А замикав нашу невеличку колону Орест. Усi дорослi були з рушницями. Тiльки ми з Чингiсом iшли без зброї, як славетнi мандрiвники у супроводi охоронцiв.
— Романе, — запитав я, проходячи повз одного з кам'яних велетнiв, в якого справдi проглядалися голова, плечi... Одне слово, звичайна людська статура. Тiльки й того, що без рук, та ноги прихованi пiд кам'яним плащем. — Як ти думаєш, хто їх витесував?
— Витесував? — усмiхнувся Роман. — Зливи. На берегах Єнiсею таких химер безлiч. Там можна зустрiти й "орла", що сидить на скелi, i "пораненого оленя" i навiть "лiтаючу тарiлку". Усе залежить вiд фантазiї того, хто милується ними.
— А якути, евени i ми, нанайцi, називаємо їх "кам'яними iдолами", — озирнувся Вiчний Мисливець. — I ця ущелина вважалася чи то святою, чи заклятою. В усякому разi нанайськi мисливцi намагалися потрапляти сюди якомога рiдше.
— Чому? — здивувався я. — Адже тут так красиво.
— Красиво, — кивнув Курун. — Але в тайзi нема мiсць некрасивих. Кожне по-своєму. Щоправда, тут почуваєшся якось незвично. Ось почнемо спускатися в ущелину...
Доказати вiн не встиг. Ми почули грiзний рев i завмерли вiд несподiванки. Незабаром ревище повторилося, i тiльки тодi я побачив на протилежному боцi ущелини ведмедя. Вiн був зовсiм близько. Нас вiддiляло якихось сто метрiв. Ведмiдь пiднявся на заднi лапи i пiшов до краю ущелини. А за ним покотився бурий клубочок.
— Ну, не сердься, — почувся спокiйний голос Вiчного Мисливця. — Пробач, що потурбували. Ми ж тобi не заважаємо. Гуляй собi. I ведмежа твоє нiхто не зачепить.
Роман зiрвав з плеча рушницю, але старий жестом зупинив його.
— Не треба. Стiйте, не рухаючись. Вона побачить, що прийшли з миром, i пiде собi геть.
Ми так i зробили. Хвилин п'ять мовчки дивилися на ведмедицю, що раз по раз зводилася на заднi лапи i грiзно ревла, уже задкуючи вiд нас та пiдштовхуючи до гущавини своє неслухняне ведмежатко.
— А якби вони були по цей бiк? — запитав я, коли ми рушили далi.
— Тодi ми опинилися б по той бiк, — цiлком серйозно вiдповiв Орест. — I взагалi, хлопче, це тайга. Звикай.
Ведмедi вже давно зникли, а я все ще озирався, вражений зустрiччю. Розповiдатиму в школi, що бачив ведмедицю за кiлька метрiв вiд себе, — не повiрять i засмiють.
— Поглянь, — торкнувся мене рукою Чингiс, який досi йшов мовчки. Мене дивує його мовчазнiсть. Вiчно про щось думає, уважно до всього придивляється... Напевне, вiн таки справдi буде хорошим мисливцем.
Так от вiн торкнувся рукою мого плеча i показав у долину, що вiдкривалася мiж двома гiрськими хребтами. Посеред долини, на узвишшi, стояли будiвлi нашого селища. Здавалося, воно зовсiм близько. А праворуч нього виднiлася блакитно-сiра смужка рiчки, що звивалася попiд високими, химерними скелями. Вона огинала Нордан i зникала десь у тайзi. А недобудований багатоповерховий будинок чимось нагадував викинуту на острiв каравелу з розiрваними вiтрилами на потрощених щоглах.
Ми з Чингiсом пiдiйшли до Вiчного Мисливця. Вiн стояв, спершись на рушницю, i замрiяно дивився на ще нечiткi обриси майбутнього мiста. У цiй позi вiн нагадував менi слiдопита, яким бачив його на обкладинцi книжки Фенiмора Купера. Вiн димiв своєю люлькою i мовчав.
— Нам час спускатися, — нагадав йому Чингiс.
Старий здивовано якось глянув на нього i вийняв трубку з рота.
— Постiй ще хвилинку. У тайзi трапляються мiсця, в яких не можна поспiшати. Там треба стояти i добре думати. Ми якраз стоїмо на такому мiсцi. Гляньте лiворуч. Бачите пагорб? На ньому похована дружина Власа Кириловича Потапенка. Ти, напевне, не знаєш його.
— Знайомий, — вiдповiв я. — Уже встигли познайомитися. — I вiдчув, що червонiю. Нiби там, у тайзi, провинився я, а не батько Iнги.
— Отож, її поховано на узвишшi, — стиха повторив Вiчний Мисливець. — Топографом була. В експедицiї, що намiчала трасу БАМу. Вона тяжко захворiла, коли загiн пробивався через перевал Усучалiнь. I врятувати не вдалося. А заповiдала поховати у цiй красивiй долинi.
Кiлька хвилин ми всi мовчки дивилися на вершину узгiр'я, де викладено з камiння невеличку пiрамiду. Єдиний пам'ятник у цих мiсцях. Пам'ятник вiдважнiй жiнцi.
Ми пройшли ще кiлька метрiв i почали спускатися в ущелину. Стежин тут не було, тому бралися досить крутим схилом, прокладаючи собi шлях мiж велетенськими валунами та острiвцями гущавини, кущi якої скидалися на нашу шипшину. Я намагався не дуже розпитувати, щоб не набридати старшим. Але, наслiдуючи Чингiса, котрий весь час тримався поруч мене, — до всього придивлявся, все запам'ятовував. Адже передi мною вiдкривався якийсь загадковий, не знаний досi свiт.
16
Бiля однiєї з брил Вiчний Мисливець зупинився i пiдняв руку, показуючи, що прийшли. Ми з Чингiсом кинулися вперед, намагаючись якомога швидше побачити вхiд у печеру. Перед нами справдi був невеличкий чорний отвiр. Мабуть, тому й печеру, крiм Шаманської, iнодi називали ще й Чорною (так сказав дiд Курун), що отвiр той у схилi ущелини аж вiдсвiчував чорнотою. До нього навiть страшно було пiдступатися.
— Оце вона i є, — наблизився дiд Курун. — А он, поряд, кам'яна галявина. З вогневищем, у якому я не раз розкладав багаття, повертаючись iз полювання.
Старий пiдiйшов до почорнiлих закiптюжених каменiв, а ми згуртувалися бiля входу в печеру. Звiдти вiяло холодом i вiльгiстю. А ще — пахло зiпрiлим листям.
Роман увiмкнув лiхтарик i, пригнувшись, ступив у печеру. Ми побачили, що промiнь одразу ж ковзнув по чорнiй стiнi, яка поставала за два кроки вiд отвору.
— Оце i вся печера?! — розчаровано вигукнув я.
— Нi, там, праворуч, є прохiд в iншу частину її, — пояснив Вiчний Мисливець. — Але не поспiшайте. Трохи перепочинемо.
Я теж увiмкнув свiй лiхтарик i помiтив, що праворуч справдi вiдкривається прохiд, у який можна протиснутися, тiльки зiгнувшись.
Тим часом Роман ступив у печеру, тернув пальцями по стiнi й уважно придивився до неї.
— Та це вона закiптюжена димом. Тiльки дуже давнiм. Напевне, колись тут жили печернi люди.
— I не тiльки печернi. А й тi, кого заганяла сюди доля, — докинув Вiчний Мисливець, пiдходячи до нас. — Ця печера знає багато таємниць. Дуже багато.
— Невже тут нiколи не працювали експедицiї вчених? — запитав Орест, зазираючи у боковий лаз.
— За моєї пам'ятi — нi. Я знав би про це. А ранiше кому до цього було дiло? У цiй глушинi стежки тiльки для мисливцiв.
— Отже, ми — перша експедицiя? — мовив я, нацiлившись шмигнути в лаз поперед Ореста. Але той ухопив мене за полу штормiвки.
— Не поспiшай, хлопче, не поспiшай. Усьому свiй час.
Ми повсiдалися на камiння i почали радитися, як дiяти. Вiчний Мисливець нагадав, що пiдземелля складається щось iз чотирьох поєднанних мiж собою печер. А з третьої починаються ще кiлька ходiв, що ведуть бозна-куди. Вiн вважав, що ними нiхто й нiколи не користувався. I нам радив не ризикувати. Почувши це, ми з Чингiсом одразу посмутнiшали. А раптом котримось iз тих ходiв можна проникнути ще до якоїсь печери? В якiй приховується найбiльша таємниця цього пiдземного царства. Одначе Роман одразу ж "утiшив" нас, повiдомивши, що засмучуватися нам особливо нiчого. Все одно ми, малi, залишимося у другiй печерi. Поки вони з Орестом обстежуватимуть третю.
А Вiчний Мисливець заспокоїв:
— Нiчого, розкладемо вогнище i почекаємо наших розвiдникiв.
Та, третя, печера — справжнiй лабiринт. Ходити по нiй страшнувато. Вiн сам там був лише двiчi. Першого разу — ще хлопчиськом. Коли привiв сюди групу червоних партизанiв.
— Можливо, їх захопили в полон? — запитав я, пригадавши, що дiд Курун не знав, як склалася доля тих бiйцiв, i враз уявив собi, як тут вiдбувається запеклий бiй.
— Можливо, — стенув плечима старий. А подумавши трохи, заперечливо похитав головою: — Нi, не може бути, щоб захопили. В печерi це не так легко зробити. Я помiчаю слiди будь-якого бою. Навiть бiйки звiрiв. Але нi тодi, нi потiм, уже навiдуючись сюди досвiдченим мисливцем, нiяких слiдiв бою не виявив.
— А якщо їх захопили зненацька? — мовив Чингiс.
— Не може бути, щоб партизани не виставили охорони, — заперечив Роман. — До того ж, увiйти до печери можна було тiльки iз смолоскипами.
— А якщо всi спали? — знову заговорив я. — Адже буває таке, що, потомленi...
— Буває, звичайно, всiляко, — неохоче погодився Роман. — Але все одно...
— Нема чого сперечатися, — втрутився Орест. — Єдине, на чому ми зiйдемося, — що до всiх давнiх таємниць печери приєдналася й таємниця зникнення партизанiв.
Я глянув на Вiчного Мисливця. Вiн сидiв собi на каменi i незворушно вдивлявся у попелясту далечiнь ущелини. Сонця тут ще не видно було, але промiння його вже червонило вершину схилу, просiваючись через крону приземкуватої сосни, що росла на гребенi.
— Ну що, час iти, — першим порушив мовчання Роман Чорногора.
— Час, — пiдтримав Орест, що саме оглядав западину неподалiк печери.
Старий мовчки пiдвiвся i пiдняв рушницю, котра лежала поруч на каменi. Я перехопив погляд Чингiса, що сидiв оплiч мене.
— Це та, яку дiд має подарувати тобi? — стиха запитав його.
— Нi, що ти?! Цю вiн нiкому не подарує. Купив менi нову. Але сказав, що зможу взяти її тодi, коли закiнчу школу... Тобто стану справжнiм мисливцем i пiду в тайгу з мисливською артiллю.
— I ти ще жодного разу не стрiляв з неї?
— З неї — жодного, — стенув плечима Чингiс. — Але весь час мрiю про це. З iнших, звичайно, стрiляв.
— Невже збираєшся все життя прожити в тайзi?
— Хiба це погано?
— Не знаю. Напевне, це дуже сумно. Все життя ходити тайгою, вистежувати звiра, спати десь бiля вогнищ. Я так не змiг би.
— Змiг би, — плеснув мене по плечi Чингiс. — Просто ти ще жодного разу не був на полюваннi. Якби побував, обов'язково сподобалося б.
— Ей, змовники, про що ви там шепочетеся? — запитав Роман, видобуваючи з речового мiшка, одного на всiх, ще два лiхтарики i клубок мотузки. — Пiшли. Бо не встигнемо повернутися до приходу тягача.
17
За формою друга печера дещо нагадувала намет. Ми обнишпорили стiни i стелю променями лiхтарикiв. Нiбито нiчого цiкавого. Стiни де-не-де позаростали мохом. А там, де моху не було, помiтна була кiптява. Посеред печери стояло три великi каменi, мiж якими колись розкладали вогнища. Ми теж прихопили по кiлька сухих гiлок, але вирiшили розкласти своє вогнище у третiй печерi, до якої дорослi погодилися взяти i нас iз Чингiсом.