Українська трагедія. Поза простором і часом (друга книга)

Анатолій Власюк

Сторінка 14 з 40

Версія була така, що Петя Онищенко знайшов у Москві нову роботу, за яку багато платять. Через своїх людей вони передавали гроші його дружині, щоб у неї не виникало сумнівів, ніби у чоловіка можуть бути якісь проблеми. Це ще більше пов'язувало Петю Онищенка з сім'єю, і він розумів, що не має права зробити хибного кроку, аби не нашкодити дружині й сину.

Довелося з цієї причини зовсім відмовитися від думки про втечу. Звісно, він усвідомлював, що таке навряд чи взагалі можливо, але тіло й душа рвалися на волю. За певними внутрішніми відчуттями й ознаками Петя Онищенко визначив, що знаходиться не в Москві, а на якійсь базі ефесбешників за містом. Система працювала так, що він не бачив інших своїх братів по нещастю, хоча ті, безумовно, були. Про це свідчили довгі ряди коридорів з безкінечними камерами. В одній із них і сидів Петя. Місця б тут вистачило і на чотирьох, але, враховуючи важливість Онищенка, помістили його самого. Їжа була, звісно, не ресторанною, але прийнятною для шлунку.

В одну з безсонних ночей він чомусь несподівано для себе згадав Аллочку.

47

Виїхали на світанку. Зголосився веселий і балакучий волонтер із Рівненщини. Звісно, йому було не по дорозі, але заради такого випадку підеш на все. Напередодні він своїм бусом привіз у підрозділ харчів. Командир казав, що вистачить на полк. Волонтер у себе вдома таксував, а коли їздив на передову, знімав крісла у салоні. Поруч з водієм сів капітан зі штабу, а студент вмостився біля труни з тілом Вовка.

Від'їхали вже далеченько, коли у світлі фар Студент помітив Дзяму. Як ця сучка непомітно влізла до машини – один Бог знає.

Дзяма прибилась на їхні позиції з боку сєпарів. Хлопці до всього живого з того боку ставилися підозріло. Лише Вовк приголубив її й підгодовував. Назвав Дзямою. Дзявкотіла вона по-вовчому – чи треба було, чи ні. Але декілька разів виручила хлопців. За якийсь десяток секунд до обстрілу бігла в укриття, завиваючи, або лягала на землю й ніби хотіла накрити все своє тіло довгими вухами. Це був вірний знак, що зараз з боку сєпарів прилетить подаруночок.

Напередодні загибелі Вовка Дзяма довго вила на Місяць, перевертаючи всім кишки. Вовк підійшов до неї і сказав:

– Не переживай, Дзямо, нічого з нами не станеться до самої смерті.

Студент затарабанив у віконце. Волонтер зупинив бусік. Студент відчинив дверцята і опустив Дзяму на землю. Вона винувато дивилася на нього. Це був людський погляд. Здається, Дзямі було соромно. Не за себе, що вона потайки залізла у машину, а за Студента, який ось так поступив з нею.

– Біжи до хлопців, Дзямо, – сказав Студент. – Ти там потрібніша.

Дзяма гавкнула, але стояла на місці.

Коли машина рушила, Дзяма побігла за нею. Спочатку не відставала, але коли волонтер піддав газу, зникла з поля зору Студента. Він уже жалкував, що висадив її. Адже Вовк так любив Дзяму, а вона – його.

Довго затримались на залізничному переїзді. Поїзди йшли туди-сюди.

Студент не відразу зрозумів, що це. Хтось шкрябав лапками об дверцята. Відчинив – Дзяма. Він навіть зрадів, що вона наздогнала їх.

Дзямі не потрібне було особливе запрошення. Вона заскочила до машини і лягла біля труни. Студент погладив її. Дзяма ніяк не відреагувала, навіть помахом хвоста. Здається, вона була ображена. Всім своїм видом ніби говорила, що Вовк так би з нею не поступив.

48

Орест Бориславський знайшов собі нову забавку. В парку щодня збирались пенсіонери і грали в шахи навиліт. Якось він підсів і почав вигравати партію за партією. Не вважав себе сильним шахістом. Це, мабуть, суперники були слабкими гравцями.

Коли вигравав декілька партій поспіль, це йому набридало. Він вставав і йшов у пошуках друзів, які би могли поставити йому сто грамів.

Одного разу так надибав Ярослава Івановича. Зрадів, як мамі рідній. Виписав йому, чому не заходить у гості. Той щось сказав невиразне. Не міг же зізнатись, що крав книги у Бориславського, але за цим заняттям його застала мама Ореста.

Зайшли до найближчої кнайпи, і Ярослав Іванович щедро замовив пів-літри на двох і славну закуску. Пив більше Бориславський.

Вчитель української мови та літератури почав здалеку, але вже ближче до фінішу їхньої випивки Орест Бориславський докумекав, чого від нього вимагають. Він обурився: як це за книги з батькової бібліотеки братиме ще й гроші? Для хороших людей йому нічого не шкода!

Ярослав Іванович накинув йому список книг, які хотів би мати, і наступного дня Орест Бориславський їх притарабанив. Учитель сказав, що сьогодні не може пити, бо має якусь зустріч, але дав йому пляшку горілки і сто гривень на закуску. Це було славно!

Хіба ж можна було відмовляти такому щедрому чоловікові? Ще декілька разів Орест Бориславський приносив Ярославові Івановичу книги за заздалегідь складеним списком, а взамін отримував горілку і гроші на закуску.

49

Вдруге до Івана навідалися після першого візиту групи оплотівців. Цих хлопців він не знав. Видно, їм дали зовсім інші вказівки, як треба діяти. Старший безцеремонно відсторонив Івана, ніби він тут був господарем, і зайшов до квартири. Двоє подалися за ним. Іван відчув себе бідним родичем, який живе у приймах.

У спальні на ліжку лежала Зоя, фіфочка. Іван підчепив її на автобусній зупинці. Декілька ночей вона провела тут.

Старший запитав в Івана, чи це його дружина. Зою, фіфочку, паралізувало. Вона подумала, що цих троє здорованів зараз будуть її ґвалтувати, як тоді Едік Скворцов зі своїми друзями.

Один із групи сказав, що знає її. Вона була головою дільничної комісії під час референдуму.

Це дещо знизило градус агресії. Старший усе ж запитав в Івана, де його дружина і донька. Зрозумівши, що справа пахне смаленим, чоловік відповів, що не знає, де вони. Мабуть, в Україну втекли, але нічого йому не сказали.

Всі відчували, що справа не завершена. Треба щось робити. Не можна піти звідси просто так.

Іван випередив їх, наказавши Зої, фіфочці, накривати на стіл. Здається, їм сподобалась ця пропозиція. Вони вийшли зі спальні, а Зоя, фіфочка, накинувши халатик дружини Івана, заметушилася на кухні. В неї все ще дрижали руки, але страх поволі покидав її грішне тіло.

Говорили-балакали про Путіна, Росію, яка має приєднати Донбас до себе, як це зробила з Кримом. Співчували Івану, який стільки років прожив із запроданками. Він слухняно кивав головою, лиш би вони швидше забралися звідси.

Однієї пляшки виявилося замало, і той, хто впізнав Зою, фіфочку, метнувся до магазину і приніс ще дві.

Скінчилося тим, що третій із групи почав приставати до Зої, фіфочки, і вже тягнув її до спальні. Іван ще не встиг відреагувати, як втрутився старший. Він відтягнув напарника від Зої, фіфочки, а відтак пішов до виходу, покликавши за собою товаришів.

Зоя, фіфочка, довго не могла заснути. Вона схлипувала і щось бурмотіла собі під ніс. А коли заснула, Іван відчув, як вона декілька разів здригнулась. Потім затихла, і він подумав, що вона вмерла. Змушений був увімкнути світло. Зоя, фіфочка, спала, блаженно усміхаючись уві сні. Мабуть, їй снилося щось дуже приємне. Спробуй зрозуміти цих жінок.

50

Те, що раніше пунктирно вимальовувалось у голові, тепер знайшло чіткі обриси. А й справді, якщо хтось стріляє, то має бути відповідь. І вже не має значення, хто почав першим. І кількість жертв з двох боків не така суттєва, навіть якщо мова йде про десятки, сотні чи навіть тисячі.

Розмова з двоюрідним братом по скайпу була неприємною. Володя у всьому звинувачував Україну і казав, що мало не позбувся дітей. Андрієві Чернюку було важко щось сказати у відповідь, бо аж тепер йому доходило, що українські військові не носять білих рукавичок і теж гатять по сепаратистах. Тобто і по мирних мешканцях теж.

Розуміння цього давно зріло в голові, але аж тепер, після розмови з Володею, викристалізувалося. Андрій Чернюк нікого не звинувачував і не захищав, бо розумів, що війна має свої правила, відмінні від правил мирного життя. Кардинально відмінні.

Намагався на мить подивитися на все очима Володі, але це була марна справа. Якби по його будинку стріляли, не знати, якою була би його реакція. І чи з'ясовував би він, хто це був – сепаратисти чи українські воїни. Однозначно вони би стали для нього ворогами. Тим більше, якби загинув хтось із його рідних.

Тепер доводилося кожний день робити нові відкриття. Поволі з'ясовувалося, що вороги – це не лише Путін, сепаратисти й інші мерзотники, які полізли в Україну. Не меншими негідниками поставали можновладці, які наживалися на війні, журналісти, які перекручували факти на догоду тим, хто їх щедро фінансував, волонтери, які користалися довірою людей і попри гроші на фронт не забували й собі дещо прихопити. Подібні клаптики інформації щодня вихоплювали очі й вуха Андрія Чернюка. Тепер важко було сказати, хто більше небезпечний – ті, що там, чи ті, хто тут. Україна була приреченою битися на два фронти. Все залежало від запасу міцності. Але він відчував, що вирішальною все ж буде ситуація, коли вдасться зламати хребет внутрішнім ворогам. Тоді й справи на війні підуть веселіше.

Чекав слушної нагоди, щоби знову поговорити по скайпу з двоюрідним братом. Володю не можна пускати на поталу ворогам. Це з Сергієм все зрозуміло. А Володя ще піддається на добре і правдиве слово. Андрій Чернюк у це вірив. Призбирував факти і докази до кращих часів, коли Володя вийде знову на зв'язок. Вірив, що вони порозуміються.

51

Дональд став чутливим. Кожний шурхіт насторожував його. Будь-яку нову людину він автоматично заносив до списку тих, хто хоче його вбити.

З Угорщини він перебрався до Швейцарії, але не почував себе у безпеці в готелі невеличкого містечка, що радше нагадувало село, розкидане на декількох пагорбах.

Найбільше Дональда непокоїло те, що жодне російське видання не вмістило повідомлення про його смерть. Йому здавалося, що він майстерно влаштував у Москві автокатастрофу, підкинувши до своєї машини обгорілий труп бомжа. Дональд не був засекреченим чоловіком, щоб про нього не можна було писати. Так, високопоставлений чиновник у відомому міністерстві, але все ж заслуговував бодай на декілька рядків некрологу.

Отже, щось не спрацювало. Вони не повірили, що той бомж у його машині і є Дональдом. Тому ще більше у них підсилились сумніви щодо його лояльності до Путіна.

11 12 13 14 15 16 17