Її грудне муркотіння потроху стало навіювати сон на втомленого хлопчика. Він погладжував маленьку хижачку по голові, а вона, задоволено примружуючи очі, дарувала йому свою монотонну пісню.
Раптом кішка нашорошила вуха, напружилася кожним м'язом, перетворившись на один суцільний слух, спрямований кудись у темні зарості поруч місця їхнього відпочинку.
Мурка блискавкою стрибнула у чагарники, і за мить звідти почулося пронизливе мишаче пищання!
— Яка ж ти в мене спритна! — заплескав Назар у долоні, коли його нова подруга повернулася з упольованою здобиччю.
— Відпусти мене! — зарепетувала мишка людською мовою.
— Ой... — хлопчик розгубився від несподіванки.
— Не "ойкай", а відбери мене у цієї звірюки, поки вона мене не зжерла! — ще дужче заволала неборака.
— Але... я не можу. Ти ж попалася кішці у чесному полюванні, — нагадав Назар.
— Я — мишачий панич і можу допомогти тобі. Ти ж хочеш відшукати маму?..
— Хочу! Хочу! — спохватився хлопчик. — Кицю, будь ласка, відпусти цю мишку, — попросив він.
На диво, кішка слухняно відпустила свою здобич.
— Ледь мені жупан не зім'яла своїми іклами. Звірюка невихована... — ображено пробурмотів мишачий панич, поправляючи хутро. — Слухай сюди, — звернувся нарешті до Назара. — Прийшов я, аби подивитися на тебе: що то за герой такий, котрий лиху силу збирається здолати і визволити у неї з полону свою матір? Не думав, що ти з кішкою ходиш...
— А звідки ти довідався про мій намір? — поцікавився Назар.
— Ми, миші, з усіх нірок визирнути й у всі щілини влізти можемо! — гордовито сповістив мишачий панич. — Багато людських таємниць знаємо, багато всього чуємо... Та не про це зараз мова. Оскільки моя цікавість ледве не обійшлася мені дорогою ціною (мало життя не позбувся!) та маю за це віддячитися, то допоможу тобі. Ходімо зі мною до підземного світу. Там візьмеш трохи воску і пензлик, аби розмалювати ним писанку.
— Ходімо швидше! — поквапив його хлопчик і рушив за пом'ятим мишачим паничем... а кішка — за Назаром.
У підземний світ усі потрапили через мишачу нірку під коренем Світового Дерева.
У суцільній темряві світили тільки очі плямистої кішки, котра невідступно стежила за мишкою-поводирем, аби той не надумав схитрувати й нікуди не чкурнув. Але мишачий панич мав намір чесно дотримати свого слова. І дотримав.
— Тримай... — простягнув хлопчикові у пітьмі якийсь черепок. — Тут краплини воску, котрий стікає у церкві зі свічок. Церковні миші про всяк випадок зносять його до підземного світу. А ось і пензлик, — знову тицьнув щось Назару в руки. — Ним рання весна розмальовує перші квіти, що виростають з-під снігу на луках та просіках.
— Дякую тобі, мишачий паничу! — зрадів Назар.
— Чого ти так тішишся? — не втримався той. — Маєш і яйце райської птиці, і віск із пензликом. Але ж для матусі своєї ці скарби занести не зможеш.
— Чому? — аж сполотнів хлопчик.
— А тому, що зачинили її лихі сили у високій вежі на вершечку найвищої гори, — сповістив мишачий панич. — Ніколи туди людині не дістатися!
— Що ж мені робити? — мало не заплакав Назар.
— Стати кішкою, мур-р-р, — порадила його плямиста супутниця.
— А хіба ти вмієш розмовляти? — отетерів хлопчик.
— Вмію, — просто відповіла вона. — То я у нашому світі тільки "няв" і "мур" кажу, а тут — що завгодно.
— Тоді порадь, як я маю стати кішкою, — попрохав Назар.
— Не кішкою, а кошеням, — уточнила вона. — Точніше — котиком. А стати ним дуже просто: береш і стаєш. Тільки спершу поклади свої скарби в хустинку, зав'яжи вузликом, аби тримати його зубами, коли у вежу будеш прокрадатися.
Назар так і зробив, як порадила його нова приятелька. За мить — вже перетворився на молоде кошеня (бо ж котячі місяці та людські роки трохи схожі) і, затиснувши зубами заповідний вузлик, почав дряпатися на найвищу гору, на шпилі котрої, у куряві чорних грозових хмар, височіла неприступна вежа з його рідною полонянкою.
Немало проминуло часу, відколи котик Назар вирушив у дорогу. Круті схили та підступні коряги виростали у нього поперек дороги, а заплутані стежки так і норовили звести на манівці. Удень він намагався не потрапити на очі ні людям, ні хижакам, а ночами — остерігався попастися у кігті лихих сил. Оскільки котик ні на мить не випускав вузлика зі своїм скарбом, аби випадково не пошкодити його чи не втратити, то за увесь час в дорозі не мав у роті навіть макової крихти.
Стомлений, схудлий, змерзлий — дістався він нарешті до підніжжя високої вежі.
Тонким виступом почав підніматися котик Назар у височінь, де виднілося одне-однісіньке віконечко, за котрим — його полонена ненька. Жодна людина, чи навіть якась інша тварина, окрім кота, не змогла б дістатися до заповітної мети — таким вузьким виявився виступ по самому краю вежі. Але той м'яко ставив одну ногу за іншою, невідступно долаючи свій шлях.
Згорьована майстриня помітила котика, котрий бозна-звідки взявся у її темниці, всадовила його на коліна і заговорила, ніби до синочка. Назар хотів сказати їй, що це — саме він, але ж... кішка не може говорити у нашому світі. Тому тільки потерся головою об неньчину долоню і, вправно стрибнувши, поклав поруч неї свій безцінний згорток у вишиваній хустинці.
— Диво-дивнеє... — розгубилася писанкарка. — Це ж яйце райської птиці, а це — трошки воску і... пензлик! Котику-муркотику, як ти доніс усе це сюди?
Але, стомлений важкими випробуваннями, котик-синок Назар уже міцно спав на лаві біля маминої спідниці.
Коли почало сходити сонце, писанкарка підставила під його промені черепок із воском — і той швидко розтанув. Далі майстриня взялася вправними рухами вимальовувати на крем'яному яйці райської птиці прадавні символи-візерунки, що мали забезпечити урожайний рік і щасливу долю всім людям на землі.
Тільки-но завершила мати-писанкарка роботу — як затріщала вежа усіма кутками, та й... розсипалася на друзки! А жінка враз опинилася у своїй хаті. І така вона ладна та ошатна — ніби й не було погрому чорних птиць, ніби й не потрощили вони усю працю писанкарки — онде скільки різнокольорових, круглобоких, лискучих писанок пишається по тарелях!
Тим часом на печі заворушилися діти, пробуджуючись від сну, а на лавці прокинувся і солодко потягнувся найстарший синок Назарчик.
— Як же ти змарнів, мій сердешний! — із жалем пригорнула його до себе мати.
— Ой, мамо, гляньте, скільки людей на подвір'ї! — вигукнув хлопчик. — Вони всі прийшли по писанки!
— А й справді! — спохватилася писанкарка. — Сьогодні ж Великдень! Час писанки дарувати і долю добру віншувати. Нумо, швиденько, перекладайте писанки до кошиків і — гайда на вулицю до людей! — весело наказала вона дітям.
Люди із вдячністю розбирали писанки — господарі брали із баранчиками, хлібороби — з клинцями, мисливці — з оленями, дівчата — з квітами, старики — із небесними мостами, а діти — із пташками. Кожному — своя писанка. Кожному — своя доля.
А яка доля у відважного мандрівника Назара? Хороша! Онде він, на осонні, з кішкою своєю плямистою бавиться...