Трохи натхнення для неї

Вольська Роксолана

Якось я була у мамі. Все було рожеве навколо, а зверху струменіло матове світло, не яскраве, але тепле. Щось там відбувалось тоді у мамі, і я не пам'ятаю, скільки там була. Ще я пам'ятаю, як мене спитали про щось важливе, на кшталт того, в якій мамі я маю з'явитися і я промандрувала до колодязя, де побачила усе своє життя і відразу ж його забула. Але я була в мамі, а фактично, я була мамою, була клітинкою її тіла і вона любила мене.

Бути дівчинкою — це така фантастика, така феєрія, така спринтерська дистанція довжиною у життя. Спочатку ти мама, клітинка мами, ти — вона, тобі не треба змінюватися, на відміну від чоловіків, твоя хромосома просто подвоється, вона не зінакшиться, не додасться, не потрібно буде осягати нове тіло, пізнавати нові виміри, завойовувати, переборювати, доводити, долати, примножувати, ти можеш просто бути собою, залишитись собою і зберігати, любити, плекати, дбати, дарувати життя.

Але це не означає, що життя буде легким, адже іноді більше зусиль треба докласти для того, щоб залишитися аніж , щоб піти далі. Щоб залишитися потрібно мати дуже стійкий і важливий мотив і цей мотив, безсумнівно, буде сполучений із твоєю душею, з тим, що складає основу сутності, що не відразу відкривається і не щогодини навіть буває з тобою. Те, що ти так боїшся втратити навіть не володіючи цим, бо, насправді, це і не може тобі належати. Ми не всесильні, так. Але ми такі красиві. Кожна з нас, неймовірно красива, особливо, коли себе знаходить.

Cherchez la femme.

І потім я народилася. Це сталося, коли було вже трохи холодно. І перше з того, що я побачила був білий кахель. Білий кахель завжди виглядає холодним, як сніг. Чи , можливо, просто нічого не може зрівнятися з теплом маминого тіла, того захисту, який ми відчуваємо там. Бо нам не потрібно ще дбати про побут, не потрібно хвилюватися, що постійно бракує часу, що ми не виправдовуємо чиїхось чекань (нехай навіть своїх власних), не потрібно постійно тримати себе під контролем, щоб ставитися до цього світу справедливо, а не так, як диктує власне хворе тисячоліттями его. Нам там добре, і це так просто. Я була маленька і червона. Маленька червона дівчинка на фоні білого холодного кахелю. Мене перевернули верх ногами і примусили вперше закричати. І я зробила це, означала свою присутність на цій планеті. Зараз я не пам'ятаю облич тих людей, які допомогли мені з'явитися на світ. Їх ніхто ніколи не пам'ятає і чи має це значення? Але я вдячна їм, бо без вдячності ми — ніхто.

Текст 1. Вдячність.

Сюжети нічого не варті. Цього навчило мене життя. Кожної хвилини в цьому світі відбувається безліч різних речей. Люди закохуються, переїжджають, снідають, ходять, хворіють, брешуть, заходять до метро, купують хліб, сметану. Кожен з нас від народження до смерті робить мільйони різних рухів нашим тілом і ці рухи складаються в сюжети, які можна описати словами. Але що таке слова? Що вони значать, якщо за ними немає задуму, якщо якась вища незбагненна сила не вдмухує їх у простір тіла того, хто ці слова на папері окреслює. Що може створити окремий сюжет без ідеї?

Дивіться також

Жодна лінгвістична система не досконала. Так казала Катруся і я їй вірю. І я почуваю вдячність їй. Мені хочеться медитувати на це слово "вдячність". Для нас, жінок, це одне з базових понять. Як часто ми дякуємо? За землю, по якій ми ходимо, за тіло, в якому все так досконало вибудовано, за повітря, яким можемо насичувати свої легені, за груди, які так гарно випинаються з-під сукні, за всі такі красиві лінії нашого тіла. Колись давно у мене була красива подруга і я заздрила їй. Заздрила її світлому волоссю, її будові тіла, заздрила її вмінню бути собою. Я намагалася віднайти в собі все те, що було в ній: я теж фарбувала волосся у світлий колір і вибирала схожі фасони, але я не ставала красивішою, бо мала віднайти в собі свою сутність. Жінки не повинні заздрити одна одній, лише милуватися і надихатися, бо кожна з нас без винятку королева, без перебільшень.

Тоді, будучи маленьким згортком я цього не знала. У мого батька великі вуха і моя мама неймовірно хвилювалася тоді за мої вуха. Перше, що вона зробила, коли взагалі змогла щось робити після пологів — це прийшла перевірити мої вуха. Вони видалися їй нормальними, але її засмутила ковдра, якою мене спеленали. Ця ковдра була старенька і латана, а в ній лежала маленька я. Не завжди у пологовому будинку матері дозволяється бути поруч із немовлятком, принаймні тоді і в тому будинку я повинна була бути окремо. Це було моє перше розчарування, перша реалія цього неймовірно справедливого світу з якою я стикнулася і яка почала вибудовувати мою особистість. Так я лежала не маючи змоги поворухнутися, а мама оцінювала мої вушка, а потім вона пішла.

Текст 2. Творчість.

Щоб писати потрібна відвертість. Передусім із самою собою, бо інакше все буде фальшивим і надуманим. Я схиляюся перед геніальністю митців класиків, які могли відтворювати найпотаємніші помисли навіть представників протилежної статі, це засвідчує, як на мене, Плутонівську концепцію витоків мистецтва. Іноді, лягаючи спати, я відчуваю дивний стан. Це коли ходжу по лезу між сном і реальністю, тоді починають виникати образи, які здаються дуже справжніми, і люди звідти дуже знайомі, хоча у своєму часовому проміжку, якому зараз знаходжуся уже 35 літ, я їх ніколи не зустрічала. Іноді на цьому лезі відбуваються дуже цікаві події, і якщо тебе вихоплюють з того стану дрімоти це дуже сердить. Сюжети нічого не варті. Варті почуття які приходять під час сюжетів. Може що завгодно статися, але це зовнішнє і єдине заради чого усе існує — внутрішній плід.

Я завжди багато читала, і мала звичку дочитувати книгу до кінця. У тому домі, в який мене принесли маленьким згорточком, я мала безліч місць для читання: ванна, повна тепленької водички, розкладушка під аличею на подвір'ї, ганок, іноді навіть під ліжком з ліхтариком. Це створювало атмосферу. Згодом я помітила, що читання тої чи іншої книги створює певний настрій, а якщо сказати більше, то вводить тебе в поле того медитативного стану, в якому знаходився автор під час написання. Звісно, все це накладається і на твої якісь реалії і будує для тебе певний всесвіт, який поглинає настільки, наскільки ти здатен заглибитись. Біля нашого будинку був парк. Цей парк створив колишній директор школи. Він мав назву Дендропарк, або парк юнатів. Там була зібрана велика кількість різних рослин з усього світу, ще там було дві рукотворні водойми і навіть вольєр з тваринами. Райське місце. При Поспєлові воно доглядалося дуже ретельно, але після його смерті занепало, не втративши при цьому своєї первозданної краси. Лише доріжки позаростали травою, десь повідлущувалась фарба, озерця перетворились на великі калюжі, але там було кайфово. Бо людина ніщо проти природи, і краса, котру творить людина завжди буде пасти задніх. В цьому парку в мене було своє дерево, там я теж любила читати. Я читала записані думки різних митців. Записані думки це один із способів залишитися в цьому справедливому світі після закінчення тіла. Насправді, ні не так. Справа навіть не у закінченні тіла, це спосіб зафіксувати себе у просторі і знайти однодумців, спосіб позбутися самотності. Для обох сторін. Творчість допомагає в пошуку себе. Читання — це співтворчість. Ти працюєш в одній команді з Достоєвським, Шевченком, Загребельним і будуєш разом із ними світ, в якому будуть жити люди.

Текст 3. Довіра.

Довгий час я боялася перестати бути, існувати, потрапити у святе ніщо, стати нулем, але з віком цей страх вивітрився і став неактуальним. Але з'явився новий — народитися знову і бути такою маленькою, безпомічною істоткою, у всьому залежною від інших. Це проблема довіри, згодом я і це усвідомила. Але тоді я про це не задумувалась. Хотіла одного, бути поруч з мамою. Як мене забирали з пологового я не пам'ятаю, але знаю точно, що бабуся прибрала увесь дім і він був чистим як аптека. Мене поклали у пахучу накрохмалену постіль, іноді роздягали і цілували мої маленькі п'ятки, пестили дитяче солодке тільце. Я таки була любов'ю тоді. І я пила мамину любов із її грудей. Коли ти маленький існує тільки довіра, бо ти ще пам'ятаєш , хто ти насправді і звідки ти прийшов, страхи потім з'являються, коли забуваєш найголовніше. Але навіть це потрібно. Потрібно забувати, щоб потім знову знаходити, і дивуватися щоразу, як прекрасно і розумно все вибудовано.

Ці люди, які зустріли мене вдома були мені добре знайомі. Це вони мене забули і думали, що я новий член їх сім'ї, але я усіх їх впізнала, вони були такі хороші до мене. Вдячність. Все починається з неї. Довіра, нею все продовжується. Я хотіла бути передусім з мамою, але моя бабуся це теж моя мама, бо вона, моя мама, була колись клітинкою бабусі. Ми були пов'язані, як бусинки ниткою. І сестра моєї мами теж була моєю мамою, адже теж була колись клітинкою бабусі. Їх виносило одне лоно. Жінки нашого дому. Скільки усього про них зараз я не пам'ятаю, і скільки ніколи не зможу забути. Я була їх продовженням, їх спадком. І вони любили мене маленьку навіть тоді, коли я кричала. Маленьких любити дуже просто і дуже складно водночас. Маленькі відкривають всю дуальну природу людської сутності, розкривають і розширюють. Згодом я стала звикати до цієї любові, якою мене оточили і стала сприймати її як належне. Зрештою це і було належним, але це не моя справа. Моя справа зараз відчувати вдячність за безсонні ночі, за чисті пеленки, за сухі мої сіднички, за відсутність голоду, скільки сил ви на мене витратили, мої дорогі рідні.

Мій дідусь це моя окрема історія. Тато з'явився у моєму житті пізніше, коли закінчилась мама, і мій дідусь дав мені приклад того, яким має бути чоловіче піклування. Він дбав про всіх нас, а мене називав своєю манюнею. Вдячність. Дякую дідусю, я рада, що ми були одне в одного.

По мірі мого зростання я почала забувати, що я маленька королева, як і кожна жінка. З мого тільця вивітрився неймовірний немовлячий запах любові, кісточки підростали, з'явилося багато кутків і я вже не була такою пухкенькою. Уже не так кортіло мене усім цілувати. Я погано пам'ятаю свою бабусю, яка була також моєю мамою, вона рано пішла туди звідки усі ми згодом приходимо .

1 2 3 4 5 6

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(
загрузка...