Райкині гороскопи

Олександр Мінович

Сторінка 2 з 2

Вона ж не спішила – залишалася на базі. Домовились зустрітися через два дні, як тільки він залагодить ті свої справи. Визначили місце у знайомому обом скверику. Обмінялися телефонами. Знову довго сміялися, оскільки аж тепер дізналися – кого і як зовуть. Раніше цим не переймалися. Добре було й без такого. На прощання обнялися. Довгу хвилю стояли в обіймах і відчували, як поріднилися за ніч. Так обіймами й закінчили, навіть не цілувалися. Думали, що все попереду і до всього прийде час. Мовби розтягували майбутнє задоволення. А може ще тому, бо він старався виглядіти надзвичайно чуйним, боявся своїм прискоренням перервати невидиму ниточку сплетеного ними інтимного мережива.

Рая повернулася замріяна. Весь час легко всміхалася і неначе з кимось говорила, продовжувала говорити. Подруга відразу помітила цей настрій. Такого од жінки не скриєш.

– Ого, Райка! Здається вночі ти шось чудесненьке впіймала. Аж світишся!

Немовби гарний приз виграла!

– Шо той приз?.. Здається – більше... Краще… Але нічого не скажу – боюсь наврочити себе. Може – якось згодом.

До призначеного дня побачення Рая не могла дотерпіти-дочекатися. Руки трусилися, не мала сили на чомусь зосередитися. Ходила, немов сомнамбула. На роботі жодної цифри не вдавалося до купи звести.

Приготувала все: одяг, зачіску, парфуми, думки, питання… Коли жаданий день настав, прочитала в гороскопі: " Сьогодні "рибам" краще не призначати важливі зустрічі, вони можуть принести невдачу. Доцільно відкласти назавтра".

Довго вагалася – що робити. Піти чи не піти… Ризикнути – чи не ризикнути… Довіритися гороскопу, як завше, чи плюнути на все…

Сто разів зривалася йти, а потім відкладала. Замордувала себе сумнівами. Хотілося зірватися й бігти, однак боялася сама собі нашкодити. Вбити те, таке гарне, таке приємне, яке пережила літньої ночі.

Нарешті вирішила: не може вона ризикувати, поставити під загрозу такі чудесні стосунки. Один день нічого не вирішить. Подзвонила, аби відкласти зустріч. Проте телефон чомусь не відповідав. Подумала: може й на добре, може й у нього щось не складається.

Наступного дня пробувала телефонувати ще, і ще, і ще… Набирала ледь не кожної хвилини. Не випускала телефон з рук. Пройнялася тривогою-переживаннями, корила себе за вчорашнє. Мучилась сумлінням. І боялася – так боялася втратити знайдене, що аж млосно ставало.

Ходила на призначене місце зустрічі. Надіялась: може і він так зробить. Чекала. Кидалась очима на кожний рух, на кожного перехожого.

Марно…

Рая не знала, що він загубив телефон.

Тонка ниточка сплетеного ними мережива порвалася…

Рая її розірвала…

Олександр Мінович

1 2