Так, Дмитро Боброк ненавидить Солтана та його братів лютою ненавистю. Я теж ненавиджу їх так, як ще нікого не ненавидів у житті. Це ж бо їхня стріла пройшла біля мого серця, і ти, володарю, відаєш про це. А тепер щастю моєму немає меж, бо твоє питання дало мені надію сподіватися, що ці брати тобі й сьогодні такі ж нелюбі, як тоді.
"Говори! – наказував собі Коцюба подумки, – верзи, що хочеш, лише зацікав його чимось! Інакше доведеться тобі зв'язаному тягтися за хвостом якогось дикого огира…"
Мамай насупив брови.
– Я цього не казав, – по хвилі глухо мовив він і кинув на Федора такий погляд, що тому стало зрозуміло: відтепер шукати захисту можна швидше в дикого звіра, ніж у цього можновладця. Схоже, не повірив бек-лербек в безпам'ятство свого колишнього нукера. Тож Коцюбі лишалося хіба що зустріти будь-яке покарання з високо піднятою головою… Розумом він це сприймав, проте язик, що налаштувався на відповідну хвилю, зупинитися просто так не міг.
– Звісно, повелителю, цього ти не казав. – мовив Коцюба і шанобливо схилився перед беклербеком. – Проте дозволь в останні, може, години мого нікчемного життя сподіватися, що ми з тобою будем думати і діяти так, як робили це там, над берегами Куяльницького лиману.
Ліва брова Мамая поповзла догори.
– Що ти маєш на увазі? – запитав він.
– О повелителю, у тебе, здається, є чудова нагода звести рахунки з Хаджибеєм та його братами, з ласки яких ти пережив чи не найчорніші дні в своєму житті…
Обличчя і засмагла, жилава шия Мамая почали повільно набирати червоного кольору. Що ж, думав Коцюба, приємно буде втішатися бодай тим, що ти довів до нестямної люті одного з наймогутніших степовиків, а не загинув, мов безмовний хробак.
– Коли дозволиш, я все поясню, повелителю. Ото коли поранений Боброк лежав у моєму селі, ми з ним багато про що переговорили. Навіть про те, як краще дозолити Хаджибеєві та його братам і хто саме в змозі це зробити. Спочатку ми зупинилися на князеві волинської землі Любартові. Проте згодом дійшли думки, що супроти трьох братів він заслабкий, бо коли комусь і рівня, то хіба що одному подільському ханові Димитрію Солтану. Але всім відомо, що брати поодинці не воюють, вони виступають лише разом. Тож Любартові ставати з ними на прю за якогось там дрібного князя Боброка не з руки. Новий князь київський Володимир Ольгердович теж поки що нетвердо стоїть на ногах. Єдиний, кому під силу змагатися з братами, – це литовський і руський князь Ольгерд за умови, що він виступить разом зі своїм войовничим братом Кейстутом. Та й то ще невідомо, чия буде зверху… І звісно ж, повелителю, балакали ми і про тебе, тим більше, що після куяльницької поразки сила твоя зросла незмірно. От хто міг би впоратися з братами хоч сьогодні! Але Русь відає, що сьогодні тобі йти на братів не з руки, бо нині кожен з безлічі малих ханів та ханків вважає себе ледь не вершителем долі всієї Золотої Орди… Ще раз вибач, повелителю, за таке непростиме нахабство, проте воно пояснюється лише тим, що навіть в останні свої години я безмежно відданий тобі, і твоя слава…
– Залиш мою славу при мені, – криво посміхнувся Мамай. – Досить і того, що ти поставив мене на одну дошку з ханками.
Коцюба відчув, як гаряча хвиля надії хлюпнула в його душу. Здається, Мамай на мить розгубився – як і тоді, над Куяльницьким лиманом. Мабуть, не щодня йому зустрічаються такі нахаби, як ти, Федоре… Тож куй залізо далі, куй!
– Не гнівайся, повелителю, за ці слова, але ж сам відаєш, що коли захочеш повести свої тумени за Дніпро, ці хани та ханки обов'язково звинуватять тебе в тому, що піднімаєш руку на своїх єдинокровних братів. Вони, до речі, слабкі лише поодинці. А от коли, заздрячи твоїй славі, об'єднаються… Я сам бачив, повелителю, як десять слабких псів загризли одного дужого ведмедя.
Мамай мимоволі кивнув головою, і в Коцюби радісно тьохнуло серце: здається, почало клювати.
– Тож, повелителю, – продовжував він, – аби тебе не ославили в зненависті до свого, ординського люду, йти на братів тобі не з руки. Та якби на це зважився Ольгерд – то інша справа. Проте він цього не зробить, бо побоюється, що ти станеш пліч-о-пліч з братами. Та коли б він дізнався, що ти допомогати їм не станеш, Ольгерд, може, й похоробрішав би. Тобі ж в такому випадку залишається лише виторгувати ясир за своє невтручання.
На Мамаєвому обличчі з'явилася іронічна посмішка.
– Схоже, ви з тим, як його… Боброком вже підрахували і те, який ясир мені належить, – сказав він.
– Ні, повелителю, – й собі посміхнувся Коцюба. – То ваша з великим князем Ольгердом справа. А от зв'язатися з ним допоміг би князь Боброк. Ольгерд йому повністю довіряє. І не лише як могутньому воїнові. Оце недавно він повернув Боброкові стіл його дідів і прадідів – канівську землю, – і Коцюба важко зітхнув. – Шкода лише, що я не побачу, як ти, повелителю, розрахуєшся з братами не лише за свою поразку, а й за мою рану. Проте, коли хан Хайдар і закони Орди будуть милостивими до мене, я тобі, повелителю, ще не раз стану в пригоді хоча б тому, що Боброк довіряє мені так, як йому самому – великий князь… А я…
– З цього б і починав, – перебив його Мамай. – Я з самого початку знав, що все це ти вигадав для того, аби виторгувати собі життя.
– Це не зовсім так, – почав було Коцюба, проте Мамай зупинив його владним помахом руки.
– Єдине, що мене зацікавило в твоїй базіканині, – це князь Боброк. Розкажи про нього все, що знаєш. А життя твоє – в руках Аллаха.
Зненацька нукери, які їхали на певній відстані від них, зупинилися і озирнулися назад. Озирнувся і Коцюба. На обрії з'явилися постаті трьох кінних. Вони швидко наближалися. Незабаром в середньому Федір розпізнав Сабіра. А коли вершники під'їхали ближче, Федір здригнувся: на Сабіра страшно було дивитися. Його обличчя перетворилося на суцільну рану, рука безсило звисала вподовж тулуба, халат був розшматований до голого тіла.
– Чинив опір, повелителю, – коротко пояснив таку разючу зміну у вигляді Сабіра колишній десятський.
Мамай скривився, наче побачив перед собою бридку жабу.
– Де пайцза Кочуби? – запитав він.
– Ось вона, – відказав колишній десятський. – А ще при ньому знайшли ось що… – і він показав гаманця з Коцюбиним скарбом.
– Це твоє срібло? – запитав Мамай.
– Так, – відказав Коцюба, але одразу ж поправився. – Було моїм. А тепер, повелителю, прошу взяти його до своєї казни на потреби непереможного ординського війська.
Якусь мить Мамай вагався. Зрештою змахнув рукою і сказав:
– Ні, добро це належить тобі і лише тобі. Вважай це подякою за те, що ти зробив для… – Мамай на мить завагався, – Орди. А з цим, – він показав на Сабіра, – вчиніть, як і з тими.
– О, повелителю! – скрикнув Сабір і мішком звалився з коня. – Змилуйся! Не з своєї волі я пішов на таке!
– Ви чули? – повернувся Мамай до нукерів.
– Стривай, повелителю, – втрутився Коцюба. – Прошу, не карай його на горло. Я не хотів би, аби заради мене, уруса, пролилася бодай крапля ординської крові.
Мамай деякий час мовчав, задумливо вдивляючись у далечінь. Врешті повернувся до Коцюби і сказав:
– Правильно мислиш, Кочубо. Татарська кров є кров свята. Та є інший закон, згідно з яким той, хто підняв руку на мого батира, лишається голови. Проте, – Мамай підніс догори свого товстого пальця, – начальник на те й начальник, що він не лише віддає накази, а й радиться зі своїми найкращими богатурами. То як бути з цим, – він вказав на Сабіра, – зітнути йому дурну голову чи хай ще трохи поживе? Що скажете, друзі?
– Хай живе, – невлад відповіли нукери Мамая. – Хай живе.
– Чуєш? – тицьнув Мамай ногою Сабіра під бік. – Дякуй моїм богатурам, які мають не лише мужнє, а й добре серце. Але дивись – вдруге такого не буде.
– Твій раб, – задихаючись, цілував Сабір сап'янці Мамая. – До віку, до скону.
"Треба було б і мені так, – подумав Коцюба. – Ет, жаль, мати з батьком не навчили…"
Біля Чорного байраку
Над стрімким правим берегом Дніпра різноголосо калатали невидимі била. Дзвін той літав над крутосхилами, байраками та яругами, переливався на лівий берег і стривоженою луною бився в тамтешніх мочарах і безлюдних пущах. На цей поклик до Чорного байраку поспішали пішки чи на конях, навпростець чи дорогами десятки, сотні людей з обличчями, посіченими вітрами, морозами та спекою. Здебільшого їхня одіж нагадувала лахміття, проте були й такі, що хизувалися в сап'янцях або шовкових татарських халатах, знятих чи не з плеча якогось поважного аги.
– Що воно таке? – запитував піший кінного, вигулькнувши з-за кущів на дорогу. – Якому там дідькові не сидиться?
А з довколишніх сіл – Мошнів, Черкас, Дубівки, Липового та інших – на поклик дзвонів поспішав дещо інший люд: кремезний, розважливий, із зашкарублими від праці руками. Одіж на них була простіша – чисті полотняні вишиванки та сині широкі шаровари. Проста одіж, але охайна, видно, що по ній не раз проходилися жіночі руки з праником та рублем.
А Дніпро був покритий численними рухомими цятками: то на поклик дзвонів поспішав люд з Коробівки, Крутьок і навіть із самого Переяслава. Ці не питалися, навіщо дзвонять била. Вони знали, в чому річ.
Збиралася міць і покидьки Русі.
З давніх-давен київські князі та можновладці дозволяли селитися на південь від норовливої річки Росі всім кочівникам, хто визнавав княжу зверхність і зобов'язувався служити Русі списом та шаблею. Заносило їх сюди з-за Волги та Дону, з країв тмутараканських – поодинці й цілими родинами, а то й племенами. В їхні звичаї та віру руські воєводи та старости без потреби не втручалися. Досить було того, що в разі небезпеки нові поселенці разом з руссю ставали на ворога. А в перервах між ратними звитягами все йшло, як тому й належало. Вчорашні кочівники продовжували випасати свої отари й табуни, родичалися з русичами, приймали їхні імена та риси – і вже майже нічим не відрізнялися від тих, чиї діди-прадіди мешкали тут з прадавніх часів.
Проте селилися в цих місцях не лише кочівники, а й ті з русичів, кому вже не вистачало місця в селах і містах. Прибивалися сюди ображені долею та старостами, приходили і відчайдухи, за котрими плакав зашморг чи то в татарському аулі, чи в прип'ятському селі. І не заведено тут було розпитувати, звідкіля ти прийшов і чому саме.
Часом хтось із них щезав – поодинці чи цілими ватагами.