Українська трагедія. Поза простором і часом (друга книга)

Анатолій Власюк

Сторінка 16 з 40

Найперше вона подумала про те, що є Бог на світі, хоча ніколи в Нього не вірила. Душа її співала, але разом зі всіма Зоя, фіфочка, була скорботною, як ніколи.

Едік Скворцов став першим учнем їхньої школи, який загинув від рук київської хунти. Хтось з учителів несміливо сказав, що було би добре його ім'я присвоїти їхній школі, але ця пропозиція зависла у повітрі.

З відпустки були викликані всі вчителі. Дирекція розробила план заходів, як гідно вшанувати пам'ять учня школи, який загинув за світле майбутнє. Не уточнювалось, чиє світле майбутнє, бо все-таки одні хотіли бути в складі Росії, інші говорили про Новоросію, склеєну з областей України, а треті – про самостійний Донбас, тобто лише Луганщину і Донеччину. За великим рахунком, у поглядах цих людей не було жодних розбіжностей, бо у них все зводилося до спільного знаменника – жити далі без України і якщо й мати з нею щось спільне, то лише кордони.

Зої, фіфочці, згідно плану дирекції, належало особисто оповістити у своєму мікрорайоні всіх дітей шкільного віку, які під розписку мали прийти на похорон Едіка Скворцова. Тут же їй вручили грубезний талмуд з адресами учнів. Навіть якби вона дві доби поспіль ходила від квартири до квартири, то все одно не змогла б обійти всі будинки. Але зараз було непатріотично сперечатися з дирекцією, тим більше коли Зоя, фіфочка, планувала зайняти одне з керівних місць у школі. Їй цього прямо не обіцяли, але, враховуючи її роль у проведенні референдуму, вона могла на це сподіватись. А зараз просто запідозрила директора школи в злому умислі: не впорається із завданням – не буде його заступницею чи ким там ще. Впорається, ще й як впорається! Кістьми ляже, а зробить.

Похорон Едіка Скворцова хотіли використати як грандіозне дійство, пропагандивну акцію. Зоя, фіфочка, аж тепер по-справжньому злякалася за себе. Добре, що тоді не накапала на Едіка Скворцова за те, що той її зґвалтував. Як би вона зараз виглядала на тлі героя, який віддав своє життя за світле майбутнє?!

57

Христина закохалась у свого друга по Фейсбуку. Одного разу вона чула подібну історію, але, звісно, не повірила в неї. А тут таке!

Зенон цілими днями був на роботі, часто працював увечері, а то й почав у нічні зміни ходити, коли власник фабрики виїжджав у відрядження. Казав, що добре платять, майже втричі більше, ніж за звичайну зміну. Зі своїм коханням у друга в Фейсбуці Христина й не дуже зважала на відсутність чоловіка. Більше того, коли він був удома, це заважало їй переписуватись з коханим.

Вона рано відводила Русланку до дитячого садочка, поверталася додому й до самого вечора була вільною, як птаха. Заходила у Фейсбук, щоб подивитися, що там робиться на сторінках її знайомих, яких залишила в Україні, лайкала фотографії, писала коментарі до постів. Це трохи зменшувало напругу ностальгії за рідною землею, а потім домашні клопоти змушували думати про реалії сьогодення, а не згадувати недавнє минуле.

Зорян сам напросився до неї в друзі. Найперше її вразила його краса. Такий тип чоловіків їй подобався. Високий, синьоокий, та ще й щира усмішка. І ямочка на лівій щоці. Навіть пальцем доторкнулася до неї на моніторі, усміхнувшись незнайомцю.

Він подякував їй, що вона погодилась з ним дружити, сказав, що сподобалась йому неземною красою і розповів про себе. З'ясувалося, що Зорян з того ж містечка в Україні, що й Христина, і навіть жили на сусідніх вулицях. Мають багато спільних знайомих. Але жодного разу не зустрілись. Він переїхав до Німеччини майже тоді ж, коли Христина із Зеноном. Жив десь за двісті кілометрів від неї, біля самого кордону з Францією.

Спілкування із Зоряном стало щоденною потребою. Ніби писали одне одному буденні речі, але за цим приховувалась потреба розкрити свою душу. Та й просто поговорити з людиною, яка непомітно ставала тобі близькою. З'ясувалося, що у них багато спільних смаків: любили борщ, червоне вино і торт "Наполеон". Коли Зорян першим написав, що любить саме це, Христина справді зраділа, бо і їй це подобалось. Подумала, що знайшла рідну людину.

Кохання до Зоряна, та ще й заочне, зародилось у Христини не відразу. А коли зрозуміла, що думає про цього чоловіка постійно, прагне розповісти йому про себе, почути його пораду – перелякалась. А як же Зенон? Втішала себе тим, що незабаром народить синочка, і їй буде не до Зоряна. Але в глибині душі знала, що це справді кохання, і воно так швидко не мине.

58

Марина прокинулась. Ще можна полежати трохи. Поруч спав Андрій.

Несподівано чомусь згадала хлопчика, який був у неї закоханий. Вона в дев'ятому класі, він на рік молодший. Юра. Писав їй вірші. "Марино, наша мрійнице…". Забула далі. Пам'ятала лише цей перший рядок.

Саме Юрі вона одного разу сказала, що є на світі людина, про яку ми не знаємо, але якби зустрілись з нею, то взаємно закохались би. Люди лише вважають, що вони закохуються, а насправді з плином часу переконуються, що ніякого кохання і не було, а якщо й було, то вмерло. Але кохання, на відміну від людини, якщо народжується, то вже ніколи не вмирає. А все інше – то замінник кохання.

Юра дивився на неї зачаровано, але Марина відчувала, що він не розуміє сказаного нею. А ще поет називається!

Упродовж наступних років Марина так чи інакше поверталася до цієї думки. Даремно було зустріти людину, яку не знаєш де шукати, але якщо вона трапиться тобі, то ви двоє взаємно закохаєтесь.

Марині гріх було нарікати на Андрія. Вона справді покохала його – ну, в тому первісному людському розумінні, а не так, як вона намріяла. Та й Андрій, здається, покохав її. Не здається, а точно покохав, вона це серцем відчувала. І тепер у них все нормально, але навряд чи це можна назвати тим коханням, яке було у них на початках, а тим більше це зовсім не те, що мало би бути у Марини, якби вона зустріла того, єдиного.

І коли вона почала закохуватись у Віталіка, – чи не стало це початком пошуку того єдиного, який ще не знає про її існування, а вона – про його?

Усміхаючись сама до себе, Марина подумала, що, можливо, варто шукати того єдиного, намріяного нею, навіть якщо наперед знаєш, що ніколи його не знайдеш, як і він ніколи не дізнається про твоє існування на білому світі, хоча, можливо, теж думатиме про таку, як Марина, і в нього теж будуть думки, подібні до її.

Андрій прокинувся і дивився на дружину.

– Чому ти усміхаєшся? – запитав він.

– День хороший починається, – Марина вислизнула з його обіймів і зіскочила з ліжка.

59

Коли під'їжджали до села, де народився і жив до війни Вовк, Студент отримав есемеску від командира: "Оленя завалили".

Він не відразу второпав, про що мова, але таки зрозумів, що Олень – це той снайпер, який вбив Вовка. Олень вбив Вовка. На душі не було радісно від того, що хтось завалив Оленя. Краще би Вовк жив.

Їх вже чекали на в'їзді до села. Побачивши машину, на якій везли Вовка, люди повставали на коліна. Капітан зі штабу озирнувся на Студента. Той і сам ще такого не бачив.

Молодий чоловік у вишиванці заскочив на підніжку до волонтера, показуючи шлях до хати, де жили батьки Вовка. Згодом з'ясувалося, що це сільський голова.

Уздовж доволі широкої сільської вулиці, з тротуарами по обидва боки, як у місті, стояли на колінах люди. Було багато синьо-жовтих і декілька червоно-чорних прапорів.

Зупинились біля хати. Відразу почули голосіння матері Вовка, яку під руки тримали двоє чоловіків.

Дзяма злякано принишкла в куточку.

В Студента застряг клубок у горлі.

Капітан зі штабу зняв окуляри, бо в очах у нього з'явилися сльози.

У волонтера був похнюплений вигляд, ніби це через нього загинув Вовк.

60

Діанці подобався цей високий чоловік, який неоднозначно заглядався на неї. Вона вже навчилася зчитувати подібні погляди. Але якщо до інших чоловіків з такими поглядами ставилася байдуже, навіть більше, ніж зазвичай, крутила дупцею, щоб заохочувати цих нікчем, – то при кожній зустрічі з Віталіком щось завмирало всередині неї.

Спочатку Діанку лякали татуювання Віталіка. Бачила їх лише у нього на руках. Можна було собі уявити, що там намальовано по всьому тілу. Потім стало цікаво, і дівчина вже хотіла побачити ці татуювання, доторкнутися до них рукою. Звісно, це було неможливо. Віталік – старший чоловік, і вона ніколи не буде з ним разом, годі й мріяти про це, тим більше, що вже декілька разів бачила його з якоюсь жінкою. Та їй відразу не сподобалась. Не підходила вона Віталіку. Ось Діанка підійшла б, якби була старшою, чи Віталік молодшим.

Думки про Віталіка наздоганяли Діанку в найнесподіваніших місцях. Особливо приємно було думати про нього, коли приймала душ. Здавалося, це його руки глядять її тіло, доторкаються до грудей, повзуть до низу живота…

Було два старшокласники, які виявляли неабияку настирливість до Діанки, але вона не звертала на них жодної уваги. Вони в її уяві були ніщо порівняно з Віталіком. Але той став недосяжним для неї, а з чогось треба ж було починати. Діанка мріяла про поцілунки, обійми, ще щось більше, чула про це від старших дівчаток. Розуміла, що хоч Віталік жадібно дивиться на неї, але з ним у неї нічого не буде. Тому треба вибирати, на кому з двох залицяльників зупинитись. Чи спробувати з двома відразу? Усміхнулася сама до себе від думки про це.

П'ята копа

1

Віолетта розповіла чоловікові про вагітність. Він сприйняв цю новину стримано. Не такої реакції вона очікувала. Все-таки вісім років у них нема дітей. Їй не треба було слонячої радості. Але міг би просто усміхнутись. Обійняти її. Поцілувати. Зрештою, квіти подарувати. Нічого! Нуль на масу. Вагітна? Ну й народжуй. І народить!

Андрієві Чернюку про вагітність нічого не сказала. Підозрювала, що це від нього. Чоловік вісім років мордувався – і нічого, а тут раз-два – і готово. Майстер!

Була задоволена собою, що відмовила дати йому інтерв'ю. Він друкував у своїй газеті розповіді про відомих жінок Дрогославщини, а потім хотів видати це окремою книгою. Яка ж вона відома? Тільки тому, що дружина військового комісара?

Сказала йому напівжартома-напівсерйозно, що він переспав зі всіма жінками, в яких брав інтерв'ю. Він розсердився. Показав їй статтю про дев'яносточотирирічну зв'язкову УПА. Довелось задобрювати його поцілунками.

Зателефонувала мамі.

13 14 15 16 17 18 19