Здригнулися і мимоволі прищулили вуха татарські коні, коли над неозорим степом, перекриваючи гуркіт сотень копит, злетіла пісня, яку було складено тоді, коли Мамай був ще не темником, а лише відчайдушним тисяцьким такої ж відчайдушної тисячі:
Ми за Мамаєм – як зорі за місяцем,
Ми за Мамаєм – як свист за мечем…
…На повному скаку Мамай смикнув за повід – і красень-кінь, хоркнувши від болю, звівся дибки. Такий голос був лише в одної людини. У тої, яка завдала йому, Мамаєві, смертельної образи, а за мить відчайдушно рубалася поруч з ним і, врешті, грудьми прикрила його, Мамая, від ворожої стріли. Життям своїм заплатила ця людина за образу, нанесену нею ж. І от – знову цей голос. Що це – знак з того світу чи випадковий збіг?
Покірливий владній руці господаря красень-кінь розвернувся і коротким скоком рушив до двох жалюгідно скулених вершників і ще жалюгіднішої постаті пішого бранця із зашморгом на шиї.
– Хто такі? – запитав Мамай. – Хто з вас тільки-но подавав голос?
– Я, світлий і преславний повелителю, – схилив голову Коцюба. – Це я співав.
Очі Мамая пильно і насторожено обмацували заляпане брудом і кров'ю, неголене обличчя бранця.
– Звідки знаєш слова цієї пісні?
– Колись бінбаші Мамай наказав заспівувати її мені, онбаші Качубі.
Брови Мамая метнулися догори, без того темні очі потемнішали ще більше.
– Качуба, Коцюба… Але ж ти, тебе, здається, стріла пробила навиліт. Я ж сам бачив, як вона забриніла в лівій половині твоїх грудей. А потім по тобі ще й коні пройшлися… То як же тобі вдалося вижити?
– Не пам'ятаю, повелителю. Нічого не пам'ятаю – ні коней, ні стріли. Отямився я в землянці уруських бродників. Вони знайшли мене посеред бойовиська, коли підбирали зброю разом з нукерами Котлабуги і Хаджибея. Вони мені сказали, що билися на Куяльнику на боці Хаджибея і на власні очі бачили, як я власним тілом прикрив джанібекового темника Мамая. Себто тебе, повелителю, – знову схилився Коцюба. – Але правда це чи ні – не відаю, бо нічого з того не пам'ятаю.
– То правда, – підтвердив Мамай. – Ти хоробро бився поруч зі мною і ти прийняв на себе стрілу, яка летіла мені в шию.
Коцюба випростався. На його змученому обличчі з'явилося щось схоже на вдоволену посмішку.
– Я радий, повелителю, що мені, твоєму нікчемному онбаші, вдалося продовжити твоє життя. Більшої радості мені й не треба.
– А ще що ти пам'ятаєш? – намагаючись бути якомога спокійнішим, запитав Мамай.
Коцюба звів на Мамая очі і винувато посміхнувся:
– Мало що, повелителю, лишилося в моїй голові. Хіба що як натисли на їхній правий фланг, і ти вибився наперед, а ми з усіх сил намагалися не відстати від тебе. Потім на нас налетіла особиста охорона Хаджибея, я зніс голову одному з них, а що було потім – не відаю… Отямився лише в тій бродницькій землянці.
"Так, одного ти зняв. А другий ударив тебе з такою силою по голові, що будь-хто інший поповз би під копита коневі. Але, мабуть, ударив плазом, бо замість того, аби впасти з сідла, ти лише струсонув головою і, мовби нічого не трапилося, рубався далі. Але, мабуть, той удар не минувся тобі даремно… Потім я отримав наказ вийти з бою, перешикуватися й обійти Хаджибея праворуч. У балці моя тисяча зненацька наскочила на засідку Котлабуги… Пам'ятає Качуба про це чи ні?"
Проте очі Коцюби дивилися на Мамая так віддано і щиро, що в недовірливій Мамаєвій голові ворухнулося щось схоже на полегкість: ні, не пам'ятає. Той удар таки вибив дещо з його пам'яті. А може, лише прикидається?
Пересилюючи підозру, Мамай змусив себе співчутливо похитати головою. Сказав:
– Он як буває. А я тоді вже подумав, що на цім світі ми ніколи вже не зустрінемося.
– Але, як бачиш, світлий бею, я ще топчу ряст на цій землі.
– Бачу, що топчеш, – згодився Мамай. – Але бачу, що і тебе топчуть… – і, повернувшись до закляклого Куниці та його товариша, гримнув: – То як же ви посміли здійняти свої брудні лапи на кращого з моїх богатурів?
Над головами бідолах водночас свиснуло кілька нагаїв – і вони злетіли з коней, мов перестиглі груші.
– Хто ці свині? – запитав Мамай Коцюбу.
Коцюба зневажливо змахнув рукою.
– Роблять, що їм велено, повелителю. А їхні господарі накинули мені зашморга на шию і наказали їм потягти мене аж до Кафи.
– Це ж за що?
– Нібито за несплату ясиру. Але це брехня. Мене схопили, коли я, староста присульського села Воронівки, їхав до хана Хайдара, аби зняти з моїх людей звинувачення в тому, що вони за моїм наказом підняли руку на Орду.
Ці слова Коцюба вимовив таким простодушним голосом, що Мамай розреготався.
– Ти повелів їм підняти руку на всю Орду? Ти, мій найхоробріший і найвідданіший з богатурів?
– Атож. Хоча я досі не розумію, як це нам вдалося.
– Ну, у нас це робиться легко, – з поблажливою посмішкою відказав Мамай. – То ставай поруч та розкажеш дорогою, як це трапилося.
За його знаком богатури підвели коня Коцюбі.
– А з цими що робити? – запитав один з наближених беклербека і показав на Куницю та його супутників.
Недбалим жестом Мамай провів рукою попід шиєю.
– Постривай, повелителю, – сказав Коцюба. Богатури завмерли з занесеними над головами шаблями. – Вони лише слухняні виконавці, – вперто вів своєї Коцюба. – А справжній винуватець втік за хвилину перед тим, як ти сюди під'їхав.
Мамай запитально глянув на Коцюбу:
– Хто це?
– Сабір, старший слуга купця Ібрагіма з улусу Хасан-бека.
– Хто його випустив? – грізно повернувся Мамай до свого оточення.
Наперед виїхав уже знайомий Коцюбі десятський. Його обличчя, донедавна ще розпашіле, тепер було вкрите смертельною блідістю.
– Я, великий… Повірив його лживим вустам… Готовий понести за це будь-яке покарання.
Очі Мамая перетворилися в дві вузькі щілини.
– Зірвіть з нього всі відзнаки, – звелів він. – Хай лишається простим нукером. І не в охоронній сотні. А коли не приведе того, як його…
– Сабіра, повелителю, – підказав Коцюба.
– Так, коли він не приведе його негайно, знесіть йому голову. І перевірте, аби сам не втік.
– Слухаю й корюся! – прохрипів колишній десятський і з усієї сили огрів канчуком коня. Той звівся дибки і стрілою помчав у степ.
А Мамай знову повернувся до Коцюби, і гнівні зморшки розійшлися по його обличчю. Як не є, все ж таки приємно бачити того, хто без вагання кинувся віддавати своє життя за нього, Мамая. Таке не забувається.
– Пішов би до мене знову? – запитав він. – Сотником зроблю. А там, коли відзначишся, і тисяцьким.
Коцюба схилився, приклавши руку до грудей.
– Дякую, повелителю. Моє життя, як і раніше, належить тобі. А щодо сотника… Це велика честь, але ще більша відповідальність, яка вимагає величезних зусиль. А я, повелителю, відчуваю, що після тої рани сили вже зовсім не ті. День-два ще якось утримаюся в сідлі, а потім… Проте коли треба йти на будь-яку битву, стану поруч з тобою, великий. Тільки… – Коцюба хитро примружив очі: – Тільки коли вона тягтиметься не більше тижня.
Мамай знову звузив очі. Тепер вже в посмішці.
– Вірю. Вірю, що ти за тиждень зробиш стільки, скільки іншому не вдасться й за місяць. А тепер розповідай, в чому ти там провинився.
Про кулачний бій Мамай вислухав з цікавістю. Одного разу навіть сказав із заздрістю:
– Ет, мене там не було! Я, Кочубо, теж був колись кулачним бійцем. І, кажуть, непоганим.
На диво Коцюби, розповідь про те, як дісталося Черкизові, Мамай теж сприйняв спокійно.
– То не татарин, який не носив би на своєму обличчі синців, – з поблажливою посмішкою відказав він при цьому. – І нема значення, від кого він їх отримав. Головне, аби посадив їх більше, ніж йому. То невже через ці синці тебе звинуватили в тому, що ти підняв руку на всю орду?
– Не тільки, повелителю. Через кілька днів люди Хасан-бека знову прийшли під Воронівку. Але вже зі зброєю.
Мамай прикипів поглядом до обличчя Коцюби.
– Ти, часом, не помиляєшся?
– Ні, повелителю. Їх було сотні зо три, коли не більше.
Мамай в задумі покрутив вуса.
– Це кепсько. Комусь доведеться непереливки. І скільки ж людей постраждало?
– Ніскільки, повелителю. Мої люди завчасно помітили людей Хасана-бека і теж вийшли їм назустріч.
Мамаїв погляд пронизав Коцюбу наскрізь.
– Он як. І хто ж це їм наказав?
– Я, повелителю. Я ж бо староста. На мені лежить відповідальність за спокій і майно моїх земляків. За це я відповідаю не лише перед ними, а й перед Руссю та Ордою.
– Звісно… Сподіваюся, що ви були розумніші за наших і вийшли без зброї.
– Ні, володарю. Ми теж були оружні.
– З твого наказу?
– Так.
По довгій паузі Мамай мовив:
– Знаєш, Кочубо, моє слово немало важить в Орді, проте й воно безсиле перед законом. А закон каже, що той з підданців Орди, хто підняв збройну руку на другого ординця, має бути покараний. Проте ще більшої кари заслуговує той, хто віддав наказ взяти зброю до рук. Ти про це відав?
– Так, повелителю. Тому й не ховався, а йшов до удільного хана Хайдара з проханням, аби він покарав лише мене, а не людей, яким я наказав взяти зброю. Вони не винні. Мало того, коли вже судити мене і Хасан-бека, то його вина значно менша за мою.
– Не розумію…
– Я припускаю, повелителю, що чимало чистокровних ординців прийшли під Воронівку, аби помститися за поразку в кулачному бою. Але шановні Черкиз, його батько та багато інших прийшли ще й тому, що були переконані, ніби хтось із воронівських жителів викрав чудового коня, якого Черкиз уже викупив у купця Ібрагіма. Тож вони і прийшли, аби оружно відібрати його назад.
– Отже, кінь був викрадений. І ти про це відав?
– Так, володарю. Тому й кажу, що моя вина значно більша від Хасанової. Знаю, що прощення мені немає і все ж, повелителю, прошу вислухати мене до кінця. І розповідь моя, клянуся, буде такою, якої ти ще не чув.
– Кажи, – дозволив зацікавлений Мамай.
Минуло чимало часу, поки Коцюба не розповів Мамаю про поневіряння руського князя Боброка. А коли воронівський староста замовк, Мамай в задумі проказав:
– В цій історії сам шайтан ногу зламає. І не мені судити, хто тут винен, а хто ні. Це вирішать ординські судді. Мене, Кочубо, цікавить лише ставлення цього Боброка до подільського хана Димитра та його братів. Він їх справді так ненавидить, чи тобі лише здається?
Коцюба молитовно склав перед собою руки.
– Повелителю, ти задав мені таке запитання, від якого я відчув себе на сьомому небі.