Казкові історії (збірка)

Галина Олійник

Сторінка 3 з 6

Ліхтар подивився уважно на крапельку води… Вона нічим не нагадува-

ла сніжинку… У неї було інше сяйво.

Настала весна. Тонкими, рухливими променями сонце лагідно зігрівало світ. Крапель ставало все більше. Потекли струмки і заспівали веселу пісню. Вночі ліхтар не жалів для них яскравого світла.

Скоро на місці струмків зазеленіла травичка… На клумбі розквітли проліски… на липі розпустилися молоденькі листочки…

Ліхтар милувався. Та найбільше йому подобалося спостерігати, як на майданчику граються діти.

Врешті й весна добігла кінця. Прийшло літо. Та і воно промайнуло, і настала осінь. Ліхтар давно звик до того, що вранці його гасили і вмикали увечері… Ночами ж він, як і раніше, спілкувався зі своїми дальніми родичами – місяцем і зірками, а вдень дививсь на дітей і на сонце.

– Як прикро, що за все моє життя сонце жодного разу не бачило, як я сяю… А я ж так схожий на нього! – журився старенький ліхтар.

Так минуло ще багато літ. Удень ліхтар відпочивав, дивився з-під свого поржавілого козирка на дитячий майданчик… бачив, як швидко виростають діти… Вночі ж сяяв. Яскраво, як і тоді, коли вперше у своєму житті він стрічав зиму… світив і привітно спостерігав за сніжинками, що ніжно кружляли, опускаючись з потемнілого неба.

Ліхтар бачив, як вони радіють своєму народженню, і розповідав їм історії. Це були інші чарівні сніжинки, дуже схожі на тих, що він бачив колись… Вони були такими ж допитливими... і хотіли дізнатися, що таке сонце, що таке серце, що таке світ?..

– Світ – це нескінченне життя, що змінюється порами року… Світ – це небо... сонце… місяць і зорі, що кожен раз сяють по-різному... Світ – це барви… пахощі листя і квітів, що навіюють щось нове, – розповідав сніжинкам ліхтар.

Настав ранок. Світло ліхтаря згасло. Він розумів, що вже зовсім старий і його можуть із дня на день замінити іншим, новим ліхтарем.

Все змінюється! Ліхтар це пізнав. Він бачив, як повиростали дітлахи, і на майданчику з'явилися інші, нові малюки. Вони так само ліплять фортецю, грають у сніжки… Радіють, що випав перший сніг, і щиро сміються.

– Щирість! Вона завжди присутня в дитячих очах! Природна і подитячому світла, – зблиснув ліхтар, здійснивши відкриття.

Він прожив довге життя і тільки зараз збагнув, що існує незмінне.

03.01.16 р.

Високе призначення

У однієї одинокої, але дуже гостинної господині було багато посуду. Сковорідки... каструлі… глечики… всілякі миски… тарілки… виделки, ножі, ложки… кухлики, келихи, блюдця і чашки. І всім

цим посудом вона користувалася: одним – постійно, іншим – час від часу.

Та була у цієї господині велика, розписана рожевими трояндами і золотом тарілка, яку вона ніколи не брала – берегла.

Ця тарілка стояла на найвищій полиці шафи… З висоти вона дивилася вниз – на чашки, кухлики, миски, тарілки і увесь інший посуд і приказувала:

– Як же мені вас шкода! Не встигне господиня вас вимити після сніданку, як вже – обід… Обмиє, витре, а там і вечір не за горами, і вона знов порається на кухні: варить, пече... Бо хтось та й завітає!.. – зітхнула тарілка і сказала. – Яка нікчемна, проста ваша доля!

Каструлі, чавунчики, тарілочки, чашки, кухлики, миски не ображалися.

Вони раділи, що ними користуються.

– Ми не нарікаємо на свою долю, навпаки – дуже щасливі від того, що пізнаємо все нових і нових гостей. Яка радість в тому, щоб стояти увесь час на одному місці?!

– Воно, може, так… – відповіла тарілка, зверхньо глянула на всіх і продовжила: – Звісно, ви не стоїте на одному місці – господиня вас і туди, і сюди… Але ж коли хтось з гостей зайде на кухню та побачить мене на цьому високому почесному місці, то тут же сплескує руками: "Яка гарна… розкішна… велика тарілка!".

Почувши таке від золоченої тарілки, всі, хто стояли нижче, не знали, що і відповісти... Все було вірно. Серед них була та, якою по-справжньому захоплювалися… Хоча й ніхто ніколи з неї не їв.

– У мене – високе призначення! – зауважила наостанок горда тарілка, подивившись на всіх з висоти.

Авжеж…Все своє довге життя господиня берегла найбільшу, найкрасивішу тарілку для особливого гостя. Та в старості, так і не дочекавшись, дістала її з полиці.

– Хто знає, скільки відведено мені ще прожити... А ця гарна, розкішна тарілка так і стоятиме.

Тільки господиня це сказала, як на порозі її дому з'явилася одна дуже багата і знатна панна.

"Ну, нарешті!" – подумала господиня, гостинно посміхаючись. Їй надзвичайно приємно було пригощати почесну гостю.

Вона засмажила коропа, якого вранці принесла з базару. Поклала його на велику, розписану трояндами, золочену тарілку і подала гості.

Панна пригощалася, хвалила, дякувала хазяйці… Потім, коли коропа з'їла, стала розглядати красиву тарілку.

Через те, що ніколи нічого не робила, панна була невправною і розбила її.

– І як воно так вийшло? – промовила вона до господині, яка змітала з підлоги те, що лишилося від її великої золоченої тарілки.

...Ось так! Несподівано і дуже просто закінчилося життя тарілки, що жила на самій вищій полиці і розказувала всім, що вона особлива.

Не варто зазнаватись! Кожен, а для чогось-таки і потрібний.

06.09.17 р.

Муха-Зеленуха

На сік... На весняну березу, що росла у дворі, прилетіла муха. Цілий день вона смакувала солодкий сік, що стікав зі стовбура… А потім їй захотілося чогось іншого. Помітивши, що у будинку

відкрите вікно, вона залетіла і опинилась на кухні.

На столі було печиво, варення, а також хліб і кілька кружалець запашної копченої ковбаси на тарілці… Муха зраділа і приземлилася на столі.

– О! Яка смакота! – примовляла вона, повзаючи по ковбасі. У будинку було тихо.

– Невже нікого не має вдома? – сказала вона, прислухаючись. А потім вирішила полетіти і перевірити.

– Точно! Нікого не має… Яка гарна тут господиня! Щось, а залишає після сніданку… Не те, що її сусідка!

Увесь день муха паслася… Перегодя, влаштовувала відпочинок: літала кімнатами, сиділа то на дивані, то на люстрі, то на карнизі… А потім – паслася знову.

Увечері додому повернулися молоді господарі – чоловік і жінка.

– Ти ба, яка зелена муха влетіла! – вигукнув чоловік, схопив мухобійку і став вижидати, куди ж вона сяде. Тільки-но муха сіла на штору, він замахнуся та не поцілив.

Злякана муха полетіла в іншу кімнату. Вона сердито гуділа, літала з кутка в куток і не знала, де б краще сховатися. Аж ось вона знову опинилась на кухні і сховалася за холодильником.

– Нічого, все одно вилізеш… – сказав чоловік.

Невдовзі на кухню прийшла жінка. Поки вона поралася з вечерею, муха слухала, як час від часу шумить з-під крана вода, і думала: "І нащо я нализалася тієї копченої ковбаси? Тепер так хочеться пити!". Після того, як

хазяї повечеряли і пішли з кухні, муха стала потихеньку вилазити із-за холодильника, щоб полетіти до мийки і напитись води. Але, згадавши, що дивом зосталась жива, передумала. Вона тихенько сиділа за холодильником і чекала, коли настане ніч і господарі ляжуть спати. Діждалась. І враз полетіла – до мийки, яка встигла висохти.

– От невдача! Смерть не дістала – так спрага замучить. Ну… Ну, хай би впала хоч одна крапелька... – благала вона.

Так минула ніч. До того як господарі прокинулись, муха встигла сховатись. Вона тихенько сиділа за холодильником… Чула, як жінка заварює запашну каву, робить бутерброди… і вони снідають… А потім збираються і йдуть на роботу.

– Яке щастя! Нарешті! – визирнула вона зі схованки і поповзла по стіні до мийки. Бо через спрагу не мала сил долетіти.

– Нічого… Доповзу! – сказала і, діставшись, стала жадібно пити краплі, що лишилися після миття посуду.

– Хух! Напилась! – втерлась лапкою і подивилась на стіл. – Невже нічого не лишили? Раз так, то нічого мені тут робити! – рішуче вигукнула, помітивши, що вікно не зачинене, змахнула крилами… Та, пролітаючи над столом, помітила крупинки цукру і приземлилася.

– Хм-м-м… Ось це – інша справа!

Муха задоволено лизькала цукор, і тут її осяйнуло: якщо вона не показуватиметься на очі, то про неї можуть забути.

Так і сталося. Увечері господарі повернулись з роботи і, не помітивши муху, подумали, що вона вилетіла у вікно.

Відтоді життя Зеленухи було таким, як і того дня, коли вона потрапила у цей дім.

Раз у раз, після сніданку, на столі лишалося трохи їжі… А іноді ще й не вимиті чашки від кави. Для мухи це було справжнісіньким раєм! Вдень вона вволю паслася, а ввечері ховалась за холодильником.

Після тієї страшенної спраги вона ковбасу не чіпала. Та це тривало зовсім не довго... Поки вона не помітила маленьку темну кімнатку, що люди називають туалетом. Через щілину під дверима Зеленуха туди заповзала і, напившись води з унітазу, так само вилазила.

– Як гарно! Не життя, а казка! – казала вона і не помічала, що погладшала і стала більшою втричі. Муха раділа життю! Та в який час збагнула, що не може пролізти в ту ж саму щілину. Цілий день мучилася від спраги, а надвечір помітила, що й на цей раз господарі не зачинили вікно, і полетіла на вулицю.

– О! Яке повітря! Давненько я тут не була, – мовила Зеленуха, пролітаючи подвір'ям. Прилетіла на березу – напитися соку… Але він, після того, як на дереві розпустилося листя, перестав текти.

– От халепа!.. Нема! – кинула спересердя, як її помітила знайома сіра муха.

– Невже це ти, Зеленухо?!

– Так! Я!

– А я оце летіла і думала… Ти чи не ти? Яка ж ти стала велика, видна… І де ж ти увесь цей час пропадала?

– А… Ось… У цьому будинку, – зізналася Зеленуха і додала: – Там така гарна хазяйка!

Почувши це, мала сіра муха подивилася на будинок, на відкрите вікно, і вже хотіла летіти, як почула:

– Не поспішай… Для того, щоб там жити, треба дещо знати, – зауважила Зеленуха і розповіла про свій досвід, про холодильник і туалет.

– Дякую за науку, подруго!

З цими словами сіра муха полетіла. Зелена ж… теж зібралася летіти, щоб десь напитись води. Та вона й не здогадувалась, що вгорі – на гілці увесь цей час сиділа сойка.

Проковтнувши велику зелену муху, сойка уважно дивилася, куди летить сіра, і думала:

"Як добре, що я не відразу вирішила з'їсти цю жирну зелену муху! Після того, що вона повідала сірій, та обов'язково стане такою ж великою і смачною… Але спершу – хай розкаже іншій, звідки вона прилетіла".

02.10.17 р.

Серпанок Берега Щастя

Була щедра зелена пора весни, а можливо, і літа.

1 2 3 4 5 6