Ось зараз піду, перейду через місток… І голова в мене не запаморочиться… А хоч і запаморочиться, то я не потону в річці, навіть якщо і впаду… Там жабі – по коліно!
– Ні! Не по коліно. Іди, якщо хочеш… А я не піду… Мені бабуся не дозволяє, – сказав Петя, сів на лавку і став дивитись Іванкові вслід.
Хлопець сміливо прямував до річки. Він правду казав – в річці за останні два дні спала вода… Тепер там хоч і не по коліно жабі, але мілко. На середині річки йому приблизно по пояс.
– І кому це придумалося зробити такий вузенький місток? Добре, що хоч один поручень є.
Повільно, тримаючись обома руками за поручень, він ішов по довжелезному вузькому містку і намагався не дивитися вниз – на хвилі. Коли дививсь – йому здавалося, що місток пливе за течією, і в нього починає паморочитися голова. Тоді він зупинявся, спирався на поручень, заплющував очі, а потім розплющував і, не дивлячись на хвилі, йшов далі.
Нарешті Ваня дістався іншого берега. У заквітчаних ромашками та курячою сліпотою луках узрів стежку, що, звиваючись впадинками і горбочками, вела до діброви. Відійшовши від річки, десь до середини луків, хлопчина відчув, як щось пахне. Медово-лісові пахощі тішили і манили, і він зупинився. Став придивлятись поміж зелених чубів, сизих китиць трави… Аж нарешті помітив килимок духмяного, заквітчаного дрібнесенькими рожевими квіточками чебрецю. Підійшов. Усівся коло нього і, вдихнувши, промовив:
– Як пахне…
– Сю-ю-ю-в!.. – раптом почулося, як хтось свиснув у відповідь.
"Ага… Виходить, Петрик увесь цей час ішов слідом… Тепер свистить, щоб я обернувся і побачив, що і він тут", – подумав Іванко і вирішив не обертатися.
– Яка довкола краса! Хоча небо… таке ж, як і на тому березі! – вигукнув він.
– Сю-ю-ю-в!.. – почулося знову.
– Свисти, свисти… Свистун бабин… Я знаю, що ти ідеш слідом… А можливо, й заліг у ромашках… Сховавсь і свистиш, – посміхнувся Іванко і, не обертаючись, вирішив спитати:
– Ну, як тобі, Петрику, подобається тут?..
– Сю-ю-ю-в! – почулось у відповідь.
– Зрозуміло! Думаю, що це означає "так"! Через місток сам перейшов чи бабуся перевела?
– Сю-ю-ю-в… – пролунало знову.
– І що це означає? Так чи ні?
– Сю-ю-ю-в! Сю-ю-ю-в…
– Не розумію тебе, – сказав Ваня і голосно розсміявся.
– Сю-ю-ю-в!
– Ага, свистуне… Кажеш, що бабуся перевела через місток.
– Сю-ю-ю-в… Сю-ю-ю-в! – пролунало позаду.
– І чого свистіти? Можна ж відповісти по-людськи: "Так, перевела бабуся!".
– Сю-ю-ю-в!.. Сю-ю-ю-в!..
– Петрику, у тебе що? Дірка в зубах? Чого розсвистівся?
Сказавши це, Іванко вирішив-таки обернутись і пояснити другу, що свистять тільки невиховані.
Обернувся. Дивиться… а Петрика немає.
– Ач… Заховався… За о-о-н тим кущем… – сказав він і почув свист. Потім придивився і побачив серед кошлатої трави – на кучі піску – ма-
ленького байбачка.
– Що?! То це, виходить, свистіло оце маленьке звіря… А я… завжди ходив дивитися на байбаків в інше місце – в сосновий ліс. Думав, що вони живуть лише там, а виявляється, що вони роблять собі нори скрізь, де їм заманеться.
Хлопчик підійшов ближче, ліг у траву і став спостерігати за тим, як вся родина байбаків повилазила з нірок. І великі, і малі байбаки стояли на задніх лапах, і в мареві літнього сонця уважно дивились кудись вдалечінь.
Вдосталь нагледівшись на цікавих звірят, Іванко попрямував додому.
Перейшов через місток і побачив Петрика.
– І як… Сходив на інший бік річки? – поцікавився той.
– Сходив. Ось… Нарвав чебрецю. Якщо хочеш, сходи і ти, Петрику. Як бачиш, – вода в річці спала… Якщо і впадеш з містка – то хіба що намокнеш, – сказав Іванко і додав: – Коли перейдеш річку, то йди по стежці… та не поспішай.
– А може, й ти підеш зі мною?
– Ні! Мені додому пора, – промовив Іванко і повільно пішов.
Коли Петрик перейшов по містку на інший берег і попростував стежкою, то Ваня тихенько став його наздоганяти…
Він знав, що Петрик обов'язково почує свист байбака і подумає, що то він.
14.05.17 р.
Тихе царство жуків
Іванка завжди манили жуки! Як тільки зійде сніг, і сонце лагідно обігріє землю, він уважно стежив – шукав їх у траві, на стежках, на деревах… Він подовгу міг розглядати трухлявий пеньок, по
якому повзає армія червоненьких солдатиків. Це такі плескаті жучки, що, зачувши тепло, виповзають зі своїх схованок: із-під злежаного торішнього листя, із-під кори і під веселим весняним сонцем вигріваються, аж поки не стемніє надворі.
А потім… на подвір'ї вмикається ліхтар і світить, збираючи довкола себе міль і дрібну мошкару… Хрущі теж летять на його світло, басуючи, як маленькі літаки.
Ваня із задоволенням стежив за дійством навколо яскравого ліхтаря.
Коли хрущі бились у скло і падали, він піднімав їх із землі і саджав у картонну коробочку… А коли лягав спати – клав її біля себе і заворожено слухав, як хрущі шурхотять. Вранці ж… випускав їх на волю.
Та ось одного разу хлопчик гуляв у дворі і побачив на яблуні величезного жука. Підійшов… обережненько зняв його зі стовбура… Цей жук-велетень був більший і красивіший за всіх жуків, яких він бачив раніше… Його червонясто-бура спинка виблискувала на сонці, а роги – наче вирізьблені та відшліфовані великим майстром.
– Ці роги – ну, прямо як у оленя! Тільки значно менші, – радо вигукнув Ваня й подумав: "Певно, це і є жук-олень, про якого розповідав лісник, коли приходив до нас на урок".
– Піду… покажу його Петрику, – сказав і, вийшовши з двору, попрямував до сусідських воріт.
– Петрику! Петрику! – кликав він. Той саме був у дворі.
– А дивись, друже, що в мене є!
– Жук... Ого! Які в нього роги! Дай його потримаю.
– На! Тільки міцно держи, бо, чого доброго, втече.
– Який же ти красень! – захоплено приказував Петрик.
– Це – жук-олень! – гордо зауважив Ваня, стежачи за здивованими очима товариша. Петрик оглядав жука, перевертав його, дивився на спинку… на черевце… лапки… А потім мовив:
– Роги я бачу... А де ж копитця? Якщо є роги, то і копитця повинні бути, раз це – жук-олень?
– А я про це й не подумав, – сказав Ваня, узявши жука назад… Він уважно обдивлявся його лапки і не здогадувався, що Петрик жартує.
12.05.18 р.
Горіхове чудо
Яскраво... тихо... на горіхові лопотіло пожовкле листя, відривалось і з шерехом летіло до землі. Горіхи сипалися від кожного повіву вітру… Стежками ходила осінь: повітря виблискувало срі-
блястими павутинками, пахло стиглими яблуками, гарбузами, сливами… Іванко мандрував садом… городом, а потім попрямував у двір, почув-
ши, як закричав дятел і почав стукотіти неподалік крислатого горіха.
– Який мудрий птах! – вигукнув він, побачивши, як дятел схопив горіх і приніс на молоду грушу. Поклав його у пазуху – між гілкою і стовбуром, щоб не качався, розбив своїм міцним дзьобом шкаралупу, дістав смачне ядерце, з'їв і полетів геть.
Ваня подивився йому вслід та й сам підійшов до дерева. Назбирав горіхів повні кишені, зібравшись навідати Петрика, що жив по-сусідству… Лишень відчинив хвіртку, як почув, що хтось занявчав, та так жалібно.
"Таке, як зовсім мале кошеня!" – подумав він, шукаючи поглядом, де ж воно є.
– І звідки ж ти приблудило до нашого двору? Хто ж тебе втішить, дасть циці, прилизькає? Кішки ж у нас нема! Лише кіт… і то старий та лінивий.
– Няу… Ня-я-а-ву… – почулося знову.
– Та де ж ти? Киць-киць-киць, – гукнув хлопчик і, обходивши весь двір, подався на вулицю. – І тут нема!
– Няв! Ня-я-а-ув… – пролунало.
– Таке, як у дворі… десь заховалося і сидить.
Іванко так прислухався до того нещасного нявкоту, що не помітив Петрика, який теж вийшов на вулицю. Той побачив його і – мерщій до нього, вигукуючи:
– Ваню, привіт!
– Привіт! – спішно сказав Ваня і майнув у двір. Петрик – за ним. Він бачив, що його товариш був дещо спантеличений… щось видивлявся попід хатою, біля паркану.
– Щось шукаєш?
– Кошеня.
– Так у вас же кіт! Невже, малого тато приніс? Чи мама? – допитувався Петрик.
– Та ні… Мабуть, хтось їхав по дорозі і підкинув нам під двір. Тільки я оце ніяк не збагну, де воно сидить?
– Няв! Няв!.. – почулось зовсім поряд.
– Киць-киць-киць… Ходи до нас! Ми молочка тобі дамо, – гукав Петрик, ходив за Іванком слідом, дивився навколо…
Ось так, удвох, вони кицькали, кликали і все ближче підходили до горіха, який був схожий на велетенського лева, що здіймав свої лапасті віти до неба – ніби благав, щоб не кінчалася осінь.
– Няу! – пролунало так близько, і таке, як вгорі. – Ня-а-ув.
– Мабуть, забралось на дерево і не може злізти, – сказав Іванко і підвів свої очі – глибокі і сині, як чиста, тиха криниця.
Петрик теж придивлявся. Звівся навшпиньки, шукав поглядом між гілками, притулившись до стовбура… Але кошеняти на дереві не було… Там, на товстій гілці, сиділа й полискувала своїми синіми крилами сойка.
– Отаке! Нічого не розумію! – знизав Петрик плечима.
– Я теж! Оце дивлюся і думаю: невже нявкала оця птиця? І тут сойка крутнула головою і, ніби підтакуючи, озвалась:
– Няв… Ня-ув.
Хлопчики пороззявляли роти – застигли на місці і, ковтаючи здивування, не опускали очей. Потім подивились одне на одного і голосно розсміялись. Та так, що тримались за животи і качалися по листяних подушках, що дбайливо вкривали землю… А сойка нявкала й продовжувала сидіти на горіхові, що неквапно скидав і ронив додолу духмяне, як сонячні сни, листя і стиглі горіхи.
01.05.18 р.
Крилата загадка
– Кажуть, що вдень сови нічого не бачать. До того, як стемніє, вони сидять у дуплах або десь на горищах, – промовив Петрик, розглядаючи новий Іванків светер, на якому була нашита
вухата сова.
– Неправда! – заперечив Ваня. – Вдягаймось – на вулиці вже перехмарило, сяє сонце... Прогуляймось, сходимо в одне місце – і ти щось побачиш…
Петрику було дуже цікаво, що ж він побачить?
Хлопчики одягли куртки, шапки… Взули чоботи та вийшли з хати. Петрик допитливо усміхався і поспішав за Іванком. Той упевнено ступав вологою стежкою, яка чорніла на тлі талих снігів, що мліли золотими іскринками і тихо-тихо шепотілися проти сонця. Хати тихо раділи… тягнулися стріхами вгору і дихали легким димком із бовдурів, стежачи очима-вікнами за тим, як зі стріх спадають прозорі краплі… як плачуть бурульки і важкою срібною бахромою разом зі снігом, що сповзав з гостроверхих дахів, гучно летять додолу… Повітря пахло набряклими бруньками і розвіяним морозцем… На деревах цвірінькали горобці, дзеленчали синички… Було чути, як десь шумить поїзд… В передчутті весни люди повиходили на вулицю – прогортають канавки для струмків, що от-от побіжать вулицями і ярками… Відволікшись на хвильку, вони дивились на двох хлопчиків, що йшли вулицею, і чемно казали їм: "Драстуйте!".
– Здрастуйте! – протяжно відповідали дорослі і очима питали: куди прямуєте хлопці?
Воно й добре, що тільки очима.