Та й сам Берендей послав Сашка розвідати, про що гомонять люди.
Зупинився він біля гурту поселян, які тільки-но почали розв'язувати свої торби. Між ними вже сиділо кілька бродників. Взагалі бродників вирізнити з-поміж інших для Сашка труднощів не складало: у них в руках нічого не було.
– З дороги не гріх і перекусити, – примовляв кривоносий поселянин, викладаючи на траву баклагу і чималого кендюха. – А старшина нехай ще трохи посмажиться на сонці… О, а хто там біля нього стоїть? Ніби не зустрічав такого.
Сашко озирнувся: неподалік від старшинського гурту височів Боброк і про щось розмовляв з трьома бродниками, котрі приїздили на поміч воронівцям. Між ними був і Данило.
– Ге, Мусію, то такий чолов'яга, що я не радив би тобі ставати йому поперек дороги. Про Гирича чув?
– Та хто ж про нього не чув.
– То це саме він забив Гирича. А заодно Михасеві Рибці і Грицькові Сазоненкові голови стяв. А за що? Кажуть, ні за що, ні про що.
– То чого ви сидите? На палю його, та й по тому.
Сашко тихенько позадкував від гурту і подався до Берендеєвого воза. На серці було кепсько. Він так сподівався, що за Дмитра потягнуть руку всі, хто тут зібрався. А воно, виявляється, не зовсім так.
Сонце піднялося досить високо. То тут, то там на галявині почали лунати вигуки:
– А чого це старшина так довго телиться? Оніміла, чи що?
Старшина й справді почувалася ні в сих, ні в тих. Коли з удосвіта Данило Ратище несподівано для неї звелів бити в усі била, старшина відчула себе так, як візник, чий віз котиться під гору, а він втратив віжки. Старійшини підозріло зиркали один на одного, чекаючи підступництва, люто щирилися при кожному необережно кинутому слові, але що робити не знали.
Врешті, коли окремі вигуки злилися в один суцільний, загрозливий гул, на пагорб посеред галявини вийшов білий як сніг Степан Рубець, якого старшина виштовхнула зі свого кола, як найбільш розважливого. Тримаючись за поперек, він вклонився на всі боки, тоді прокашлявся і почав:
– Глибокошановне товариство! Не так вже часто сходимося ми, теє… на нашу раду. І то, як ви знаєте, сходимося здебільшого восени, коли повертаються ті, хто ходив, кх-мм… у своїх справах. Але трапилося так, що далі відтягувати не можна. І сьогодні ми зійшлися, щоб вирішити, як бути з цим… – він показав на Боброка, – як його.
– Та не крути, Степане, – почулося зі стану бродників, котрі щільним натовпом тільки-но вийшли з байраку. – Кажи вже, як воно і є – зі злодієм і зарізякою!
– Ото ж я й кажу… – згідливо схилив голову Рубець. – Я.
– Не злодій він! – вигукнув між старшини чоловік з вислими вусами. На ньому, як і в більшості тих, хто приїхали на возах, була вишивана сорочка і сині шаровари. – Не злодій він, а гарна людина і хоробрий чоловік!
– Тебе, Свириде, не питають, – осмикнув його інший старшина, опецькуватий лисань у поношеному бешметі. – Тож стій та мовчи.
– А чого це я маю мовчати? – заперечив Свирид. – І взагалі, звідкіля ти такий взявся, аби мені вказувати, га? Чим ти відзначився, крім того, що поцупив у Миколая з Мошен всю горілку для свайби і нею споїв байрачних, аби ті тягли за тобою руку?
У натовпі зареготали. Якусь мить опецькуватий хапав ротом повітря, затим кинувся на Свирида.
– Я? В Мошнах? А ти бачив? – кричав він.
Щось там варилося між старшиною такого, про що більшість бродників і гадки не мала. Щось там накопичувалося останні дні, коли не місяці, і нарешті вибухнуло: зі старшин зненацька злетів стримано-величний вигляд, і, забувши про своє становище, вони, мов півні, зчепилися між собою. Замиготіли в повітрі кулаки, затріщала одежа, навсебіч полетіли шапки та малахаї. Сліпий лірник, що до того сидів за кілька кроків від старшини, притис до грудей ліру і підвівся, аби відійти подалі. Проте зосліпу тицьнув герлигою так невправно чи навпаки так влучно, що вона потрапила межи ніг опецькуватого. Опецькуватий не втримався на ногах і зарився носом у землю.
Всі, хто був на галявині, на мить завмерли при вигляді такого незвичного дійства, а за тим у повітря злетів оглушливий регіт. Найцікавіші запрацювали ліктями, аби бути ближче до бойовища. Один лише Боброк, як і до того, стояв спокійно й незворушно.
Князь бродників
А старшина розходилася не на жарт. Здається, пригадала молоді літа і так духопелила одне одного, що від бешметів, ватяних халатів і сіряків здіймалися стовпи куряви.
– Гей, хто ближче, вгамуйте цих навіжених! – заволав нарешті Берендей, котрий перед цим виліз на воза, аби краще бачити. – Їм що, робити більше нічого? Годі, кажу я вам!
Старшини поволі почали отямлюватися. Витираючи заюшені носи, не дивлячись одне на одного, вони поверталися на старе місце.
– Більше охочих битися нема? – запитав Берендей. – Тоді давайте скажу я. От ви тут чубитеся, як старі гусаки, – звернувся він до старшини, – але в нас, хто біля землі ходить, нема часу дивитися на це. Тож як старий бродник, що вийшов з вашого гурту, скажу, чого ми приїхали сюди. Зовсім не для того, щоб подивитися, як ви збираєтеся судити цю людину, – він показав на Боброка. – Хочу вам сказати, що в нас уже увірвався терпець…
– У кого це "у вас"? – похмуро поцікавився опецькуватий і помацав щоку, на якій виднівся відбиток чийогось чобота.
– Протри очі, Йовмене, – порадив йому Берендей, і простяг руку убік десятків возів. – Ми – це черкасці, мошнянці, будищани, чий хліб і чиє м'ясо ви їсте.
– Так ми ж платимо, – заперечив Рубець. У білій бороді його стирчало кілька зелених стеблин.
– Еге ж, платите, – відказав Пилип. – За трьох бичків і дві міри вівса я й досі нічого не маю. І не я один такий. А подивіться, дідо, як поводять себе байрачні люди. Череду виганяти небезпечно, бо того й дивись, може повернутися переполовиненою.
– Треба ще довести, що то наших робота, – вперто відстоював своє Рубець. – Може, це робота тих, що приходять з-під Тясмину, а то й самих татарських бродників.
– Киньте, дідо, – відмахнувся Пилип. – Я ж не сліпий і бачив, що сліди ведуть не в той бік, а саме сюди. Та хіба тільки в худобі справа? Чоловікові по сушняк до байраку поїхати страшно, бо може повернутися в чім мати народила. Жінкам і дівчатам теж небезпечно виходити з села. Правильно я кажу?
– Правильно, – різноголосо загуділо з возів.
– Отож, я і звертаюся до вас, старшино: наведіть порядок, притримайте тих, у кого руки тягнуться до чужого! А то не сьогодні-завтра може пролитися червона юшка, і бродник стане на бродника.
– Що ти нас лякаєш? – нагороїжився зарослий по самі очі бродник. – Ми і без тебе лякані. Ти краще скажи, що робити з он тим, хто біля старшини стоїть. Тут людська кров пролилася, а тобі худоби жаль!
– Знайшов, кого питати, – пирхнув сусіда зарослого. – Ніби не відаєш, що цей Дмитро в берендеєвій світлиці вилежується, немов якийсь пан. То й питати нічого, зразу видно: два чоботи – пара.
Берендей посміхнувся:
– Гадаєш, образив? Якраз навпаки. Вважаю за велику честь, що… – Берендей на мить затнувся, – що Дмитро зупинився саме в мене. А з ним мені й сотня таких, як ти, не страшна.
– Це ми ще подивимося, – погрозливо пробурчав зарослий, але так, щоб Берендей не почув. А той продовжував:
– Тепер щодо Гирича і Рибки з Сазоненком. Мабуть, всім відомо, з чого все почалося. Так що Дмитро вчинив правильно. Самі знаєте, що той, хто сіє вітер, пожинає бурю.
На возах закивали на знак згоди. Натовп бродників заворушився і глухо загудів. А Берендей вів далі:
– Я ось ще про що подумав. Не відаю, чи потрібна нам така старшина, але коли так заведено здавна, то хай собі і далі чубиться між собою. А от кого в нас нема – то це справжнього отамана. Про покійників погане говорити не годиться, то буду говорити про живих. А думка моя така: треба просити на отамана Дмитра!
Над галявиною здійнялося несамовите ревисько.
– Дмитра! – розмахували брилями ті, хто приїхав на возах. – Дмитра-а!
Дмитра! – підтримівало їх сотні зо три бродників.
Проте у відповідь лунало не менш гучне:
– Не бути-и! Барила отаманом!
– Смерть злодюзі-і! Бачили таких котів у мішку!
– Барила!
– Дмитра! – горланив Сашко і підстибував на сіні, яким Берендей притрусив численні торбинки, діжечки та клуночки, що привіз для пригощання бродників. – Дядька Дмитра!
Зненацька його нога провалилася в якусь заглибину. Сашко впав набік і тут же кров захолола йому в жилах: над возом з'явилася чиясь кістлява рука і посунула прямо до його очей. Сашко дивився на неї, як жабеня на вужа, і не мав сил поворухнутися. А рука мацнула ліворуч, праворуч, а потім пірнула в сіно. І, мабуть, щось там намацала, бо смикнула раз, другий, і з-під сіна виповз ріжечок чималого клунка. Сашко, отямившсь, щосили вдарив по руці пужалном і заволав:
– Дядьку Пилипе, сюди!
Рука миттю щезла, а через деякий час замість неї з'явилася розкошлана голова якогось незнайомця.
– Чого це ти, хлопче, розкричався? – запитав він. Тоді повів очима по возу, і на його обличчі відбився щирий подив. – Ти диви! Як же це я тут опинився? Я, хлопче, з товариством трохи того… і вирішив поспати під кумовим возом. А воно бач, куди мене занесло…
Бурмочучи щось сам до себе, незнайомець подався до натовпу. Сашко дивився йому вслід і не знав, що й подумати: може, це справді чесна людина, що переплутала вози, а може, і крадій.
Тим часом ревисько почало стихати. Біля старшини з'явився опасистий чоловік з темними запалими очима. Його знали майже всі – то був не тільки колишній бродник, а й переяславський підстароста Губа. Губу байрачні люди недолюблювали: не одному з них довелося скуштувати канчука, коли надто придивлявся до переяславської гуски чи вівці.
– А цей чого прийшов сюди? – почулися незадоволені вигуки. – Він же з того боку і нічого йому тут робити.
– Не можете забути старе? – засміявся Губа. – Так, я з того боку Дніпра, але хіба не ваші люди селяться межи нас? Хіба не ми даємо їм прихисток, коли вам тут стає затісно? – Губа докірливо похитав головою. – А ваші люди що за це роблять? Правий Пилип: через вас боїмося череду в степ виганяти, через вас жінки бояться виходити на леваду, а скоро і з дітьми, мабуть, таке ж буде. Тому й питаю вас: допоки це триватиме, допоки не буде порядку? Невже ви хочете дочекатися, доки в наших людей урветься терпець…
– А при чому тут ми? – гукнув хтось з байрачних бродників.