Таємниця восьми липових дощечок (Фрагмент книги 36 і 6 котів-детективів)

ТАЄМНИЦЯ ВОСЬМИ ЛИПОВИХ ДОЩЕЧОК

Уривок з повісті "36 і 6 котів-детективів"

Усеміський котячий розшук розпочався з непорозуміння. Хук і Джеб зібралися на завдання, почепивши на носи чорні окуляри, нап'явши на голови капелюхи, ще й зі згорнутими в трубочку газетами у лапах. Маскарад та й годі!

— Саме такі й мають бути справжні детективи! — брати були собою дуже задоволені. — Ми ж нишпорки тепер чи хто? Ото й замаскувалися, щоб на нас уваги не звертали. Сядемо на лавці під будинком, розгорнемо газети...

— А газети навіщо?

— Віщо! Ми у газетах зробили дірки...

Коти продемонстрували, як вони стежитимуть за всіма через дірочки. В отворах блимали їхні радісні очі.

— Щоб нічого й нікого не проґавити! А збоку здаватиметься, що ми занурені у читання.

— Де ви таке бачили?

— У фільмі про детективів!

— Ясно, — сказав тоді Бубуляк. — Знімайте капелюхи та окуляри, газети теж тут залиште. Якщо не хочете, щоб увесь район дізнався про наші таємні пошуки.

Брати неохоче попрощалися зі своїми речами для конспірації, незадоволено оглянули один одного: ну і які вони тепер детективи? Звичайні вуличні коти.

Кілька загальних настанов — і всі розійшлися, не забувши попередити Стаса, що мають справи на кілька днів. Ночуватимуть — де випаде. Їм не звикати. Нехай Стас не переживає.

— А пані Крепова най нас не чекає на вечерю, — з жалем додав Шпондермен.

Хавчики зітхнули, ковтнувши слину.

— Не знаю, коли й відсипатимемося, — буркотнув Сплюх. — Нормальний кіт спить дві третини свого життя, а не гасає, мов збіганий пес, усеньким містом! Ми якісь неправильні коти.

І почалися пошуки зниклого дряпопису. Десь хтось мав переховувати викрадені твори котячого наївного мистецтва, усі вісім художньо розписаних липових дощечок.

Коти видряпувалися на дерева й зазирали у вікна та за бильця балконів, вибиралися по гілках аж до рівня четвертих-п'ятих поверхів.

Нишпорили дахами та горищами багатоповерхівок, спостерігали, що відбувається в будинках навпроти. Піднімалися сходами, зазираючи у замкові шпарини...

Працювали і вдень, і вночі: адже коти й у темряві добре бачать.

Кутузов вів спостереження з найвищого дерева у місті — з секвої гігантської. Сидів на гілці, немов комаха на бивні мамонта, вдивлявся в окуляр бінокля з дальноміром. Уже й не бінокля, по суті, а монокля, бо ж у ньому зберігся лише один окуляр — другий розбився. Але Кутузову й одного було достатньо. Він прикладав його до свого ока й тішився, що знайшов на смітнику такий чудовий пристрій.

По той бік вікон вирувало життя. Люди смажили рибку і котлети, читали та спали, сміялися й сварилися, мили посуд і розвішували білизну на балконах.

Вони годували дітей, домашніх котів та собак. Обіймали їх, бавилися з ними. В одній квартирі кіт із синім бантиком на шиї ходив туди-сюди по клавіатурі фортепіано — з-під його лап лунала мелодія. Ля Сосис прислухався й мало не пустив сльозу: він упізнав цю пісню. Її колись співала, акомпануючи собі на роялі, його господиня, викладачка французької мови.

— Но-о... р'я дор'я! — затягнув кіт. — Ні-і, не шкода, хоч там я-ак!

Сордель поспішив затулити йому лапою рота.

— Потім, — прошепотів, — потім співатимеш. Удома...

— Удома? — схлипнув Ля Сосис. — А де мій дім? Де мій дім, питаю я тебе? Но-о... р'я дор'я...

Поважний Бубуляк по вікнах не лазив, у шибки не зазирав. "Літа не ті", — пояснив він друзям. Він діяв інакше. Дзвонив у двері, впевнено бубонів: "Перевірка лічильників!" — і з діловим виразом морди обходив кімнати, зазирав до кухні, до ванної та туалету, зосереджено щось записував. Ще й збивав господарів з пантелику запитаннями штибу: "Коли ви востаннє?.." та "Хто веде домашню бухгалтерію?" Ніхто не наважувався прогнати кота з олівцем за вухом та нотатником у лапах.

— Поглянь... — почув він, ідучи від котроїсь бабусі. — Спеціально навчених котів на роботу беруть! Куди там Іванові Івановичу до цього розумника!

Кутузову нарешті набридло сидіти на секвої гігантській. Для нього нестерпно було не рухатися — так само, як для Коментатора мовчати. Й оскільки на Коментатора весь час шикали: "У нас таємна місія! Припни язика! Годі теревенити! Тебе почують!" — то коти охоче помінялися місцями. Кутузов звільнив Коментаторові свій пост на секвої й пішов, як він пояснив, "у розвідку". А Коментатор видерся якнайвище — й нумо видивлятися в одноокий бінокль довкола, немов капітан корабля у підзорну трубу, нумо язиком лопотіти без угаву. Хтось знизу почує — подумає, що сороки стрекочуть у верховітті.

Кутузов із Голотою нишпорили вдвох. Один дзвонив у двері й відразу ховався. Поки людина до дверей дочовгає, поки здивовано постоїть на порозі, метикуючи, хто дзвонив і кому тут що треба — другий кіт, встрибнувши у вікно, вже й пронісся вихором усією квартирою.

Або робили ще так: один під вікнами концерт улаштовує, відволікає увагу... Коти ж уміють видавати сотню різних звуків і ладні підробляти голоси: або як дитина заплакати, або як автосигналізація завити. Отож один вправляється надворі, а інший тим часом шукає в помешканні вкрадені картини. А господарі перехиляються з вікна, роззираються навсібіч і навіть не здогадуються, що в них за спинами діється у власній квартирі.

Хвостуля з Пушинкою довідалися, що Кутузов із Голотою по квартирах никають — і нагримали на хлопців:

— А що, як вас упіймають! Доведіть тоді, що ви не злодії! Ви ж на приватну територію заходите!

— Та ми ж там нічого не займаємо! — Голоті невтямки, чому це дівчата обурюються. — Я от сьогодні занюхав на чужому столі канапку зі шпротами, і що ви думаєте? Пробіг, відвернувшись. Навіть очі заплющив. Ми чесні нишпорки! Нам чужого не треба.

— Во-во! — мовить Шпондермен, посмикуючи себе за вуса. — Тому я до тих хат і не потикаюся, боюсь спокуситися.

Малюкам довірили перші поверхи. Вони вистрибували на підвіконня, намагаючись роздивитися за шибами те, що шукали. Бачили на стінах годинники та дзеркала, фотографії, пейзажі й натюрморти, полички з книжками та посудом, навіть кухонні стільнички — такі, як у пані Крепової. Але їхніх робіт у жодній квартирі не було. Одного разу, коли Жабка-Сиволапка, розплющивши носа об скло, вдивлялася у те, що діється в квартирі, вікно відчинилося, і маленька рука вхопила кошенятко. Жабка-Сиволапка й пискнути не встигла. Навіть пручатися не могла з переляку, лише замружилася, щоб нічого не бачити.

Але це була рука доброї дівчинки.

— Ба... — прошепотіла мала, стискаючи кошеня в обіймах. — Воно нічиє! Бабусю, заберемо кошеня до себе! Будь ласка! Ти бачила, як воно стрибає? Ти бачила, які в нього лапки?

Жабка-Сиволапка, почувши ці слова, розплющила очі, глянула в добре личко дівчинки й пригорнулася до неї. І навіть не озирнулася на друзів, коли бабуся зачинила вікно й засмикнула мереживну фіранку.

Увечері Баронеса отримала через інтернет вітання від Жаб-ки-Сиволапки — повідомлення написала ота добра дівчинка, вона дякувала котячому товариству за безцінний подарунок.

— А ми теж... ми радіємо за неї! — шморгнув носом Яків. — Як вона там, цікаво? Що їсть? Де спить? Вона завжди мріяла про людську сім'ю. А ми що... Ми раді.

Та насправді малюкам було невесело. Може, тому, що насувалася ніч і треба було шукати собі місце для сну. Вони змостили собі кубельце зі скошеної трави під кущем бузини. Щойно вклалися, як хтось покликав із вікна: "Якове! Додому!" Яків жваво підвів голову й роззирнувся. Серце його калатало. Побачив, як білявий хлопчик біля під'їзду дивився вгору й махав рукою: йду!

— В усіх є дім, — Яків знову поклав голову на лапки. — Невже у нас його ніколи не буде?

— Та чого ти! — поплескав його по спині Безжурний Кіт Гарольд Перший. — У нас є Стас і пані Крепова. А в них є квартира.

— Ет ти який! Ласий на чужі ковбаси! Ми не можемо в них залишатися надовго. Їм із нами незручно.

— Чого б це? Нам зручно, а їм незручно? — здивувався Безжурний Кіт Гарольд Другий.

Гарольди обмінялися іронічними поглядами: скаже ж таке! Незручно! Життя нарешті налагодилося. Нема чого жалітися. Нема від чого впадати у відчай. Проте й у Безжурних котів ентузіазму поменшало. Піднесений настрій раптом вигас. Вони навіть не потеревенили перед сном.

Вісті не лежать на місці. Не встигли малі повернутися, як уже всі коти знали, що Жабки-Сиволапки з ними немає. І тоді вони вирішили малих на пошуки вже не брати. Занадто ті малюки вразливі. Нехай сидять на терасі під вербою, приймають звіти й роблять на мапі позначки червоним олівцем.

Так і вчинили. Коти підходили до малюків, до розгорнутої схеми вулиць, показували, який будинок обвести червоним: обстежено, мовляв, нічого не знайдено. Обстежено, нічого... Нічого...

Справи просувалися — як мокре горить.

Хавчики весь час відволікалися на кухонні запахи. То їм курячим бульйоном запахло, то чиїсь голубці з м'ясом збили з курсу. Неможливо, казали, працювати! За таких умов! Серед таких пахощів!

Ще й Сордель мало не вскочив у халепу: дивом вдалося йому відірватися від погоні. Нарвався у під'їзді на бійцівського пса, той уже погнався за ним, уже й наздогнав було, хотів ухопити, а хвоста нема! Пес на секунду пригальмував, а кіт — під паркан, ледве протиснувся, бо грубенький, потім у кущі — і слід охолов.

Кутузов попався на гарячому. Зазирав за письмовий стіл у чужому помешканні, і саме цієї миті на порозі кабінету виріс господар — сивий немічний дід, який ледве ноги совав. А як побачив кота, дістав заряд енергії. Кіт у двері, старий з підскоком — за ним. Так розлютився, що встиг, гримнувши дверима, прищемити бідоласі жмутик шерсті. Кутузов утік, а згодом, за рогом, оглянув свій потріпаний хвіст-ощипок та й замислився. Чи воно того варте, щоб таких втрат зазнавати? Стільки зусиль — і все намарно.

Пошуки картин вирішили призупинити. Дійшли цього висновку, аж коли Голота зірвався з даху п'ятиповерхівки. Просто на клумбу з флоксами.

— Ти міг розбитися! — схлипували перелякані жоржинки. — Ти міг скрутити собі в'язи!

— Та що ви рознявкалися! — втішав він дівчат, як міг. — Я не з полохливих. А чого ж! Перегрупувався, вирівняв тіло відносно землі, зменшив швидкість падіння... На моєму місці так вчинив би кожен кіт. А тоді — алле-оп!

Очі в жоржинок — круглі, як ґудзики; роти роззявили з подиву.

— Приземлився на всі чотири лапи! Поламав, щоправда, кілька квітів.