І, аніж розповідати її, я мушу взяти з вас слово, що те, про що ви почуєте зараз від мене, можуть почути лише люди з мого дозволу й вибору.
— О, пан Ерґе може цілком покластись на мене, як відомо… — забелькотав знов Сорокін.
— Добре, — спокійно перебив Ерґе, — покінчено. Я вірю вам (Сорокін облизнувся). Справа така: мені потрібні зараз декілька людей надійних, мужніх, таких, щоб добре знали Росію й кожної хвилини могли з мого наказу виїхати за кордон. Ви мене, гадаю, зрозуміли?
Ще б пак Сорокін не зрозумів. Чого б тоді вартий був би Сорокін. Панові Ерґе просто треба декілька досвідчених шпиків. Пахне грішми. Сорокін не помилився! Але треба користуватись моментом. Такі моменти чимдалі рідшають. Треба як можна більше гребонути доларів.
Ерґе не зводив очей зі свого співрозмовника. І Сорокіну важко було під цим поглядом змінити свій готовний вираз на вираз, що б говорив: ой важка, пане Ерґе, справа, ой як важко знайти за наших часів таких людей.
Сорокін роблено зітхнув, звів догори свої дрібненькі оченята, ніби замислився над важким нерозв'язним завданням.
Важко було довго зберегти задумливість і роблену напругу, бо гострі очі Ерґе безжально кололи лице. Згодом Сорокін винувато глянув на інженера й нахабно, а разом і боязко прошепотів:
— Пане Ерґе, справа не легенька. Але я всім, чим зможу, допоможу. Потрібні великі гроші.
Ерґе суворо спинив:
— Від цих турбот я вас звільняю.
Сорокін боязко усміхнувся (йолоп, та так же клієнта образити можна) і, щоб виправити свою необачну легковажність, прихилився ближче й таємно понизив голос:
— Хай пробачить мене пан Ерґе, я зовсім забув за Пауля. Ви чули це ім'я? Ні? Дивно. Це його кличка. Дійсне його прізвище Брауде. Це молодий невловимий чорт. Двадцять років, із усіх кампаній виходить чесним і сухим, знає десять мов, Росію вивчив, як свою краватку. З обличчя янгол, першокласний боксер, стрілець, плавець. Єдина вада — дорогий. Розкидає гроші, що твоє сміття — вередливий. Але він зможе вам організувати таких молодчиків, що зможуть мовчати на вогні, у нього величезні зв'язки за кордоном, — Сорокін ще дужче знизив голос і майже побожно промовив: — Польська дефензива пропонувала йому постійне місце, він у них своя людина, — Сорокін хихикнув. — Розповідають, одного разу поляки затримав його, допитували, допитували — мовчить, хоч би слово. Мовчить день, мовчить два, викликають начальника прикордонної охорони, заходить він, подивився та як скрикнув: "Пауль, чорт тебе подери, яким чином?", та й давай обніматись та чоломкатись.
— Завтра цей Пауль зможе в мене бути?
— Гарантую двісті доларів, що він буде тут.
— О сьомій годині вечора я чекаю на його. Точно.
Ерґе підвівся з крісла, даючи зрозуміти, що і гість мусить підвестись. Сорокін зрозумів і готовно виструнив своє довге тіло.
Біля дверей Ерґе навіть руку подав. Сорокін від щастя зашарився й вигнувся вужем.
— На все добре. Завтра о сьомій годині вечора тут.
Сорокін пробелькотав, щось подібне на те, що панові Ерґе не варто нагадувать, раз Сорокін пообіцяв, то будьте певні, він того Пауля з-під землі витягне.
*
Першого жовтня мало відбутися відкриття "Колумбії", найаристократичнішого нью-йоркського мюзик-голу. За два місяці до відкриття велетенські світлові реклами Бродвею коротко сповіщали:
— Відкриття осіннього сезону "Колумбії" відбудеться першого жовтня.
За півтора місяці всі газети кричали, що в "Колумбії" на відкритті сезону діятиметься щось грандіозне й нечуване.
За місяць до відкриття в газетах з'явилися статті відомих театральних критиків, сотні гумористів писали спеціальні гуморески, гучномовці щодня повідомляли програму відкриття й біографії акторів.
За тиждень до відкриття газети рясніли портретами акторів і акторок і завели спеціальні розділи під заголовком: "Думки видатних людей Америки про відкриття сезону в "Колумбії". Тисячі репортерів полювали на видатних жінок Америки, на багатющих банкірів, на міліардерів, щоб хоч два слова почути від них про цьогорічне відкриття "Колумбії". За три дні адміністрація "Колумбії" втнула веселий трюк, оголосивши, що вона довго міркувала над програмом відкриття й, врахувавши зацікавлення дорогих своїх відвідувачів, їй зробилося соромно за свою неповагу до любих гостей і вона, скликавши екстрену нараду, вирішила, щоб якнайбільше догодити шановним глядачам, якнайліпше віддячити за увагу й турботи, ухвалила кардинально змінити попередньо намічений програм і о 5-й годині ранку накреслила новий, в десять разів більший, у десять разів оригінальніший, блискучіший, яскравіший, веселіший.
Адміністрація мала цей програм піднести глядачам, як сюрприз. Це мало успіх. Три дні "Колумбію" штурмували тисячні натовпи, а ціни на квитки підскочили до нечуваних розмірів.
Першого ж жовтня кінчався строк і Маричевої командировки, й він мусів покидати Нью-Йорк.
*
Ще зранку всі речі адміністрація відправила в порт, формальності з документами оформили зарані, так що до відходу пароплава в Марича лишалось чимало часу. Цей відтинок часу він наважився віддати останній зустрічі з Ґіною.
Марич боявся цього моменту, силкувався не думати про нього, гнав від себе всі думки, що хоч чим-небудь могли нагадати його минуле, знав, що сьогодні він мусить поставити над минулим крапку, й чи буде болюче це, чи ні — байдуже, — повороту немає.
Він хотів уявити собі, як відбудеться ця остання зустріч, як він одверто скаже їй просто — "прощай", кріпко потисне руку. Але як тільки він починав про це думати, думки робилися неслухняними, не хотіли ніяк коритися виготованому планові, починали малювати зовсім іншу картину прощання, ніжну, болючу, хвилюючу.
Марич стискав зуби. Яка глупота. Ніби дві людини сидять в ньому, ворожі й непримиримі, намагаючись обдурити одна одну.
Тоді він пішов на хитрощі. За дві години до відходу пароплава рішуче підійшов до телефону. Як тільки простяг руку до апарату, задзеленчав дзвоник. Здивовано подумав: "хто ж може дзвонити?"
— Алльо!
Лице зблідло, потім рожеві плями пішли по щоках. Впізнав знайомий голос. Голос Ґіни згучав біля вуха далеким нелюдським шепотом.
— А знаєте що? Я хочу бачити вас. У нас сьогодні відкриття, маю зайвий квиток, звичайно, ви зможете бути?
— Ні. Я сьогодні їду, — промовив і не впізнав свого голосу, ніби хтось відповідав за нього глухо й нерівно.
Рурка мертво мовчала. Чути стало особливий, що іноді може злякати, шелест тиші. Знов промовив глухо:
— Пароплав відходить у 5.20, я буду чекати на вас.
Рурка мовчала. Даремно напружено вслухався. І лише згодом несподівано прошепотів чийсь голос:
— Міс Марич, ви така бліда, вам зле?
*
Марича крутив на пристані водоворіт людського натовпу. У повітрі цупко сплелися роздратовані вигуки, слова прощання, накази команди, рев сирен.
Важкий океанський велетень "Мажестик" важко сопів і нервово здригував. Півгодини тому порожня палуба вже гаморіла людськими голосами, люди перехилялися за борти палуби; складали рупором долоні:
— Джо, хлопчику мій, не сумуй!
— Фіфі, нащо ховаєш очі, ай-ай-ай, хіба можна плакати!
— Я надішлю телеграму!
— Джо, хлопчику мій, слухайся маму, шануйся!
— Ключі в комоді, ключі в комоді!
По той бік пароплава лежала Гудзонова затока, густо всіяна катерами, паромами, яхтами. Туди ніхто не повертав зору, очі всіх були прип'яті до пристані.
Марич, заштовханий неспокійним, роздратованим натовпом, не помічав гамору й метушні. Щохвилини виймав годинника, дивився, не помічаючи цифр на циферблаті, й повторював сам собі вперто й суворо:
— П'ятнадцять хвилин, п'ятнадцять хвилин.
Стрілка спокійно й невблаганно перейшла вже давно — п'ять. "П'ятнадцять хвилин, п'ятнадцять хвилин, — нервово вистукувала думка, — п'ятнадцять хвилин".
Перший сигнал підсилив гамір, метушню й напруженість. З трьох чорних димарів пішов шматками, схожий на бавовну, пухкий дим.
Ґіни не було. Даремно напружував зір, повертався на всі боки, безсоромно вдивлявся в жіночі обличчя — даремно. Тіло охопили шалені тоскні обійми, вони роздушили зарані виготований, накреслений розумом план останньої зустрічі.
Піднявся крутими сходами, як після хвороби, важко було підводити ноги, не вірилося самому собі. На палубі підійшов до борту, здригнув і подав корпус уперед.
До пристані скажено підскочило авто, з нього прожогом вистрибнула жіноча знайома постать, скоріше інстинктивно впізнав, що це Ґіна.
Пізно! "Мажестик" здригнув. Біля бортів зашуміла вода й лягла рудою прірвою між пароплавом і пристанню.
У біноклі бачив широко розтулені очі, вони швидко, як у тумані, зникли, й постать танула й губила обриси.
Далеко позаду лишились доки, щогли кораблів, Бруклінський міст і Нью-Йорк вдалині здавався скелястим островом.
Марич сліпо дивився вперед, нічого не бачачи, нічого не помічаючи. Він навіть не помітив, як за хвилину до відходу пароплава слідом за авто, що привезло Ґіну, примчало друге авто, з нього легко вихопився середнього зросту запізнілий пасажир з невеличкою брунатного кольору валізкою й, коли вже піднімали трап, він ловко й сміливо під оплески публіки стрибнув через воду на сходи пароплава.
*
Ґіна нетвердо увійшла до своєї вбиральні й важко сіла на канапку. У залі шалів джаз. В убиральню долітали роз'єднані високі ноти й гул барабану. Голова стомлено впала на руки.
"Колумбія" тонула в електричній зливі різнобарвного вогню. Світлові реклами полум'яно креслили одне лише слово "Колумбія", "Колумбія", "Колумбія".
Джаз шалів. Здавалося, гуде хуртовина, виє нелюдським стогоном, точнісінько так, як вісім років тому в глухій тайзі. І також здається, що навколо простяглася страшна холодна порожнеча.
Ґіна здригнула. Напроти стояла тиха служниця:
— Міс, вам пора одягатись. Дозвольте принести одяг.
Звела очі й похитала головою:
— Ні, Елі, не треба. Я сьогодні не вийду на сцену.
Еліне лице пересмикнув жах: "Що говорить міс? Міс божевільна!"
За хвилину вбіг зляканий директор:
— Боже мій, що трапилося? Міс Марич, невже ви хочете знеславити "Колумбію"?! Одну, одну пісеньку, лише одну. Невеличку, одну! Сьогодні ж у нас вершечки Нью-Йорку. Не вірю й вірити не хочу! За три хвилини я знову буду тут і певний, що міс Марич буде вже одягнута.
Він вибіг заклопотано геть.
Елі мовчки стояла і готовно тримала одяг.