Нехай тепер думає: куди поділася її полонянка?
Осінь раділа світанку. Дякувала вітру, а потім сказала:
– Мені пора йти! – і, попрощавшись, пішла за обрії.
І тут… сонце сховалось за хмари, повіяло холодом, з неба посипався сніг… Настала зима!
Лисиця прибігла до болота… Але під пнем осені вже не було.
Де поділася осінь – лисиця не знала. Бігала між дерев, кущів і плутала свої сліди, що залишалися на снігу.
– От халепа! Доведеться знов ховатися від мисливців! – сердилася вона. Бо розуміла: якщо осінь триватиме вічно – їй не треба увесь час прислухатися і боятися, адже на тлі золотаво-багряних дерев і кущів вона непомітна.
…Сніжок падав і падав. Лісом таємничо ступала срібна господиня – зима. Все стало білим-білим. Хто мріяв заснути – заснув… Хто мріяв покачатися у сніжку – весело викачувавсь… Зайчик, нарешті, одягнув свою біленьку шубку… Вітер ганяв засніженими галявинами… ярками… А дубстарожил височів на своєму пагорбі і кремезними голими вітами тягнувся у небо, дожидаючи весну.
08.01.16 р.
На відстані руки
Як часто ми не помічаємо те, що знаходитися зовсім поряд… На відстані руки. І воно продовжує ховатись за незримою ширмою і дякувати, що йому дали можливість – бути.
Так і є! Дорослі мало що помічають.
Натті ж помічає усе. І навіть більше. Подушка нагадує їй вітрило… ліжко – корабель… Штори здаються схожими на таємний вхід у печеру… А дерево, що росте біля будинку, якщо подовгу дивитись на його крону, скидається на величезного дракона. У всьому Натті щось впізнає. Навіть її новенький плащ нагадує їй чарівну блакитну пташку.
"Якби ж мама і тато також змогли це побачити… – роздумувала Натті. – Тоді б ми разом щось уявляли… А можливо, і малювали… І це було б весело!".
Дівчинці так подобається, коли її батьки веселяться, жартують… Але вони так зайняті! Робота… Вона забира їх на цілісінький день. Увечері ж вони повертаються. Натті стрічає їх і з порогу показує, який гарний створила малюнок…
Певна річ… Тато і мама знали, що їхня донечка неабияк любить малювати. І частенько замість того, щоб йти та робити домашнє завдання з математики, відкриває альбом і починає малювати все-все, що навіює її дитяча уява.
І ось… одного дня Натті намалювала небувале створіння: пухнасте, біле… з п'ятьма темними цятками на спині і величезною чорною китицею на хвості. Його симпатичну мордочку прикрашав п'ятачок… Вушка були маленькими… з пучечками довгих чорних ворсинок на кінчиках.
– Хто це? – з подивом питали усі.
Правду кажучи, дівчинка цього й сама не знала… Намалювала… і все.
Навіть ім'я не встигла придумати.
Вона гуляла в саду… Роздивлялась малюнок… І ніяке ім'я їй не спадало на думку. Тоді вона поклала альбом на лавку і пішла гойдатись на гойдалці. Раптом її погляд привабила купа старих дров: на ній сидів симпатичний і водночас страшнуватий звір. Натті його не злякалась. Підійшла ближче. І впізнала… Це ж той, кого вона сама намалювала.
– Іди… Іди до мене… – промовила вона.
Та звір ніби не чув… відходив все далі, далі… А потім побіг. Натті побігла слідом… Але він несподівано зник. Ніби розтав…
Дівчинка нічого не розуміла. Шукала очима довкола… І раптом їй здалося, що він зовсім поряд. Вона закрила очі і простягла руку. Її долоню
огорнуло приємне тепло... І вона відчула, що доторкнулась до лякливого казкового створіння, а точніше – до його ніжного хутра...
Та коли вона очі відкрила, то побачила, що потрапила в інший світ. Довкола широко простелилось Горохове поле. Стручки гороху були сти-
глими, повними… Натті зірвала кілька, розлущила… Горошинки виявилися дуже смачні.
– Так-так… – повторювала і намагалася зрозуміти, куди ж потрапила. Усе було дуже дивним: і земля, і рожеве небо, і повітря, що так смачно пахло. Тільки сонце було таким, як і зазвичай.
Вдалині, за Гороховим полем, виднілось щось темне.
"Таке, як ліс…" – подумала дівчинка, зірвала ще кілька стручків і почимчикувала вперед.
То були незвичайні дерева… Кожна лусочка кори, кожна гілка, кожен листочок – солодко пахли. Тому що ліс був не сосновий і не дубовий, а шоколадний!
– Зломи гілочку! Покуштуй… – шепотіли шоколадні дерева. Але дівчинка їх не слухала, хоча й дуже хотіла скуштувати. Вона поспішала, бо їй дуже кортіло дізнатися: що знаходиться далі…
Опинившись на узліссі, Натті побачила внизу Рум'яне містечко…
– Який дивний будиночок... – мовила вона, як підійшла до першого дому. Він і справді був незвичайним – округлим і пахнув свіжоспеченим бісквітом. Замість даху – величезна строката парасоля… Замість вікон – величезні прозорі льодяники у вигляді серця…
І тут… із-за будинку показалася знайома чорна китиця… Авжеж там сидів казковий звір.
– Я тебе бачу. Виходь! – промовила Натті. І невдовзі почула, як щось зашипіло на подвір'ї. Це був фонтан! Дівчинка відчула, як їй на обличчя впало кілька прохолодних крапель. Вони виявилися солодкими.
– Та це ж лимонад! – сплеснула вона долонями і побачила квіти. Вони росли поруч з фонтаном і розправляли свої тугі желейні пелюстки. – Яка дивовижа! Лимонадний фонтан і желейні квіти! – дивувалася Натті. І раптом згадала: все це вона вже десь бачила...
Чудернацький звір не поспішав виходити із-за будинку. Сидів, виляв хвостом…
– Не бійся! Я хочу з тобою подружитись, – промовила Натті. І тоді дивний звір виглянув із-за свого будиночка і без поспіху підійшов.
– Нечай! Нечай! – доброзичливо озвався він.
– А я і не збиралася чхати, – зауважила Натті і запитала: – Здається, це я тебе вигадала?
– Авжеж! – кивнув головою кумедний звір. – Я є завдяки тобі! Нечай! – вкотре вимовив він і подав їй свою пухнасту лапу.
– Та не чхаю я! Невже не бачиш? – сміялася Натті.
Дивний звір знизав плечима, зітхнув, почухав потилицю, а потім сказав:
– Бачу, тобі потрібен час... Маючи таку велику уяву, ти нічогісінько не розумієш… – образився він і пояснив: – Якби ти чхала, то я б сказав: Будь здорова!.. Нечай – моє ім'я. Невже не ясно?..
– Вибач... Я і справді нічого не розумію. Не розумію – де я? Й чому мені все тут здається знайомим? – запитувала вона і, не почувши скорої відповіді, вирішила, що це сон і вщипнула себе. – Ой! – зойкнула від болю.
Дивачка. Сама собі робиш боляче… – всміхнувся Нечай і, відчинивши настіж двері, промовив: – Заходь до мого будиночку, напою тебе суничним чаєм.
Його дім був не схожим ні на які будинки. Двері нагадували плитку білого шоколаду і так солодко пахли пряженим молоком!
"Так і є! Це справжнісінький білий шоколад!" – подумала Натті. І раптом ці двері до неї прошепотіли: "Відколупни трішки… Ну хоч лизни!".
У будиночку виявилося гарно і затишно. На підлозі – пухкий білий килим. Крісла й диванчик встелені м'якими різнокольоровими подушками. А в кутку, у величезній горіховій шкаралупі росла блакитна троянда. Нечай помітив: троянда неабияк сподобалась Натті!
– Я сам її посадив! – похвалився він. – Понюхай, як пахне… – і, поки Натті обдивлялась троянду, заварив чай.
– Чай готовий… Прошу до столу!
Вони пили чай, розмовляли. Дівчинка бачила, що Нечай кмітливий, милий і добрий. З ним було легко! Він знав усе, що вона хотіла в нього спитати. І раптом вона пригадала: Нечаїв будиночок, желейні квіти, фонтан, а також шоколадний ліс – все це є в її старенькому альбомі.
– Та це ж усе намалювала я! – радісно вигукнула Натті. – Того дня я не пішла до школи, бо була схожа на суницю. "Це – алергія!" – зауважила мама і наказала, щоб я назавжди забула про солодощі.
І тоді… я їх намалювала! – промовила Натті і посміхнулась. – Оце чудасія! У цьому дивному світі усе ожило… Все справжнє і напевно смачне, – зітхнула вона, а потім поглянула на кумедний Нечаїв будинок:
– А знаєш, для чого я намалювала цей будинок? – запитала дівчинка.
– Щоб здивувати вчителя малювання! – не замислюючись, відповів Нечай.
– Так! І в мене це вийшло! – радо мовила Натті і поглянула на годинник. – Як дивно! Ми розмовляємо, розмовляємо… А він показує одне і теж.
– Не зважай! – кивнув лапою Нечай. – Адже ти знаходишся у незвичайному світі, що зветься Вигада́ рія! Тут завжди панує південь, і стрілки годинника… хоч як ти їх не крути… займуть своє звичне місце – на цифрі "12".
– Якщо так, то я можу тут бути скільки захочу?
– Яка кмітлива… Здогадалась! Там, де ти живеш, – не промайне і хвилини.
– О!.. Як часто я мріяла про таке… І це сталося! – раділа Натті.
– Так і є! Коли мрієш, тому, що мрієш, то і небо, і земля допомагають мрії здійснитись, – врочисто виголосив Нечай і спитав: – Ти допила свій чай?
– Допила… А що?
– Що-що… Ходімо прогуляємось!
…І вони встали з-за столу, вийшли з будиночка і попрямували вулицею.
– Нечаю! Мені здається, чи й справді всі ці будиночки нагадують потяг із кексів?
– Ні, тобі не здається. Це ж ти їх такими намалювала! – засміявся Нечай. – Нагадаю, що це було на уроці. Коли, твоя подружка дістала з портфеля кекс і, трішечки надкусивши, запропонувала тобі.
– Точно… Згадала! То був урок малювання… І Тіна зовсім забула, що мені не можна їсти солодкого! – мовила Натті і допитливо поглянула на Нечая. – І як ти це знаєш? Я ж тебе намалювала не тоді…
– Я народився дещо пізніше. Але ти навіть не уявляєш, скільки я цього чекав, – зізнався Нечай.
Натті слухала, йдучи, оглядала бісквітні будиночки, у вікнах помічала чиїсь лякливі, здивовані погляди… А потім запитала:
– Як можна жити в таких будинках? Все ж таки це бісквіт! А він, як я знаю, черствіє і псується.
– Тут ніколи нічого не псується і не старіє, – відповів Нечай.
Вулиця добігла кінця. Далі яскравим широким килимом розіслався Квітучій степ. Яких тільки квітів тут не було: і маки, і сон-трава, і незабудки, і ромашки, і півники, і смолка, і волошки, і дикі гвоздики…
– Скільки квітів! Скільки квітів! – із захватом повторювала Натті.
– Я знав! Я відчував, що тобі тут сподобається, – приказував Нечай, йдучи попереду.
Милуючись степом, його духмяними квітами, сонцем і небом, друзі прямували до Блакитного яру, що розлягався за смугою диких нарцисів.
Яр був настільки глибоким, що, дивлячись вниз, Натті відчула легкі поколювання в долонях і п'ятах. Нечай шукав земляні сходи, що через блакитну паволоку були не помітні.
– Та ось же вони! – врешті вигукнув він і запитав Натті: – Спускаємось чи як?
Натті відчувала: там, внизу, на неї чекає щось дуже цікаве...