І що це таке? Я ж не якась річ, що можна забирати, віддавати...
Та нічого не вдієш. Я залишився у відьми, а зажурений тато поплентався додому.
Весь тиждень я підмітав, мив підлогу, виганяв тарганів і павуків з оселі Яги, збирав павутиння. Таким чистим її дім ще ніколи, мабуть, не був. Потім протер старовинне люстерко і всюди розклав світляків. А головне — щовечора я розчісував її заплутані пасма чарівним гребінчиком, наспівуючи веселу пісеньку про грязюку. А потім пригощав її печивом у вигляді равликів та сердечок, яке спік за татковим рецептом. Він їх завжди пече мамі на День Кохання. За це бабця
Мурзя навчила мене стрибати по деревах, знаходити мох, збирати гриби. Ну справжнього пластуна з мене зробила! А ще вона розкрила мені таємницю, що то не дядько Чет розповів їй про наші пригоди з батьком. Виявляється, в неї є таємні розвідники, які по лісу нишпорять і про всіх усе дізнаються.
Одного вечора відьмачка розчулилася та й каже мені крізь сльози:
— Для мене ніхто ніколи не зробив анітрішечки з того, що ти, маленький Неде. Проси що завгодно. Виконаю будь-яке твоє бажання.
— Але ж у мене їх три! — не розгубився я.
— Три?! Ну давай три! — і справді мала чудовий настрій бабця.
— Перше — поверніть мене додому. Друге — дозвольте бабаюкам лякати не дітей, а їхні хвороби. І третє моє бажання — бути справжньою небесною зіркою.
— Матінко рідна! Ну перше — зрозуміло. Поверну тебе в рідний дім. Друге — нехай і так. Справді, яка мені різниця, кого бабаюки лякатимуть? Ми ж креативні створіння! А от третє бажання. Як я тебе на небо закину? Тут треба поміркувати.
Полягали спати. То була моя остання ніч у Баби-Яги, бо на ранок вона відпустила мене додому ще й своїх фірмових калачів з маком дала.
Ліс гудів, немов вулик. Виявляється, то бабаюки обговорювали нове оголошення, яке з'явилося на дереві:
"Усім, усім, усім! Великим і малим. Зібратися під старим дубом сьогодні увечері на нараду". Підпис — "Господарка лісу".
— Що трапилося?
— Мабуть, знову стара щось ганебне вигадала, — невдоволено бубоніли між собою бабаюки.
Нічого доброго від неї ніхто й не очікував. Та особисто я знав: увечері таки має статися щось казкове. Вона ж мені пообіцяла!
Побачивши мене на порозі, батьки безмежно зраділи.
— Синку! Як виріс за тиждень! Як це стара тебе відпустила? Ти там нічого не накоїв? — допитувався веселий батько. Але я не зізнавався.
"Нехай буде їм сюрприз", — подумав я і по-дорослому відповів:
— Пізніше про все дізнаєтеся...
Той вечір у місячному сяйві я не забуду ніколи! Химери-бабаюки посходилися з усього лісу на галявину й посідали хто на пнях, хто на землі. Ви б бачили бабу Мурзю. Нарядилася у свої святкові лахміття. А зачіска! Такою причесаною та чистенькою її ще ніхто ніколи не бачив. Світло від неї розійшлося навкруги. Зміни помітили усі. Вона залетіла на гілку старого дуба, зручно вмостилася й розпочала промову.
— Друзі мої!
— Друзі? Це щось новеньке, — не витримала моя матуся.
— Так, друзі. Тому що саме для цього я вас створила, але швидко забула. Маленький Нед нагадав мені про це. Хочу зробити для вас щось хороше. Тому оголошую, що віднині ми лякатимемо лише хвороби! Як того й хотів батько цього чудового хлопця.
— А якщо я гидую тих хвороб? І взагалі не хочу нічого змінювати? — запротестував дядько Чет.
— Значить... Значить... — зам'ялася Яга, — ти лякатимеш тих дітей, що ображають молодших або слабших за себе.
Радості усіх мешканців лісу не було меж. Стрибали, аплодували. А татко від щастя й гордості за свого сина підкидав мене до самої верхівки дуба.
— А як я дізнаюся про тих дітей-забіяк? От добре було раніше, лякай кого хочеш, — перебив загальну радість вуйко Чет.
— А ти прийдеш до мого секретаря Грифа-Самсона, він тобі будь-яку інформацію надасть. Хто хворий, а хто забіяка — у нього є дані про всіх.
І справді живе у нашому лісі бабаюка Самсон. Діти кликали його Гриф Самсонович. Усі ж пташки звідси полетіли. От Яга його і створила за фотографією грифа. Він так захопився науками, що знав усе на світі. А ось і він.
Самсон сидів перед величезним монітором. Раптом той екран засвітився, і на ньому з'явилася складна інженерна схема космічної ракети.
— Друге, — вела далі чаклунка. — Завдяки Неду в нашому лісі відбулися чарівні зміни. Я пообіцяла здійснити його мрію стати справжньою зіркою. Пропоную усім разом йому допомогти. Потрібно сконструювати космічний корабель, що доправить його на небо. Тому необхідно здійснити усі точні розрахунки, щоб не помилитися. Ще треба знайти придатний матеріал.
— Цей малий і справді схожий на зірочку, — зауважив хтось.
Робота закипіла. Усі натхненно працювали. Мені було дуже приємно. Найбільш здібні мешканці лісу будували ракету під керівництвом дядька Грифа.
Вона була зроблена за новітніми технологіями. Корпус відлили з надміцного титану і стародавнього метеорита. Установили броньоване величезне затемнене скло. Схему двигуна створив бабаюка — хакер П'ят. Пружина, а не голова! Прикріпили сходи, які могли самі ховатися. Татко про всяк випадок власноруч вмонтував крісло-катапульту. А для мене найголовніше — це, звісно, автоматичний видавач жувальних гумок бубль-гум.
Відьма контролювала кожен процес. На міцність перевіряла, гризучи зубами і стукаючи кочергою. Мабуть, я і справді був їй не байдужим. Матуся лагодила торбинку з їжею. А бабця Мурзя прийнялася виготовляти
шолом для моєї безпеки. Для цього вона узяла коріння папороті, додала смоли дерева, змішала й залила у велику круглу форму. Цілу ніч читала заклинання: "Потен-тус, Фортус, Мегус, Рум!" І коли шолом застиг, покрила його зоряною фарбою. Я світився у ньому ще більше, ніж дядько Чет.
Моя ракета була справжнісіньким космічним кораблем. Лампочки на ній виблискували, як гірлянди на ялинці. Усі мені навіть трохи заздрили. Тільки не батьки. Вони хвилювалися й сумували, бо розуміли, що незабаром мій політ таки відбудеться.
— Ось, синку. Це космічна рація. Вона працює всюди безперебійно. Якщо щось піде не так, подаси нам сигнал — і ми тебе заберемо, — як ніколи серйозно сказав татко Пон.
Три здоровенних бабаюки привезли на візку золоту цистерну, з якої сама господарка лісу урочисто залила пальне в ракету. Я надів шолом, подякував усім за роботу, поцілував бабцю Мурзю, батьків і зайняв місце за пультом керування.
— Вітаю на борту корабля. Пристебнути паски безпеки! — почувся впевнений голос бортового робота. — Починаємо відлік. Десять, дев'ять, вісім, сім... два, один, пуск!
Ракета відірвалася від землі. Швидкість була шаленою. Якесь турбо-пальне залила бабця у бак. Знаю, що чаклувала вона над ним не одну ніч. Не дарма! Я й лісу зверху розгледіти не встиг. Він умить перетворився на маленьку цяточку. Ракета опинилася у відкритому космосі.
— Приготуватися до виходу! — через деякий час наказав мені робот.
— Уже? Так швидко? — здивувався я і попрямував до дверей. Вони відчинилися — і раптом... Що це в біса таке?! Неймовірне сяйво вдарило мені в очі. їх просто засліпило.
— Ну привіт, друже! — почувся по-справжньому космічний голос.
— Де це? — запитав я.
— Ти вийшов на Місяці. Тобто на мені, — усміхнувся той.
— Ви Місяць? А чому я сюди потрапив? — засмутився було я.
— А це треба запитати у моєї двоюрідної сестри Мурзі. Вона ж тебе до мене направила. Принаймні твій корабель був запрограмований здійснити висадку на Місяці, — спокійно пояснював металевий голос.
Мені почало потроху розвиднятися. Велетенський золотий серп, на якому я стояв, мав два ока, повні вуста, а над ними — довгі сиві вуса. Ну й дива!
Раптом якийсь клуб диму пронісся й вибухнув неподалік від нас.
— Дядьку Місяцю, а що то було? — розпитував я.
— То зірка згоріла, — спокійно відповів він.
— Зірка? А хіба таке може статися?
— У космосі ще й не таке трапляється! Вони вибухають, горять, гаснуть, зіштовхуються...
— Он воно що! — раптом мені дійшло, як небезпечно бути зіркою.
Про що ж я, дурник, думав? От Бабця-Яга! Спеціально мене закинула на Місяць, щоб я не зник у космічній безодні, а зміг під наглядом намилуватися новим краєвидом і розібратися що до чого. Яка ж мудра!
— То ви кажете, бабця Мурзя — ваша сестра?
— Так, двоюрідна. А ти мій хрещеник. Колись дві зірки зіштовхнулися, шматочок від однієї відколовся. То була твоя частка. Я її вловив і надіслав на Землю в подарунок вашому лісові. А сестра щось там дочаклу-вала, і вийшов ти.
— Дядьку Місяцю, то мені не треба ставати зіркою? Виходить, я й так зірка? — неймовірно зрадів я.
— Справ-жні-сінь-ка... — позіхаючи, повільно відповів він і заснув.
— Дивіться! Яка гарна зірочка зачепилася за Місяць! — вигукували дітлахи, спостерігаючи із Землі. То був я...
— Не розумію, хіба Місяць спить? — запитував сам у себе.
Тепер було ясно, чому мене завжди так тягнуло в небо. Це мій справжній дім.
Я ж вам не розповів. У нашому лісі дітей приносить не лелека, а саме Баба-Яга. Нікому не відомо, звідки вона їх бере. Чи особисто створює? Мене знайшли на гілці того самого старого дуба. Бабця-чаклунка точно знала, що я незвичайний. От і віднесла до найкращих бабаюк у світі — моїх батьків.
— А сестра моя — з планети Цитрус. Он там, бачиш, горить, яскра-а-ава, як апельсин! Туди твоя ракета і полетіла. Мабуть, гостинці повезла від Мурзі... — раптом прокинувся Місяць.
— А звідки ви про це знаєте? — запитав я в нього, але вже ніхто не відповів, бо знову заснув...
То Яга, виходить, не зовсім відьмочка, а космічна бабця? Круто!
Раптом біля нас знову пронеслося щось блискуче, та ще й із довжелезним хвостом.
— Дядьку Місяцю! Дядьку Місяцю! А це теж зірка? — збудив я хрещеного.
— Га? Ну й допитливий же ти, синку. То комета. їх тут багато, — відповів він і навіть очі не розплющив.
— Я давно за тобою спостерігаю, Неде, — продовжив він. — Ти хороший хлопчина! У тебе щире, добре серце. Тож я хочу зробити тобі сюрприз, — промовив хрещений. Задумався, звів брови, розплющив очі, а потім примружився й почав придивлятися до зірок.