I
Розкажу вам про Якова Харченка, якого він смутку набравсь у Хмелинцях, залицяючись до Коханівни.
Приходимо ми з ним у неділю під те село. Сонечко вже низенько. Мій парубок, дивлюсь, ніби почав приставати. Примічаю мовчки… придержав, знаєте, ходу, — примічаю: зробився мій парубок зовсім другий чоловік. Всю дорогу був такий говіркий та веселий, бубонів, як міський дзвін, а тут ніби води в рот набрав: і брови здвинув, і голову повісив.
— Що се, — кажу, — пане Якове, надувсь, мов кулик на вітер?
— Якого там кулика ви видумали, дядьку! — пробурчав.
— Може, притомився, хлопче?
— Ні, — одрізав та й знов іде мовчки.
— Да що ж се, — кажу, — пане Якове? перше гнав, нівроку тобі, як вітрів батько, а тепер чого се почав приставати?
Тут якраз зійшли ми на горбок, так — невеличкий; да з його глянуть на Хмелинці — село як на долоні.
— Оддишемо, — кажу.
Сіли. Дивиться мій Яків на село, аж йому очі розбігаються; дивлюсь і я. Все знакомі місця — і хати, і садки. Славне село, якби ви бачили! Церква стоїть висока. Старий сотник якийсь її будував. Цвинтар заріс черешником да зіллям трохи не в пояс; хаточки поховались у вишневі садки. Любо, що й казати!
Сидимо, дивимось. Гомоніли люди на селі, а далі один по одному й розійшлись. Цокотали ще дві молодиці; розходились і знов сходились та все махали руками, наче горох молотили. Якби не вийшов з хати чоловік, то не розійшлись би й до світу. На селі стихло; хіба де стукне віконце, да проскочить попід ворітьми хисткий парубок.
— Годі вже, ходім! — заговорив мій Яків, ніби його підкинуло, — вже пізно. — А сам аж побілів.
— Оце мені лихо! — кажу я.
— Яке вам лихо, дядьку?
— Да що на тебе найшло, Якове? Вийшов і здоровий, і веселий, і співав, і розмовляв, а тут разом неначе тебе кип’ячем обпарено. Грошей не погубив?
Він за шапку.
— Гроші єсть, — каже.
— І гроші несеш, і дівчина дожидає, а ти як у ярмо йдеш!
Ані пари з уст.
— Переночуємо вже, — кажу, — разом зо мною у старого Кохана.
— Як їх ласка, — каже.
Закипів же й я тоді.
— Да ти, — кажу, — Якове, говори до ладу! Що ти уриваєш по словечку, як попівна на бенкеті? Як ти мені зараз не висповідаєшся — я тобі не Явтух Товстодуб і в старости не клич — не піду!
От він тоді й почав.
— Що ж мені, — каже, — дядечку, по тих грошах? Чи викуплять вони мене?
— Чого ж се, братіку, завів такої жалібної? Чому не викуплять? Аби гроші, то й викупишся.
— А як пані не схоче?
— А вона чому не схоче, твоя пані? нехай її батьку все добре! Чи ти де бачив таких панів, щоб їм гроші були не милі? Мені, — кажу, — не траплялись, не знаю таких.
— Е-е, дядечку! вона, мабуть, чи не ковшем їх міряє!
— Дарма, — кажу, — що ковшем міряє: вони, сії пани, на гроші такі ласі, як циган на сало, братіку! їм довіку, до суду буде мало! Не журись! я сам з тобою піду до панії. І не таких бачили. Ти поклонись старому...
— Він уже казав мені: "За панського дочки не оддам. Лучче нехай іде в черниці". А як Кохан сказав, так і буде: се й мале хлоп’я знає.
— Ну, побачимо, як буде, — кажу, — недалеко вже. І хата його он біліє!
II
Йдемо вулицею; іще з другого кінця побачили: в хаті світиться. Підійшли; я постукав. У дворі гавкнуло цуценя; хтось одсунув віконце; да, мабуть, нічого не побачив, бо таки нахмарилось і зовсім темно було. Брязнула защіпка, і вибігла Коханівна Марта.
Що то за дівчина під той час стала, Боже мій, світе мій! Да така ж молодесенька, а красна, як маківочка! Заквітчана, в червоному намисті, сорочка вишивана, в черевичках — ну, дівчина!.. як зірочка!
Вибігла з каганцем, побачила мене й Якова. "Ай, дядьку! — каже, — що се ви!"
А се, бачте, не я, а Яків... ледве каганця з рук не вибив.
— Марто, ясочко моя! — шепче.
Аж ось і старий Кохан виглянув, а за ним стоїть Коханиха. Поздоровкались, привітались.
— Е, дочко, — каже старий, — любих гостей до хати просять, а ти тут в’єшся. Йди, моя ластівко! — І пропустив її в двері.
Увійшли й ми, поклонились та й посідали. Старий вечеряти просить. Мати й дочка коло стола, то коло печі звиваються, а ми поглядаємо одно на одного та хочем розмову почати.
Кохан... Ви, правда, зроду його не бачили. Сього чоловіка всі поважали змолоду. Як парубкував, поведе чорними бровами — дівчата сохнуть і дуріють; а тепер, як пристарівся, моргне сивим усом — громада й примічає... Перший чоловік у селі Кохан. Якби ви на його глянули! Що ті пани ваші міські? ошпарені горобці! Сей, як вийде, кажу вам, — високий, сивий та усатий, у чорній свиті, а пояс червоний, шапка сива, виступка козацька настояща, ще давніх козаків. Хоч там і ворогуєш з ним, а шапку нехотя знімеш. Чи мало по селу старих людей ходить? Ну, іншому поклонишся, а іншого буває, що й не вгледиш; а сього, як гетьмана, зараз узриш. І він підніме шапку, хоч би малій дитині, підніме — і далі йде. Оженивсь він із Оксаною — Яковенка старого дочка, тож козацького хорошого роду. Така повновида молодиця, чепурна, чорноброва, настояща козачка!
Посиділи ми так, іще поглянули один на одного.
— Так-то воно, брате, — каже Кохан.
— Так-то, брате, — кажу й я йому.
Коханиха вечерю постановила, почали частувати горілкою.
— Іще чарочку, свате! — просять.
— Дорога дальня, — каже Коханиха, — і холодний вітер віє; мабуть, притомились.
— Е, паніматко, кажу, до любої небоги нема далекої дороги, — та й випив другу.
Далі старий до парубка: як? що? чи все гаразд? який заробіток?
Яків, бачте, в Києві на заробітках був. У нас пускають; треба тільки подачу давати, яку там положать. Яків того року таки добре заробив. Налягав якомога, бо знав за що, то й діло кипіло.
— Хвалити Бога, — каже Яків.
Вийняв із шапки гроші та й положив старому перед очі. Сам устав, поклонивсь та й дивиться. Старий тільки сивим усом моргнув.
— Гроші, — каже.
Яків знов поклонивсь.
— Всю надію клав на вашу ласку та милость, батьку!
Марта, дивлюсь, припинилась, наставила голівоньку, мов та перепілочка, і слухає — не дише. І мати, бачу, на нас карим оком закидає.
— З Богом, — кажу, — завтра рушаймо до панії, а потім і до вашої милості за рушниками.
— З Богом, — каже старий, — попитайте долі. Одкупишся, Якове, зятем будеш; а ні — воля Божа! За панського дочки не оддам. Казав перше, з тим і умру. Вона в мене славного козацького роду! Чи таки ж мені, да ще з сивою головою, чесний, хороший рід зневажати! козацький рід переводить, як погану жидівську віру! Нема в світі над козаків!
А сам аж стелю підпирає: випроставсь, і очі світять, і голос дзвенить; аж помолодшав, наче на турка йде!
— А нема, нема козаків! Нема, що й казати! — стиха приказує жінка, хитаючи головою.
Мій парубок побілів, як хустка; і дівчина сама не своя. Стоїть, як нежива, ї ясних оченят не зведе.
— Чим же він не козак, — кажу я старим. — Да подивіться, люди добрі, чи він же не козак? Нехай хоч сама Марта скаже!
Марта нічого не сказала, закрилась вишиваним рукавцем та й з хати вийшла.
— Так як же се буде, пане-брате? — питаю.
— А так буде, як я сказав. Ідіть до панії, питайте долі.
— А як, враже зілля, багацько схоче?
— Аби схотіла, за гроші не стійте: я грошей дам.
— Ну, спасибі, брате! — кажу я. — Щирий ти козак, як я бачу! — Та й торкнув свого молодого: примічай ніби.
Веселіше, знаєте, стало. Випили ще по чарці та й почали радитись, як приступити до тії панії, як заговорити, що до чого приложити. Коханиха за дочкою вийшла. Певно, десь присіли в садку та й журились укупці. Ми того вечора вже їх і не бачили.
III
Одвів нас старий у комору на добраніч, та й полягали ми спати. Чую я — не спиться щось моєму парубкові: то сіно перевертає, то зітхає, далі й вийшов.
— Чи не піти б і мені за ним? Може, знадоблюсь для сторожі.
Лежу собі та й думаю, а сон мене так і клонить: сіно пахуче, свіже. Чую — рип! "Ну й добре, що не пішов: се Яків..." Він! постояв трохи й знов шмигнув. "Е, ні, постій!" — тут і я за ним. Бачу: підбирається під хатнє віконце, да ба! Він і льнув до його, і бився голубом, і стукав тихесенько, ніби травицею, — віконце не одчинилось. Чи спала молода козачка, чи батько не спав, хто його знає! А ми пішли, як прийшли, — ні з чим.
— Не журись, — кажу, щоб його розважити, — колись і перед нашими ворітьми сонечко зійде!
Він тільки рукою махнув та й заривсь у сіно.
— Якове! о Якове! — кличу.
Мовчить, неначе не чує, спить.
Тоді я й собі на бік — та й справді заснув.
Повставали раненько, до сонця. Старий випроводжав нас за село (бо Хмелинці село козацьке, а до панського буде ще з півверсти); зняв шапку: "Боже поможи!" — та й попрощались. Ідемо собі, коли де не візьметься Марта з коромислом, і хоче щось сказати, і соромиться, а сама як вишенька.
— Що се, Мартусю, — кажу, — чи не нас вийшла проводжати?
Я вже мусив розмову почати, бо мій парубок тільки очима світить та поза мною посувається, знай, до дівчини.
— Я була, — каже, — в Галі; додому йду. Боже вам поможи, дядьку! — Та й стрибнула поміж верби.
IV
Увійшли в панський двір; сонечко вже підбилось височенько; питаємось — сплять. Посідали коло мальованого рундука, дивимось. Сад якраз перед очима. І туди стежки, і сюди стежки, все жовтим піском повисипувані, і квіток цвіте без ліку, все кружками, кружками; і лавочки зелені, чистенько так, порядошненько.
— Славний садок, Якове!
— Славний, — каже, — дядьку!
Довгенько-таки ми сиділи та журились, поки дождались. "Пані встала", — кажуть. Кликнули нас до покоїв. Увійшли. Аж в очах нам замигтіло: і зеленіє, і червоніє, і біліє, і синіє... чого там нема! Може, доводилось зазирнуть у жидівську крамницю? всього багацько; зразу й не розбереш, що добре, а що, вибачайте, годиться в сміття викинути, аби людей дурити, аби, бабо, рябо? Так і тут: по кутках блищить, по стінах сяє. Повибігали якісь панночки, куці та бистрії, як сороки; повертілись, повертілись перед очима та й круть за двері! Обідньої вже доби сама пані вкотила, як на колесах; пухла така, ніби на дріжджах зійшла; у перснях, у атласах. Прийшла просто до дзеркала, повернулась двічі, так і зашуміло по покоєві, як сухе листя; плюхнуло в крісло, аж її підкинуло; тоді зирк на нас!
— Чого вам треба? — питає.
— До вашої милості, — кажу, так і так — да низенько кланяюсь.
Вона й стала тоді ніби пильніш на нас дивитись да й каже, що тепер усе дорогше стало, що в того-то да ще в другого пана парубки одкуплялись, то по півтисячі за себе положили
— А в якого ж се пана, добродійко? — питаю та знов низенько кланяюсь.
— Тобі нащо, в якого пана? — а самій мов у вусі закрутило.