Хоч би які діла творились,
Ми України не зреклись.
На цій землі ми народились,
У неї й ляжемо колись.
Ми всі – її нездалі діти,
І сивочолі, і малі.
Хто в світі може засудити
Любов до рідної землі?
Віддаймо ж Україні-ненці
Свої найкращі почуття,
Допоки жевріють на денці
Останні вишкребки життя!
* * *
О, скільки безладу і безуму
В глобалізованому світі!
Не розібратися тверезому
У небезпек різноманітті.
Усе тривожніші провіщення,
І кожне з них на правду схоже:
Що людство йде до самознищення
І схаменутися не може.
* * *
Не важко присоромити мене:
Тепер усі – борці за Україну.
Тому своє життя невизначне
Я часом відчуваю, як провину.
Під гаслом "Не висовуйся!" я жив,
Коли боролись інші за свободу.
По суті, я нічим не заслужив,
Щоб говорить від імені народу.
Але одне сказати б я хотів
У якості приватної особи:
Не можу тих вважати за братів,
Хто до мого народу повен злоби.
* * *
В що нам вірити, коли
Безвідмовно, як барани,
З нами раптом почали
Дивіться також
- Олександр Грязнов — 01 — Потрібен Прометей (із книги "Якщо вже так судилося мені...")
- Олександр Грязнов — 03 — Не припиняй, любове, свій політ (із книги "Якщо вже так судилося мені...")
- Олександр Грязнов — 09 — Коли б я написав сучасний рубайят (із книги "На мілині життя у морі часу")
- Ще 6 творів →
Наші "друзі і брати"
Так любили Україну,
Що від серця повноти
Їй встромили ніж у спину.
Дорікати їм дарма,
Зазомбованим у масі:
"Не було їх і нема"
Ні в Криму, ні на Донбасі!
В що тут вірити, коли
Шахраї і плутократи
Цілу націю змогли
Обдурити і приспати?
Вір в майбутнє й не журись:
Наче споєна повія,
Протверезиться колись
Одурманена Росія.
* * *
Той – наркоман, той – жертва алкоголю,
Той – мирний обиватель, той – скінхед.
Як не повіриш тут у Фатум – долю,
Призначену людині наперед?
До смертних доля ставиться капризно.
Ніяк я цих капризів не сприйму:
Якщо й приходить слава, то запізно,
Коли радіти їй нема кому.
* * *
Долаючи життєві негаразди,
Неважко стати заздрісним і злим.
Радію, що ніколи я не заздрив
Ні славі, ані успіхам чужим.
Жирують люди, славою сповиті.
Та досвід все ж засвідчує мені:
Успішні, в масі, – не талановиті,
А просто безпринципні й пробивні.
* * *
Я, можливо, невміло пишу,
Розкриваючи серце знебуле.
Тож, без витівок, просто прошу:
Поверни мене, Боже, в минуле!
Там – розквітлої юності сад,
Бризки сонця, мов риба на вудці…
Відмотай півстоліття назад
У небесній своїй кінобудці!
* * *
О юносте, де ти?
Щаслива, наївна, невміла…
минули не знати коли,
Бо доля людська,
мов під стріхою хата, згоріла
І попіл по світу
мінливі вітри рознесли.
На місці тім – тиша,
лиш небо синіє, безкрає.
На згарищі долі уже проростає трава,
І юність чужа
по траві тій недбало ступає,
Надміру жорстока,
обізнана і ділова.
* * *
Зашкарубло в мене серце чуле,
Поетичний жар у ньому згас.
Я мовчу, бо хто ж мене почує
В наш непевний і продажний час?
Справді, стан добробуту погіршав,
Люди заклопотані і злі.
Молодим сьогодні не до віршів,
Як і до культури взагалі.
Правлять бал інстинкти і натура,
Щоб в житті й собі урвати шмат.
Розум спить. Яка вже там культура?
Тільки пиво, цигарки і мат.
* * *
Дощ відшумів,
та сад до нитки змок,
Гойдаючи під вітром верховіття.
І похилив заквітчаний бузок
Наповнені вологою суцвіття.
А я милуюсь, ніби полотном,
Картиною оновленого саду:
Висять сріблясті краплі за вікном
На яблунях, на листі винограду.
* * *
Травневий день. Ласкаве сонце сяє.
Краса навкруг, аж серце завмира.
Розквітлий сад багато обіцяє,
Як юності наївної пора.
Та прийде літо, і в спекотний ранок
Гнилі плоди посипляться до ніг.
Що справдиться з поспішних обіцянок,
Як зріла осінь зійде на поріг?
* * *
Тоненький місяць споглядає ніч,
Спокійний сон щасливої природи.
І поміж нами жодних протиріч,
Солодкі миті злагоди і згоди.
Пора єднання двох людських сердець,
Пора любові чоловіка й жінки.
Тоненький місяць, ніби гребінець,
Розчісує розпатлані хмаринки.
* * *
Вже морок розпочав рідіти,
Світанок тліє за вікном…
Тож сумувати чи радіти,
Коли між дійсністю і сном
Примариться, насниться, здасться
Нічне побачення в житах
І гіркуватий присмак щастя
На зацілованих вустах?
КУПАЛЬСЬКА ФАНТАЗІЯ
На острові Масальському
Край Удаю-ріки
У вогнищі купальському
Горять сухі гілки.
Вогонь стріляє, тріскає –
Аж чути звук луни –
І бронзою виблискує
На стовбурі сосни.
І вартою недремною
У пізній час доби
Стоять стіною темною
Розложисті дуби.
А в натовпі веселому
Між хлопців і дівчат
То регіт децибелами,
То дотепи звучать.
З віночками купальськими
Дівчата молоді
Русалками удайськими
Ступають по воді.
При зойках схарапуджених
По дзеркалу ріки
У світ шукати суджених
Дівчата шлють вінки.
Цей звичай знаю змалечку,
Хоч в іншу пору жив.
Віночок твій, русалочко,
До мене не приплив.
Стрибає юність парами
Крізь пломінь, що горить.
Мене своїми чарами
Тобі вже не скорить.
У вогнищі купальському
Згорять і чари ці
На острові Масальському,
На Удаю-ріці.
* * *
Десь взявся сум, хоч я не містик,
Від перших осені ознак:
Ще ліс зелений і тінистий,
Та щось у ньому вже не так.
Чи то печаль, чи то тривога
Стискають серце у руці.
Безлюдна лісова дорога,
Безлюдні хащі й манівці.
Дивує слух незвична тиша:
Не чути гамору пташок.
Трава висока, та сухіша,
На довгих пагонах – пушок.
І у ласкавому промінні,
Що прозирає нашвидку,
Сухий листок на павутинні
Гойдається, як в гамаку.
* * *
Сухий і теплий вересень. Земля
Від суші обернулася на порох.
Бряжчанням озивається гілля
У відповідь на кожен вітру порух,
Немов листочки справді жерстяні
І створені для брязкоту і дзвону.
Холодні ночі, та комфортні дні.
І все це – результат антициклону.
* * *
Вже бадьорять морозні ранки тіло,
І тільки ліс в безмовності дріма.
Дубове листя рано облетіло,
Напевне, буде лютою зима.
Хоч ми, по правді, за останні роки
Відвикли від холодних, сніжних зим.
Що нині настрекочуть нам сороки?
Чи буде січень сніжним, лютий злим?
Сьогодні грудень лагідний надміру,
І все ж таки не бреше календар:
Ось визирало сонечко допіру,
Та сунуть вже отари чорних хмар.
* * *
Не ніжся в ліжку на світанні
Як лоботряс,
Бо у житті, як і в коханні,
Всьому свій час.
Життя, гірке і безталанне,
Не згірш ропи.
Дивись же, щастя довгождане
Ти не проспи.
І поки серце ще кохає,
До сходу встань.
Та чи багато нас чекає
Таких світань?
Зорею тішачись новою,
Не супереч:
Дамоклів меч над головою,
Дамоклів меч…
* * *
Все збайдужіло, бо в літах
Душа і тіло.
І серце в грудях, наче птах,
Відтріпотіло.
Нікому більше не молюсь,
Не шлю цидулки
І поспішаю, як молюск,
Закрити стулки.
* * *
Обтесалась натура, різка й непокірна,
Пригасили бажання свій пал.
Де поділася юність моя легковірна,
Що шукала в житті ідеал?
Від гарячих бажань – ані слуху, ні духу.
Ідеал поступово поблід.
Замела заметіль тополиного пуху
Безтурботної юності слід.
Що ж ти хочеш від мене, старого й дурного?
Почуттів або вчинків яких?
Як мені у кінці існування земного,
Щось здійснивши, роздмухати їх?
* * *
Треба жити, друже, треба жити,
Хоч набридло все тобі давно,
Бо життя, – готовий побожитись, –
Неймовірний виграш в казино.
Хай не лізуть в голову дурниці.
Мрійником, романтиком лишись.
Не розтрачуй сили на дрібниці,
Не холопствуй і не метушись.
Щастя – не у цінностях нажитих,
Не в казенних почестях, повір.
Треба жити, треба чесно жити,
Хоч би що, на зло, наперекір.
* * *
Дякую, Боже, за день,
День рядовий, беззмістовний,
Повний тривог, теревень,
Інколи роздумів повний;
День спілкування з людьми,
Що не ханжі, не святоші,
День, що процвиндрили ми,
Наче позичені гроші.
Гірше порожніх кишень
Мати душі порожнечу.
Дякую, Боже, за день –
Вічної ночі предтечу!
* * *
Забудьмо тимчасове, дріб'язкове,
Свої болячки й зміни вікові.
Людське життя – то явище чудове.
Радіймо, друзі, доки ми живі.
Хай сяють нам на лузі срібні роси
І рожевіє вранішня зоря,
Допоки ми ще не лягли в покоси
Безжалісного часу-косаря.
* * *
Я – останній романтик,
хоч сам над собою сміюся
За наївну довіру
високим, красивим словам –
Тій відвертій брехні,
що стікає водою із гуся
З язика у промовця,
якій він повірив і сам.
Та реальне життя –
це не казка з відомим сюжетом,
Де воює герой
задля дружби, любові, краси,
Хоч мені довелось
бозна-як народитись поетом
У оці меркантильні,
скупі почуттями, часи.
Я – останній романтик.
Наш вид, як такий, вимирає.
Зачерствіння людське –
науково доведений факт.
В прагматичному світі
поезії місця немає:
Тут – партнерська угода,
регламент і шлюбний контракт.
* * *
Людське життя – миттєвість поруч з вічністю,
Та кожне – пошук, мандри, відкриття.
Ніщо так не дивує нелогічністю,
Як виверти реального життя.
Хоч світ кишить сюжетами для повістей,
Та спробуй – хоч в одному розберись.
Життя – це низка дивних випадковостей,
Які чомусь насправді відбулись.
* * *
Ніхто із нас у жмені, хоч би день,
Сучасність, наче пташку, не тримає.
Ми про майбутнє мріємо лишень,
А пам'ять нас в минуле повертає.
Не упіймає пташку цю швидку
Бажання, в бездіяльності заснуле.
Сучасність – це всього лиш мить, в яку
Майбутнє переходить у минуле.
* * *
Минуло, пройшло, відлетіло,
Поволі розвіялось в прах
Життя, що гарячкою тіла
Трималось на буйних вітрах.
Гарячка давно охолола…
Даремно запитую я:
Чому все змінилось довкола?
Де молодість зникла моя?
Де ділось дівчатко те юне,
Яке я колись полюбив?
Моя сіроока красуне,
Що час із тобою зробив?
В його незворотному русі
Приреченість бачу свою,
Коли у поважній бабусі
Колишню тебе впізнаю.
* * *
Які звучали словеса
На знак благоговіння,
Коли була твоя краса
Предметом поклоніння!
Як увивались юнаки, –
Негарним і не снилось!
Та сплинув час, пройшли роки
І все навкруг змінилось.
Замовкли схвальні голоси
І припинився гомін,
Бо від дівочої краси
Лишився тільки спомин.
* * *
Чом зітхаєш щохвилини,
Як невдаха-неборак?
Для невдячної людини
Все не в радість, все не так.
Ми не здатні осягнути
Те, що долею далось:
Щастя – жити, щастя – бути,
Щастя – значити хоч щось!
* * *
Твоїх років кінчаються ліміти,
А ти ще не нажився до пуття.
Все хочеш ти нарешті зрозуміти:
Навіщо нам дається це життя?
І що воно таке? Кого б спитати?
Чому воно так швидко промайне?
Благати долю чи її картати –
Заняття непотрібне і дурне.
Облиш свої докучливі благання,
Не звинувачуй долю і не сердь.
Усе людське життя – це намагання
Хоч не надовго відтягнути смерть.
* * *
Хоч богохульствуй, хоч молись
В безсоння неурочне,
Та жде на кожного колись
Прощання остаточне.
І хай ховається у млі
Подія та фатальна,
Людина кожна на землі –
Істота унікальна.
Байдуже, – місто чи село
Дало путівку в люди, –
Такої досі не було
І більше вже не буде.
Хоч скільки часу промине,
У жодному столітті
Ані тебе, ані мене
Не буде вже на світі.
* * *
Не витаю у мріях, як птах,
Животію, немов під наркозом.
У своїх невеселих думках
Остаточно заплутався розум.
Навіть тіло бажань тятиву
Не напружить на вроду жіночу.
Я не знаю – навіщо живу,
Та, одначе, вмирати не хочу.
* * *
Пора життя спливає наздогад:
Чи то вечірні сутінки, чи досвіт?
Із сумом озираючись назад,
У роздумах спираючись на досвід,
Не пророкуй майбутнього, бува,
Бо тільки неприємності наврочиш.
Живи бездумно, наче та трава:
Замислишся – і жити не захочеш.
Час деформує світосприйняття,
Поволі добігаючи до краю.
Я маю все, що треба для життя,
Але бажання жити вже не маю.
* * *
Мов прилипло невдахи клеймо:
Все не втраплю у масть я.
Ми даремно постійно ждемо
Швидкоплинного щастя.
З того щастя не буде пуття –
Пророкую усім я.
Смерть вилущує нас із життя,
Як із соняха сім'я.
* * *
Промайнуло життя.
Залишився останній відтинок.
Між могил кладовища
блукаю, немов нелюдим.
Вже однолітки тут
здобули свій довічний спочинок,
Поступившись цим світом
настирливим і молодим.
Миру й щастя усім
я бажаю з легкою печаллю,
Хоч старий, та живий,
ще не вставлений в рамку під скло,
Недолугий дивак
зі своєю смішною мораллю,
Запізнілий співець
покоління, що вже відійшло.
* * *
Що заважає жити, не дає
Душею в небо линути безкрає?
Себе і світ довколишній картає
Сумління невдоволене моє.
Живу буденно, в затишку, в теплі.
Чому ж я злий, знервований, сварливий?
Нема, здається, місця на землі,
Де був би я спокійний і щасливий.
* * *
Нічого не змінилося у світі:
Тупа бездарність геніїв цькує.
В усі часи були талановиті,
Вони і зараз, безперечно, є.
Та, лаючи життя дурасувате
І твори новоявлених митців,
Живих ми не навчились шанувати,
А робимо ікони із мерців.
* * *
В поезії я щось-таки та значу,
Хоч досі в ситуації смішній:
Усе життя чекав я на удачу,
Щоб до кінця зневіритися в ній.
І щастя несподівана гримаска,
Що врешті-решт всміхнулося мені,
Дивує, як твоя жіноча ласка,
Незвична, наче тиша на війні.
* * *
Чи я тебе обрав, чи ти обрала –
Тепер вже не важливо.