Анатолій дружив із гарною дівчиною — Ольгою. Вони були однокласники (сьомаки!), але хлопець був на рік за дівчину старший.
Він добре знав математику, то й не раз підсобляв їй, коли було важко.
От прийшли вони до школи, як ще нікого не було. Ольга й просить допомогти з алгебри.
Посідали вони (хлопець і дівчина!) в класі, захопилися задачами.
Хтось побачив їх удвох та й став насміхатися: ось, мовляв, молодий і молода.
Анатолій побоявся глузів. Підійшов на перерві до дівчини й сердито сказав:
— Більше не підходь до мене. Це ти винна, що надо мною сміються.
Ольга ошелешено дивилась на Анатолія:
— Чого ж це я винна? Не звертай на дурниці уваги — оті добре буде.
Тут Анатолій випалив дівчині грубе слово.
Ольга — в плач. Так і простояла біля вікна цілу годину, й на урок не пішла.
Анатолій схаменувся: навіщо ж так дівчину образив? От досада!.. Йому заболіло.
Він прийшов додому й не міг заспокоїтися. Мучили докори сумління. З думки не йшли слова дівчини.
Він зараз бачив її заплакані очі.
Увечері він розповів усе матері.
— Мамо, дорога, ну, скажи, що мені робити, щоб Ольга забула те слово?
— Скажу. Позбирай її сльози. До єдиної. Тільки тоді, може, дівчина забуде, як образив її хлопець.