якогось підозрілого плюскоту чи шарудіння, і лише по тому обережно визирав з-за очерету.
На горошинському березі все було так, як і раніше. Ті ж дерева з щільними кущами глоду та дерези, та ж Висока могила виднілася майже на обрії, ті ж отари і табуни рухалися вигину річки. От тільки горошинського аулу не було. Нові господарі поставили свої шатри далеко в степу, за Високою могилою. І серед татарських хлопчаків, котрі переганяли отари чи з пронизливим галайлаканням носилися на прудких кошлатих коненятах один за одним, не було його найкращого, єдиного друга Зейнули.
Цього дня Тимко дістався горошинського берега, коли сонце вже схилялося до землі. Повертатися поночі він не боявся. Місяць був майже вповні, на небі не було ні хмаринки, до того ж, всі протічки Тимко вже вивчив напам'ять і міг би з заплющеними очима дістатися в будь-яке місце на болоті.
Біля берега Тимко прислухався. Тихо, аж дзвенить.
Степ був пустельним, як і завжди о такій порі. З-за Високої могили подеколи долинав собачий гавкіт і жалібне овече мекання. А потім з'явилося кілька кінних постатей. Наче лис навколо їжака, закружляли вони навколо чогось, чого Тимко побачити не міг, і щезли так само раптово, як і з'явилися, залишивши якусь невиразну цятку.
Цятка ця поволі рухалася в його бік. Незабаром Тимко розпізнав у ній чоловічу постать.
Чоловік цей поводився якось дивно. Кроки його були дрібними та обережними, в руках чоловіка був ціпок, яким він невпинно обстукував дорогу перед собою. І все ж, не дивлячись на таку пересторогу, чоловік двічі впав – чи то потрапив ногою до якоїсь нірки, чи за щось зачепився.
Мабуть, сліпий, – здогадався Тимко.