Карпатська ніч

Ірчан Мирослав

Сліпучо-білими снігами загорнувся гордий Бескид, що старшував своїм довгим гребенем гірських шпилів над Карпатами і розмежовував Галичину від Угорщини. Колись в його зворах бавилися, як діти медведі, а зимою вили голодні вовки. Колись пролітав його зво-рами славний Олекса Довбуш з своїми леґінями і виливав свою гуцульську міць на багачах угорської і галицької сторони. Рік річно кишів літом Бескид від загорілих на сонці мінських паничів та панянок, що здалека приїздили налюбуватися здоровою красою. І з давен-давна сох серед цеї краси, як розтоптана печериця, галицький бойко з довгим-намащеним волоссям, на вівсяному хлібі та дрібній бараболі. А по другому боці сох также самісінько угорський руснак. Це ті забуті-невідомі люди, які навіть не кожного року їли раз в рік на Великдень білу булку з вівсяним хлібом, а позатим коротали тяжко свій вік. Література не знає про їх долю, тільки в географії українських земель істнуе коротесенька згадка про них, про їх назву.

Серед чарівної краси Бескиду, роскинулись бідні бойківські хатки, брудні, закурені. Звичайно разом з хатою, в якій живе ціла численна родина, є й стайня, а в ній корова та декілька овець. Хатки низькі, без коминів. З печі йде дим відразу на хату і наповняє її цілу. В стелі прорубаний чотирокутний отвір, яким й виходить повільно дим. Звичайно люди, щоб дихати в такій хаті, прилягають на землю, куди дим не доходить. А ціла хата навіть без диму темна, з малесенькими віконцями, з вічно мокрою землею, вонюча, повна блощиць і инших насікомих. В кожному кутку крайна біда. Глянеш на старого дядька і відвертаєшся, бо годі дивитися довго. На його обличчі такий жаль і журба, що найтвердшу людину зворушить. А жінки — невсипущі, брудні невільниці чотирох закурених стін. Діти з неприродно надутими черевами, в довгих сорочках з грубого полотна, невмивані, тихі, мовчазні. З великим недовірям приймають вони від чужої людини шматок хліба, як-би боялися, що "панич" хоче грубо пожартувати з них.

Бойко споконвічний мешканець Карпат, як і гуцул, але він дуже ріжниться від гуцула. Гуцул теж бідний і темний, але за це він гордий, гарячий, твердий, як сталь на його різьбленому топірці. Сумує гуцул тільки в полонині, як виграє на тужній трембіті і сумує в час перед-новку, як в його хатину заглядає невмолиме марево голоду.

Бойко — смирний, спокійний, покірний. Він вміє клонитися перед кожним, що накричить на нього, а пісні його сумні, протяжно-жалісні і мало нагадують собою жваві гуцульські коломийки. Гуцул пана ненавидить, бойко боїться. Він слухняно покоряється своїй тяжкій долі і без голосних нарікань тягне тачку свойого життя до смерти. Правда, є маленька частина бойківського племені з одною вродженою здібністю, якої майже ніхто немає з Українців. Це природне замилування до торговлі. Бойки ці мають свою окрему назву "синевідські", тому, що звичайно походять з великих сіл близько міста Сколього — Синевідська. Вони з малих хлопців розїзджаються по цілій Европі і у великих містах торгують переважно овочами. Зустрічали їх скрізь: в цілій Австрії, Швайцарії, Франції, Голяндії. Жінки їх звичайно самі го-сподарять в синевідських горах, а дітий дуже часто посилають батьки-торговці до вищих шкіл. Але таких бойків дуже мало. Треба признати, що мандрівка по цілій Европі має чималий вплив і на їх села. Там вже хати не такі брудні та курні, там люди якісь веселіщі та не залякані.

Решта бойків, що розсіялися своїми бідними селами по горах, капарала свій темний вік як не в горах, то по тартаках так на галицькому, як і угорському боці. Тартаки і експльоа-тація карпатських лісів, були в руках Жидів — багачів і вони немилосердно використовували працю темного бойка. Жив такий робітник гірше собаки, недоїдав, гризли його тисячі на-сікомих, а працював як віл і за все одержував стільки, що міг заплатити податок і з дебіль-шого одіти свою родину. Ніколи бойківське племя серед чарівної краси своїх — не своїх гір не зазнало світлого-щасливого дня. Вічна журба, вічна біда. І все це нестертим пятном відбилося на закуреному — жалісному обличчі бойка та його дітий і жінок.

Та ось, від пятьох місяців нове горе впало на бойківські бідні села. Прийшли узброєні люди, багато людий, з далекої півночі і з далекого полудня. Прийшли непрошені, розлючені, грізні. І ще більше потемніли вонючі бойківські хати. В них повно тих людий, повно нового бруду, ще й голод почав на добре мучити бойківську родину. По одному боці верхів — люди в сіро-жовтих — довгих шинелях, часто бородаті, недобрі й добрі. Пригнали їх з широких степів України, з сибірських тайґ, з московських болотнистих лісів. А по цьому боці в синьо-сивавих шинелях тисячі людий десятьох націй, що творили цілість австрійської монархії. Мови їх ріжні, та доля одна — муки і насильна смерть. І між ними є добрі й недобрі. Загально-ж — оба табори людий, тих робітників й селян насильно вдягнених в салдатське одіння, озлоблені не так на себе, як на ворогів, а на себе, як на людий. Кожний вояк на війні перш усього проклинає себе, свою долю тяжку. І ненавидить все, відсіль й звірства родяться, закаменілість сердець. Люди ці тільки в хвилях задуми згадують, що вони були колись людьми, тихими, працьовитими, добрими. Але свідомість тяжкої поневірки і непевности життя, робить їх жорстокими, очайдушними.

Був кінець лютого 1915 року. Воєнне захоплення, патріотична дурійка в обох воюючих арміях, пропала. Міліонові селянські маси о-бох таборів вже зрозуміли, що вони тільки звичайне гарматне мясо, потрібне для царів, штабів та купки панства. З неохотою, силувані ріжними способами, обі армії час від часу починали наступ. Впрочім — невже комусь хотілося з доброї волі вмирати в тих диких карпатських зворах? Вмирали люди випадково, не знаючи про це, вмирали з байдужності, загального обридження до життя. Кожний вояк мав на собі цілу армію насікомих, які гризли до крови його тіло. Кожний днював й ночував в снігах, на морозах, ніколи не передягаючись, не вмиваючись. Життя стало чимсь далеким, недосяжним. А кожний день і ніч ширили серед всіх зневіру та байдужність до себе, до своїх товаришів, до "ворогів". Життя людий залишилося в рідних селах, пропало кудись з тим днем, коли їх вперше оділи в сірий мундір і дали в руки зброю. Тепер життя не було, тільки довгі-страшні дні й ночі терпінь.

Гинули люди від куль, від морозів, від недуг. Гинули й бойківські села з своїми мешканцями. Через них переходили дві армії, за них билися на смерть ці армії і їх безсердечно грабували обі армії. Ще сумніщими стали за-курені-бідні хатки. Похилилися покірні бойки ще нище, мовчазнішими стали їх діти, невимушені сльози жалю викликував вид жінок і дівчат. Всі терпіли страшні злидні, голод, холод, насильство, а жінки й дівчата мусіли задоволя-ти розбуяні похоти війська — чи то одного, чи другого табору. їх брали насильно, півнасиль-но, або просто віддавали вони себе за шматок хліба, за миску теплої страви. І ходили бліді, вимучені, з синіми, аж чорними кружками під очима, обірвані, брудні, ще й позаражувані недугами. Кровавий бог війни не щадив нікого. Навіть німі-зелені ліси падали від одного розмаху його гидкої руки...

Кожний вояк старався всіми силами в який-будь спосіб вирватися кудись далеко, туди, де було ще життя, де жили ще люди, де й він колись був людиною. Кожний мріяв про це, щоб бути раненим, щоб дістатися в далеке запілля за фронтом, в теплу-чисту кімнату і не знати, не відати про страшну поневірку. Найтемніща людина, одягнена в сіру салдацьку шинелю або синьо-сивавий плащ, відчувала, що її гідність, її честь і природне право живої істоти — потоптані, здушені залізним пястукам, перемішані з болотом, з кровю, з усім брудним та жорстоким.

Але вирватися з фронту було тяжко. Хто попав в карпатські звори, той мав два виходи: смерть або ранения, в крайнему випадку поважне занедужання. За австрійським фронтом стояли густі сторожі мадярських жандармів, що нікого не пропускали назад, за російським було теж саме. Впереді фронт, за плечима фронту готові скоростріли для утікачів. Кровавий бог був практичний...

Карпатські морози сотнями нищили людий. Нещасні вояки відморожували ноги та руки і опісля на ціле життя тратили їх та ставали каліками, жебраками. Часто люди, ради вратуван-ня себе, вмисно наставляли на мороз роззуті ноги, щоби відморозити їх і вирватися з пекла терпінь.

Бувало так, що шукали в селі заражених дівчат або жінок, бо вояків з венеричною недугою теж відправляли з фронту. Деяким до тої степені надоїдало, що вони "зичили" собі венеричну недугу в заражених товаришів недолі. Зараженим гноєм з полового члена товариша натирали собі очі і звичайно на ціле життя ставали теж каліками. Найрадше практикували цей спосіб Румуни, Мадяри і Жиди.

Бувало й так, що калічили себе самі, стріляли в себе, аби бути раненим. А тому, що за такий вчинок безпощадно карали вояків, нещасні люди додумувалися до ріжних способів. Вояк відходив кудись подальше в ліс, ставив на ногу бо-хонець хліба, прикладав зверха рушницю і стріляв. Куля проходила через хліб і через ногу і не було знаку, що рана зроблена самим, бо сліди пороху залишалися на хлібі. Дуже часто виручав товариш — товариша. Стріляв один в одного, щоб ранити тільки. В боях вмисно виставляли люди руки або ноги і тому у війні було найбільше ранених в ці місця.

А життя війська було таке: В найблищих від фронту бойківських хатах кишіло від вояків. Були вони скрізь — і в хаті і в стайні і на горищі*). Хат тих було мало, а війська багато, тому скрізь була страшна задуха, сморід. Але це були ті, що стояли в запасі. Фронтові вояки днювали й ночували в лісі. З смерекових галузок поробили собі буди, обложили їх снігом і там жили. Всі позакутувані в короткі кожухи, одягнені в чотири парі білизни, яку місяцями не зміняли. Насікомі в тому лахміттю прибирали неприродний вид, вироджувалися рідкі-нечувані породи, величезні, то знову подовгасті. Докучали страшно і від їх безнастанних кусань ціле тіло було в струпах. Бідні

*) горище цс під, стрих,

вояки всіми способами старалися позбутися іх. Нераз в тріскучий мороз роздягалися до гола, розложували вогонь і над ним витрясали своє одіння.

1 2 3 4 5 6 7