То одним боком повернеться, то другим, ніби Оленка і так її не бачить. А далі, як завжди, Галочка почала вихвалятися:
— А в мене сьогодні день народження! Мені сьогодні аж шість років! Ага!
— Подумаєш! І мені скоро буде шість років. Ось ще трошки поживу, й буде.
— А сьогодні прилетіла моя мама й подарувала мені цей костюмчик. Бачиш який!
Хотіла Оленка сказати: "Подумаєш", але язик не повертається. Мовчить, тільки на голубих оленів дивиться — зроду Такої краси не бачила. А тут ще Казбек підбіг, повискує, кудлатим хвостищем метляє, ніби теж перед Оленкою вихваляється.
А Галочка все невгаває:
— Ти й не знаєш, як цей костюмчик зветься, а я знаю: три-ко-таж-ний, ось як. Мені мама подарувала, а тобі твоя ні. Ага! Моя мама краща!
Такого вже Оленка не могла стерпіти, та й хто б таке стерпів? Вона схопила з землі великий каштан та як замахнеться на Галочку.
— Тікай звідси, Галко-задавалко, бо я тобі зараз дам! Галочка вискнула і кинулася тікати. Оленка й не думала гнатися за нею, просто хотіла налякати трошки, аби не задавалася, але тут сталося лихо: Галочка послизнулася, впала в калюжу і забруднила весь свій розкішний костюмчик.
Оленка аж похолола з ляку. Що ж тепер буде?
Галочка заверещала на весь двір, підхопилася й побігла додому, а перелякана Оленка притьмом заховалася за грубим стовбуром каштана. Адже зараз Галочка побіжить до бабусі скаржитись... І звідки така біда на Оленчину голову?
Сіла Оленка на купу пожовклого каштанового листя, притулилася до кострубатого каштанового стовбура й заплакала. Додому тепер і повертатися страшно, гуляти охота пропала. Ось вийде зараз з Галоччиної квартири тьотя Настя і скаже:
— А що ти з Галоччиним костюмчиком зробила? Як тобі не сором? Ану, ходімо до бабусі, нехай вона тебе покарає.
Тьотя Настя таки вийшла надвір — з випраним костюмчиком та мотузком у руках. Оленці вона не сказала нічого, простягла мотузок поміж гілок каштана й повісила на нього сушити костюмчик. Та й пішла собі.
Оленці трохи полегшало. Може, минеться. Хіба ж вона хотіла?..
На пухкому каштановому листі сидіти було дуже зручно. Вона зручніше вмостилась і стала милуватися голубими оленями — Галоччин светрик висів над самою її головою.
Яка ж бо щаслива ця Галка-задавалка,— от який подарунок мама їй привезла! Звісно, коли б і Оленчина мама теж літала літаком у далекі краї, то й вона знайшла б для Оленки таку красу.
Ну, чому в неї не така мама? Чому?..
На Оленчині очі знову набігли сльози. Тепер Галка ще більше задаватиметься, а їй, Оленці, доведеться мовчки кліпати.
...Раптом один з голубих оленів тихенько заворушився. Спершу хитнув гіллястими ріжками, повернув голівку, далі присів на задні ніжки і враз, немов маленька голуба пружинка, вискочив з Галоччиного светрика просто в Оленчині руки. Отак влітку з високої трави зненацька вискакує бірюзовий коник-стрибунець.
— Ой! — скрикнула з несподіванки Оленка і мало не впустила Голубого Оленя. А він, маленький, тонконогий, стояв на долоні й тремтів з холоду — адже був зовсім мокрий!
Оленка витерла його ріжечком хустки, і олень знову став пухнастий та м'який.
— Ти не справжній? — тихенько, аби не злякати, запитала Оленка.— Ти іграшковий?
— Так, я не справжній,— відказав Голубий Олень.— Справжні олені не живуть у містах і ніколи не бувають голубого кольору. Але я й не іграшковий, я — трикотажний. Якщо ти добре придивишся до мене, то побачиш, що я сплетений з тонких шерстяних ниток.
— Який же ти гарний! — Оленка погладила Голубого Оленя по м'якій блискучій спинці.— А чому ти вискочив з Галоччиного светрика?
— Я побачив, як ти плакала. В мене шерстяне серце, але я не можу спокійно бачити сліз. Чого ти плакала, Оленко? Хто тебе скривдив?
— Ніхто... Я злякалася, що Галочка впала в калюжу.
— А ще чому? Ти не про все мені сказала. Оленка похнюпилась:
— Мені... мені шкода, що моя мама не така, як Галоччина...
Несподівано Голубий Олень дуже розгнівався на Оленку. Він, напевне, почервонів би від гніву, якби не був такий голубий.
— Ось воно що! А чим же твоя мама гірша? Чим вона тобі не догодила?
— Галоччина мама літає на літаку, а моя ні. Галоччина мама в далекому місті знайшла і купила їй такий костюмчик, а моя...
— Галоччина мама знайшла і купила, а твоя... Та ні, не буду тобі нічого говорити,— він спересердя тупнув голубою ніжкою.— Треба тобі побачити все на власні очі. Помандруєш зараз зі мною.
— Куди помандрую?
— Туди, де я народився.
— Так далеко? — злякалась Оленка.
— Та ні, це мене тільки купили далеко, а народився я у вашому місті. Сідай мені на спину.
— Як же я сяду тобі на спину? Я ж тебе відразу роздушу.
— Шерстяного оленя роздушити не можна, але й справді ти не вмістишся на моїй спині. Що ж, доведеться й тобі зробитись маленькою. Заплющ очі.
Та Оленці зовсім не хотілося ставати такою маленькою, як Голубий Олень. Тоді ж хто завгодно наступить на неї, а лихий Казбек просто проковтне.
— Я не хо-очу... Я боюся...
— Не бійся: коли ми повернемось, ти знову виростеш. А зараз слухайся мене!
Оленка знехотя заплющила очі. Голубий Олень зіскочив з її долоні на землю, тричі оббіг навколо Оленки. Щось зашуміло, загуло... Оленці стало страшно. Вона боязко розплющила одне око: ой, що ж це?
А дивуватись було чому. Все навколо зробилось таким велетенським, що годі й впізнати. Невеличкі калюжки після дощу перетворилися на широкі озера, гараж для машини Га-лоччиного тата — мов висотний будинок у сто поверхів, а в будинків — і даху не видно... Навіть звичайні каштани, що їх Оленка так любила збирати, стали схожі на дивовижні шоколадні гарбузи. Он на велетенський ґанок вийшов сусід — велетень Павло Дем'янович, а кожна його калоша — завбільшки з грузовик!
Ви вже, мабуть, здогадалися, що нічого навколо Оленки не змінилося, просто сама вона зробилася крихітною, мов мізинчик. Але Оленка того не збагнула і дуже перелякалася.
А тут ще раптом стрибнула до неї волохата сіра звірюка й замахнулася пазуристою лапою. Морда у звірюки була вусата й страшна, зелені очиська так хижо світилися, що бідолашна Оленка заверещала від жаху й кинулася до Голубого Оленя, котрий теж став завбільшки з коня.
— Сідай швидше на мене! — гукнув він і рвонувся в повітря, рятуючи Олену від пазурів лютого звіра.
— Що то за страховисько? — схлипнула Оленка.— Він мало мене не з'їв...
— То ж твій котик Димок,— відказав Голубий Олень.— Певне, хотів з тобою трошки погратися, але тепер краще не потрапляти йому до лап. Ну, тримайся міцніше.
Оленка міцно вчепилася в оленячі роги, і Голубий Олень стрибнув і знявся в повітря. Звичайно, олені не вміють літати, та це ж був не простий олень! Він вихором мчав Оленку понад головами людей, що ходили по вулицях, понад автобусами, тролейбусами, трамваями... Вони летіли так швидко, що, певно, й Галоччина мама на своєму літаку не змогла б їх наздогнати, їх навіть не помітив вусатий міліціонер, що стояв на самому людному перехресті.
* * *
Не встигла Оленка отямитись, як вони опустилися на муровану огорожу перед велетенським будинком.
— Дивись,— мовив Голубий Олень.— Отут я народився. Та Оленка з того дива й роздивитись нічого до ладу не могла.
— Тримайся! — попередив Голубий Олень і блискавкою майнув у відчинене широке вікно.
Вони опинилися в дуже просторому і яскраво освітленому приміщенні. Оленці здалося, що вони опинилися у великому місті, тільки такого міста вона зроду не бачила. Тут басовито, немов сердиті джмелі, гули великі чотирилапі машини, що стояли рядами. Навколо машин походжали жінки в синіх халатах. Всі вони були такі заклопотані, що на Оленку ніхто й уваги не звернув. Може, тому, що вона стала крихітною, а може, тому — що ще й казковою дівчинкою. А казкових істот ніхто з людей не може побачити.
— Придивляйся ж гарненько,— наказав Голубий Олень.— Я привів тебе сюди, аби ти зрозуміла.
— Що зрозуміла?
— Те, чого досі не тямила.
І Голубий Олень повів Оленку до однієї машини. Біля машини спиною до Оленки теж стояла жінка, як і всі — у синьому халаті ще й квітчастій косинці. Кожна квіточка на косинці була більша за Оленчину голову.
— Це — В'язальна Машина, а ото — її Хазяйка,— пояснив Голубий Олень.— Саме тут я й народився.
Оленка хотіла зазирнути Хазяйці в обличчя, але для неї то було надто високо.
А Голубий Олень почувався як вдома. Весело стукаючи ніжками, він повів Оленку навколо Машини і показав на ряд великих котушок — золотистих, голубих і синіх. Вони повільно крутилися на В'язальній Машині, і від кожної тяглася нитка — золотиста, голуба та синя.
— Які чудернацькі котушки,— здивувалась Оленка.— Я ще таких ніколи не бачила.
— Багато чого ще ти не бачила. А то Шпулі, на них намотана різнокольорова шерстяна пряжа. Зауваж, що вони дуже поважні та гордовиті. Коли їм щось не до вподоби, вони відразу ображаються й обривають свої нитки. З ними треба поводитись ввічливо.
Справді, вигляд у Шпуль був надзвичайно поважний. Вони оберталися, немов танцювали, і гордовито шелестіли:
— Що вдієшшш, що вдієшшш, доводиться кружжжляти. Без нашшшої пряжжжі не зв'яжуть трикотажжжу!
— Ач, які хвастухи, ніби наша Галочка,— засміялася Оленка.— А навіщо від них тягнуться нитки?
— Їхні нитки підхоплюють працівниці — В'язальні Голки. Переплітають у трикотажне полотно. Ось воно — подивись.
З В'язальної Машини повільно сунула вниз широка золотиста смуга. Ось на ній з'явилися сині, а поряд з ними голубі цятки. Щодалі вони перетворилися в розлогі ріжки... Ще трохи, і на золотавому тлі заголубіли два веселі олені.
— Нові Голубі Олені!—зачудовано ойкнула Оленка.— Точнісінько такі, як ти!
— Так, ти щойно побачила, як з різнокольорової пряжі на В'язальній Машині народилися два мої братики-близнята,— урочисто промовив Голубий Олень.— Бо сьогодні Хазяйка знову звеліла В'язальним Голкам працювати над трикотажним полотном для таких костюмчиків, як у Галочки. Гей, братики Олені, вітаємо вас з днем народження!
У відповідь новонароджені Олені привітно похитали голубими ріжками.
— То це ж так просто...— розчаровано мовила Оленка.
— Ти так гадаєш? Доведеться тебе познайомити з В'язальними Голками. Вони саме працюють, і не можна їм заважати, доведеться зачекати перерви...
— Не хочу чекати! Хочу зараз!
— Що ж, гаразд: я тебе зараз познайомлю з черговою В'язальною Голкою, коли ти така нетерпляча.
— З черговою? А навіщо вона чергує?
— Бо так треба.