Звісно, причина лише одна – смерть Вікторії Юджин. Ці люди живі, а її нема. Вони сміються, про щось жваво розмовляють між собою, а вона вже ніколи не повернеться до нього. Він упіймав себе на думці, що хоче зараз переїхати машиною найбільших веселунів, які мають нахабство сміятися тоді, коли йому життя немиле. Звісно, розумів, що вони ні в чому не винні, бо не знають про його горе. Але якби й знали, подумав Ричард Блейк, то лише би позірно поспівчували, а потім знову ржали у нього за плечима.
Поки доїхав до сірої й непривітної будівлі Центру стратегічних досліджень, злість на людей, які сміють жити тоді, коли нема Вікторії Юджин, майже випарувалась. Він піднявся ліфтом на сьомий поверх, де засідало начальство. Його перевірили на вході й сказали, що другий аналітик знаходиться в двадцятому кабінеті. Тільки-но він підійшов до дверей, як вони самі прочинились і жіночий голос лагідно і майже по-материнськи сказав:
– Проходьте, Ричарде, сідайте.
Мабуть, він мав розреготатись. По-перше, ніколи не думав, що другим аналітиком може бути жінка. По-друге, він не бачив її обличчя, бо перед ним була пластикова стіна. І справді, з якого дива йому мали показати її обличчя, якщо це заборонено загальними правилами, коли молодший у табелі про ранги не може бачити старшого? При цьому Ричард Блейк розумів, що другий аналітик бачить його і навіть зауважує його нервозність. Він намагався взяти себе в руки, але це було даремним, бо другий аналітик голосом його матері сказала:
– Я співчуваю вам, Ричарде.
Ну, звісно, вони знали все про нього. Вікторія Юджин не могла бути секретом для начальства із Центру стратегічних досліджень, інакше що би то було за начальство, яке не знає всього про своїх підлеглих.
На столику перед бар'єром парувала кава, лежало тістечко. Кава була його улюблена – арабська вишнева, а тістечко теж таке, яке він найбільше любив, – померанц абажурний. Нікуди не сховаєшся від їхніх всюдисущих очей!
Ричард не став запитувати, чому другий аналітик йому співчуває, бо все було зрозумілим і без слів. Він стримано сказав: "Дякую" – і вирішив послухати, що ж йому скажуть далі.
– Ми розуміємо, Ричарде, що ви би завтра хотіли попрощатися з Вікторією Юджин, – дама вже говорила діловим тоном, – але ситуація у світі вимагає нашого втручання.
Він навіть відставив горнятко з кавою, все ще не розуміючи, про що йдеться. Другий аналітик зробила ефектну паузу, аби ще більше загострити увагу Блейка до своїх слів, і сказала:
– Незабаром в Україні почнуться цікаві події. У своїй аналітичній записці ви схопили суть ситуації. Керівництво прийняло рішення на деякий час перевести вас до нашого посольства в Україні. Формально, звісно, ви виконуватимете іншу роботу, але здебільшого займатиметеся тим, чим і зараз. Нас цікавлять ваші аналітичні роздуми з приводу того, що відбувається і відбуватиметься в Україні. Основна робота не займатиме у вас багато часу. Про справжню вашу місію знатиме лише пан посол.
Поки Ричард переварював почуту інформацію, другий аналітик доконала його:
– Виліт завтра о десятій ранку.
Пауза, яка запала, не була довгою. Даму не цікавило, що з цього приводу думає її підлеглий. Накази тут не обговорювались. Мабуть, лише смерть могла стати вагомою причиною не виконати того, що наказало начальство.
– Бажаю вам хорошого польоту, вдалого приземлення і плідної роботи на уряд Сполучених Штатів Америки, – сказала дама. Жодного тепла в її голосі вже давно не було, і Ричард Блейк зрозумів, що аудієнція завершена.
Не допивши кави і навіть не встигнувши доторкнутися до тістечка, він піднявся з крісла і пішов до виходу. Так і відчув, як дама свердлить поглядом його спину.
Ричард зайшов до себе в кабінет. На його робочому столі лежали відповідні документи й інструкції, квиток на літак і запакований тугий конверт з надписом "передати особисто в руки послові Сполучених Штатів Америки в Україні".
Мозок працював як годинниковий механізм. Треба було зібрати речі, заїхати до мами. Звісно, не мав права сказати куди і з якого приводу відрядження, тим паче, що мама й не знала, в якій серйозній урядовій установі він працює.
Чи жалкував він, що завтра не встигне попрощатись із Вікторією Юджин? Але що значить – попрощатись? Якби було її тіло, можна його порухати, поцілувати труп у холодне чоло. А тут домовина, очевидно, буде закритою. І яка дурнувата доля. Батьки Вікторії теж загинули в автомобільній катастрофі. Єдина рідна душа, яка в неї була, – це бабуся, яка померла два роки тому. Виходило, що найближчим до Вікторії тепер був він. Але клята робота навіть не дозволяла йому попрощатися з нею. Він розумів, що лукавить з собою. Йому не хотілося йти прощатися з Юджин, бо всі би дивилися на нього і казали, що це її хлопець. Так що начальство зробило добру справу, відправляючи його до Києва в американське посольство, бо тут він або зійшов би з розуму, або спився.
По дорозі додому Ричард зауважив, що мало не в кожній молодій жінці бачить Вікторію Юджин. Нав'язлива ідея, що вона жива, не кидала його ще від тієї миті, коли він уперше почув про її смерть. Блейк розумів, що жодної змови проти нього не може бути. Що він за цяця, аби хтось так жорстоко розігрував його? Звичайно, йому хотілось, аби його так розіграли, а потім якийсь добрий дядечко поплескав по плечі й сказав:
– Чуваче, ми пожартували. Вибач, що у нас такі дурні жарти, але твоя Вікторія жива.
Звісно, він би спочатку врізав цьому доброму дядечкові, а потім обійняв його і напівлагідно сказав:
– Дякую, чуваче, але більше так не роби.
І тут би до них зайшла Вікторія, і він до нестями стиснув її у своїх обіймах, а потім вони всеньку ніч займалися коханням.
У нього аж сльози виступили на очі, і Ричард змушений був припаркуватись до першого зручного місця, бо не бачив куди їде. Опанувавши себе, знову рушив, і вже Вікторія Юджин не ввижалася йому.
Лише коли приїхав додому, зрозумів, що має кудись подіти Смоллі. Доведеться, мабуть, залишити його мамі. Кіт щось відчував, і увесь вечір ходив, мов песик, за господарем, поки той збирав речі. Смоллі почав нявчати, коли Ричард поніс його до машини…
… Чому так тихо? Як Блейк не вслухався, ніхто за дверима не подавав жодних ознак життя. Цікаво, що зараз робить змучений чоловік, який сидів за столом?
45
Володя не відразу зрозумів, що сталося. Крізь сон йому почувся гуркіт грози. Але коли їхню багатоповерхівку добряче струсонуло, а вікна готові були вилетіти з рам, остаточно прокинувся. Тепер сумнівів не було: десь поруч розірвався снаряд. Намагався сам себе заспокоїти, але в нього це виходило слабо. Поки спустяться із сьомого поверху в підвал, з них можуть залишитися лише шматочки.
Дружина зірвалася з постелі. Вона була голою, бо любила так спати. Її тіло дрижало, й годі можна було це зупинити.
З наступним вибухом, що прогримів за якийсь квартал від них, у голові висвітлило: діти. Володя вже не звертав увагу на дружину, а вдягався з першою космічною швидкістю. Вже й не пам'ятав, як збіг по сходах чи, вірніше, злетів і побіг у напрямку до будинку матері. Діти були там. Але за якийсь десяток кроків його зупинив гучний окрик:
– Стій! Стріляти буду!
Вони впізнали один одного. Це був знайомий із сусідньої багатоповерхівки. Він служив в ополченцях.
Володя зупинився і став пояснювати, що діти в мами, а він біжить туди. Ополченець скрушно похитав головою. Мовляв, не бачиш, що там робиться? А в мене команда: нікого не пускати. Та й комендантська година зараз. Повертайся додому, поки тебе не загребли.
Нічого робити. Володя побіг назад.
Вдома дружина сиділа на ліжку. Вона накинула на себе халатик. Її трусило й далі, але вже не так сильно.
Володя знайшов мобілку й зателефонував мамі. Жалкував тепер, що не зробив цього відразу. Але в першу мить не зорієнтувався. Дзвінок ішов, а потім зник.
Дружина ледь чутно запитала:
– Що?
– Не відповідає.
Володя зателефонував синові. Той же результат. Потім доньці. Мовчанка.
Сидів з дружиною на ліжку, обійнявшись. Найгірші думки лізли до голови.
Бахкати за вікном перестало. Пролунало декілька автоматних черг. Тиша.
Здавалося, минула вічність. Ні, мабуть, таки менше, бо пролунав телефонний дзвінок. Мама! Вона сказала, що все добре, вони були в підвалі. З дітьми все нормально. У сусідній будинок влучив снаряд. Здається, в тій квартирі нікого вдома не було.
До ранку вже не могли заснути.
Пішов дощ. Краплі гучно стукали по підвіконнику. Знову бабахнуло. Але це вже справді була гроза.
46
Петя Онищенко розумів, що не він сам по собі цікавить ефесбешників, а його двоюрідний брат, генерал-майор СБУ, який користувався особистою довірою з боку Петра Порошенка. Про це слідчі навіть не натякнули йому, а прямо сказали в очі. Не було зрозуміло, яким чином його можуть використати у цій брудній грі. Мабуть, через нього спробують натиснути на двоюрідного брата, а через того – і на самого президента, щоб мати певну вигоду для себе.
Але для самого Петі Онищенка ситуація була програшною. Років двадцять тому пересварилися, що називається, не на життя, а на смерть сестра з братом – його мама і батько двоюрідного брата. Звісно, це відбилось і на стосунках хлопців. За весь цей час вони жодного разу не зустрілись, не розмовляли по телефону. Петя Онищенко заочно стежив за кар'єрою двоюрідного брата, але, звісно, інформація про нього була обмеженою в силу специфіки його служби. І лише з початком війни між Росією та Україною прізвище генерал-майора СБУ стало зрідка з'являтись в інформаційних повідомленнях.
Петя Онищенко розумів, що не може сказати ефесбешникам про відсутність будь-якого спілкування з двоюрідним братом, бо це автоматично означало би його смерть. І справді, кому потрібний такий родич, який не здатний вплинути на генерал-майора СБУ, а через нього – і на українського президента? Тому слід поволі втягувати себе в їхню гру, щоби зрозуміти весь механізм і в разі потреби диктувати свої умови. З іншого боку, ефесбешники не поспішали, не рухали Петю Онищенка, не викликали на допити. Або щось змінилось, або вони комбінують хитромудру комбінацію, а на це потрібний час.
Інколи йому давали можливість розмовляти по телефону з дружиною і сином. Звичайно, все відбувалося під пильним контролем ефесбешників.