на вугіллі, що мокне роками,
янголів два:
один одному крила воскує,
один одного в очі цілує, —
дожидають Різдва.
Поруч з ними дитятко гоже,
і ніхто розпізнати не може:
хто кого береже? —
чи дитятко цих янголів, а чи
білокрилі — дитятко, що скаче —
в небо важиться вже.
На цій чорній землі — що робити
білим янголам? — вугіль дробити
чи ридати в блакить?
Кожен янгол волить цю ж хвилину
в сад небесний віднести дитину,
але Бог не велить…
Десь, де скидано голі ялинки,
де брудні помаранчів шкуринки,
на померзлій траві
двоє янголів, з ними — дитятко,
в кулачкові затисло колядку, —
вже й по Різдві.