Казка про Великодню писанку

Як тільки перші сутінки починали клубочитися світом, котрий поволі прокидався від зимового сну, і таємниче заповзати у хатинку крізь маленькі вікна, непримітні щілини і навіть крізь пічний комин, матуся лагідно припиняла верескливі дитячі пустощі й урочисто промовляла:

— Вже діди снують по хаті. Час дітям спати, а мені — писанки писати.

Діти слухняно залазили на теплу піч і, натягнувши пухку ковдру аж до вух, хутко засинали.

А у віконці тієї хатинки ще довго за північ світився тьмяний ґнітик свічки, при світлі якого матуся-майстриня малювала писанки.

І намалювати вона їх мала до світлого Великодня не мало — не багато, а на всіх людей у світі! Кожному-кожному робилася писанка, аби ніхто не залишився у день весняного свята без всесильного оберега. Недарма ж старі люди казали, що у світі доти житиме любов, доки будуть писати писанки.

От і розмальовувала майстриня звичайні курячі яйця дивовижними символами й візерунками. Проводила восковим пензликом по шкаралупі — а перед очима виринала щаслива юнка у шлюбному вінку чи бравий козак, котрий живим-здоровим повернувся з походу. А ще, бувало, поставали перед писанкаркою старі люди і задоволені господарі, хлібороби й рибалки, пастухи і бортники — усім потрібен захист, кожному знадобиться оберіг: і вдома, і в дорозі, і в будень, і в свято...

Напередодні Великодня візьме жінка ті писанки у плетений кошик і понесе на ярмарок. А там — роздарує першим зустрічним! І "розбіжаться" її писанки з людьми на всі-усюди, обов'язково знаходячи саме свого власника, і даруючи йому тільки те, що записано у простих візерунках на шкаралупці курячого яйця, котре вже й не яйце зовсім — а цілий світ!

Та надумали якось лихі сили вкрасти зі світу любов, а натомість — розплодити злість, жадібність і ворожнечу. Хитрістю, лестощами, обманом, підкупом чи силою повідбирали вони в людей пам'ять, покрали з-під образів писанки, спотворили прадавні узори, котрими від діда-прадіда зображали майстрині на оберегах всілякі блага. Лишилася справа за малим — украсти писанкарку.

Темної ночі прилетіла нізвідки зграя чорних птиць: вибила крилами шибку, де блимав ґнітик, розтрощила дзьобами готові писанки, повиливала віск і фарби, а писанкарку — підхопила у вітряну вирву і понесла ген-ген у загрозливо-чорні небеса!..

Коли перелякані діти боязко вилізли з-під ковдри, побачили у хаті рейвах, а від матусі — і духу не лишилося.

Розплакалися вони гірко. Безутішно сновигають по хаті, спотикаються у потрощених шкаралупах ненароджених писанок, стискають їх у долоньках, ніби матусине тепло намагаються в них відчути.

Зненацька старший син писанкарки — десятирічний Назар — у найдальшому закутку хати помітив лискучий круглий бік нерозбитої писанки. Підібрав її — і справді ціла! Чорні птиці не вгледіли, що писанка покотилася неушкодженою, і навіть тріщинки на ній не зробилося.

Аж тут, ніби біду відчула, прибігла до хати стара баба. Та так і вклякла на порозі, зрозумівши, що запізнилася.

— Ой, біда тепер буде, біда! — заломила вона сухі руки. — Не наробить ваша ненька до Великодня писанок, не роздасть їх людям — та й забудуть усі враз і свій рід, і свої звичаї! Ніби приблуди безрідні житимуть у світі, в чужих народів розуму питатимуть... Не зліпити тепер докупи ці шкаралупи, не доточити!.. Нащо я дожила до такого горя, нащо діждала?..

— Не голосіть так, бабцю! — підійшов до неї Назар. — Одна писанка вціліла, дивіться, — простягнув до баби на долоні круглобоку писанку, дрібно списану хвильками, ромбиками і кривульками.

— Де ти взяв її? — накрила баба його долоню з безцінним оберегом обома своїми поморщеними руками і сполохано роззирнулася — чи ніхто, бува, не почув і не побачив?

— Від мами лишилася, — сумно відказав хлопчик.

— Ото слухай мене уважно, внучку, — зовсім тихо промовила баба. — За допомогою оцієї писанки ти зможеш порятувати свою матір, а разом з нею — увесь люд. Бачиш, середина писанки розділена хвильками і звірятами? Це земля, наш світ. Верхня частина писанки — Світове Дерево. Маєш піднятися на його самісіньку верхівку й отримати яйце від райської птиці. Потім спуститися з тим яйцем до нижньої частини писанки — до підземного світу. Там живуть жаби, вужі, кроти і всякі гади. Вони дадуть тобі пензлика і трохи воску. А тоді, якщо все зробиш правильно і не злякаєшся труднощів — знайдеш матір, віддаси їй свої скарби. Як тільки вона розмалює писанку — вмить усе повернеться на своє місце!

— А я зможу? — завагався хлопчик.

— Боїшся? — зиркнула на нього баба.

— Ні! — твердо відказав він. — Не боюся! Все здолаю!

— Тоді — в дорогу!

Тільки-но баба вимовила свій наказ, як Назар умить опинився не в себе в хаті, а невідомо де, біля товстезного стовбура високого-пре-високого дерева. Воно було таким високим, що верхівка губилася десь у хмарах, а сонце і місяць розмістилися у його вітті, ніби на троні, підморгуючи одне до одного.

Назар взявся обходити стовбур, коли несподівано натрапив на порожню колиску, що висіла на нижній гілці дерева.

— Погойдай мене! — почулося нізвідки.

— Ой! Хто тут? — здивувався Назар.

— Я — дитина, — відказав той самий писклявий голос.

— А де ти? — розгубився хлопчик і навіть покрутився навколо себе, аби впевнитися, що ніякої дитини поруч немає.

— У колисці.

— Чому я тебе не бачу? — геть отетерів Назар.

— Бо я ще не народилася, — пояснив голосок. — Хіба ти не знаєш, де перебуваєш? Біля підніжжя Світового Дерева. Тут сходиться теперішній і майбутній час. Я от-от маю з'явитися у мами і тата. Але мені так нудно чекати... То ти погойдаєш мене чи ні?

— Звісно, погойдаю, — запевнив хлопчик і кілька разів хитнув порожню колиску. — Гой-да! Гой-да!

— Ой, як чудово! — засміявся щасливий голос. — Дякую тобі!

— На здоров'я.

— А чому ти такий сумний? — поцікавилася дитина.

— Бо чорні птахи викрали мою маму, — зізнався Назар. — Я маю її знайти і потрапити задля цього до райських птиць на верхівці Світового Дерева. А як це зробити — не знаю. Дерево таке високе... Ніякого тобі ходу, ніякого лазу...

— Який ти некмітливий! — за

сміявся невидимий співрозмовник. — Залазь у колиску: я піду в реальний світ, а ти — у мій, потойбічний. Тут і відшукаєш райських птиць.

Назар так і зробив — і вже за мить опинився в густій кроні Світового Дерева. Щоправда, назвати його звичайним деревом було дуже важко: на гілках упереміш із птахами гойдалися люди, зривали з-поміж листя диковинні плоди і їли їх або весело обмінювалися одне з одним; сонце, місяць і зорі привільно жили у прекрасному теремі, доглядали худобу, виходили на чати на небесне видноколо — коли кому випадав час, а потім знову поверталися до терему; великі та малі звірі й птахи мирно співіснували поруч, скубаючи муарову траву і золоте насіння, коли хотіли пити — збирали діамантову росу з квітів неймовірної краси, що знічев'я росли то там, то тут...

Хлопчик навіть розгубився від такої дивовижі! Де тут шукати райських птиць? Як вони виглядають?

Коли зненацька, прямісінько над головою в ошелешеного Назара, пролетіла прекрасна птаха із райдужним пір'ям, золотою короною на витонченій голівці й просто розкішним сяючим хвостом!

"Ось вона!" — здогадався Назар.

Хлопчик щодуху кинувся за пташкою, аби не втратити її з поля зору. Але прекрасна пава навіть не мала наміру ховатися від збентеженого хлопчини. Вона величаво змахувала розкішними крилами, розсипаючи бризки сяєва кожним порухом пір'їн, повертала голівку то одним боком, то іншим, ніби вихвалялася перед Назаром своєю неземною вродою.

Покружлявши трохи вгору-вниз, пава нарешті вмостилася на гілці поруч із чудернацьким сплетеним кублом.

— Пробачте, будь ласка, — звернувся до неї Назар. — Ви розумієте людську мову?

— Авжеж, — дещо зверхньо відказала пава. — Де ти бачив райську птицю, котра не розуміє людської мови?

— Якщо чесно, ніде, — не злукавив хлопчик, бо він і справді бачив райську птицю вперше у житті.

— Чого ти біг за мною? — поцікавилася пава. — Я тобі сподобалася?

— Так. Але біг я за вами не тому, — зізнався Назар. — Чи не могли б ви віддати мені одне-єдине ваше яйце? — несміливо поцікавився він.

— Іще чого надумав! — із гонором пирхнула птиця. — Піди й купи собі яєць на базарі! Мої яйця — на вагу золота!

— Я знаю, — винувато опустив хлопчик голову. — Але тільки на вашому яйці моя неня намалює таку писанку, котра врятує і її, і цілий світ від лихої сили, — ледь не плачучи, сказав Назар. — Тільки тоді матінка зможе повернутися до мене, братиків і сестрички.

— Сердешне дитя... — розчулилася пава. — То ти це робиш не заради користі?

— Ні, — шморгнув він носом, витираючи зрадливі сльози, котрі підступно набігли на очі й рясно покотилися з вій.

— Ой!.. Не плач, бо і я зараз заплачу... — геть розм'якло серце прекрасної птиці. — Я дам тобі яйце. Тільки відвернися, бо я соромлюся.

Назар слухняно відвернувся, а за якусь хвилину райська птиця тицьнула йому в долоню маленьке крем'яне яйце, зав'язане у вишиту хустинку.

— Іди, хлопчику, іди та знайди свою неньку! — настановила пава розчуленого хлопчака.

— Дякую вам!

Назар заховав за пазуху свій безцінний скарб і поволі зліз зі Світового Дерева.

Сонце вже обійшло дозором небозвід від обрію до обрію і саме збиралося відійти на відпочинок до диво-терема, коли хлопчик ступив ногами на землю нашого світу. Далі йому належало спуститися у світ підземний до жаб, плазунів і мишей.

Тільки хто ж йому тепер допоможе? Дитина вже, напевно, народилася і не зможе провадити Назара до потойбічного нижнього світу...

Ой, що це?!

Щось несподівано шмигнуло у Назара попід ногами і зачаїлося у недалеких чагарниках. Щось мале, плямисте й волохате... загрозливо хикає... тільки очі виблискують у темноті...

— Киць-киць-киць, — покликав хлопчик наполохану тваринку.

Мурка трохи завагалася, а потім довірливо підійшла до Назара, потерлася йому об ногу своїм граційним вигнутим боком і голосно замуркотіла.

Подружилися.

— У мене нічого немає, аби пригостити тебе, — засмутився хлопчик. — От якби ти прийшла до нас додому... І якби там була мама... Вона залюбки пригостила б тебе молоком від нашої корови Зірки... Ще й дала б шматочок печені... А так — мама у полоні, а я маю відшукати її до Великодня, інакше на всіх нас чекає гірка біда...

Кішка тим часом влізла до Назара на руки і, зручно там улігшись, почала засинати.