Зруйнований полон

Шкурупій Ґео

Ґео Шкурупій

Зруйнований полон

Темп

Димарі заводів, черкаючи пасмами диму об хмари, летять уперед. Зовнішньо це навпаки: вітер жене хмари над димарями заводів, але справді заводи летять уперед, заглиблюються у нетрі країни: в ліси й степи України.

В міста, в далекі закутки врізаються: металюргійні, хемічні, паровозні, цегельні, гути, гуральні, цукроварні, тартаки, майстерні й фабрики.

Крицевими зубами гризуть руду, залізо, дерево, глину, пісок, каміння, картоплю, буряки й зерно.

Гудуть, скиглять, шарудять, гуркотять, ревуть, дзичать і шиплять. Дим, іскри, вогонь і пара рвуть і наповнюють повітря.

Крицеві коні б'ють чавунними копитами об рельси, — скрегочуть і несуть уперед тисячі тон тягара. Пароплави, баржі й дуби хвилюють моря й ріки.

Автобуси, автомобілі, коні петлюють закуте в камінь місто.

Тут в кам'яних скелястих будинках розташувалися банки, синдикати, трести, крамниці, робкоопи й контори.

Дзень-зень-зень-ень-нь-нь...

Комутатори, телефони, телеграф, пошта і радіо.

Це по один бік, а по другий:

Театри, клюби, майдани, бари, казино, рулетка, ресторани, пивні, сквери, сади й площі. Розвага.

Кожний день встає наповнений працею. Все життя в праці. В праці втіха, радість і задоволення. В праці ритм існування. Праця сильніша за кохання, сильніша за смерть, її може знищити лише якийсь катаклізм. Праця насичує час, і, коли її нема, —-скучно. Праця це — рух. І рух теж, — праця. І в праці музика.

Вумба-пуба-зумба-крак жох-з-з-ень...

Це музика, це танок, це виробничий танок, виробнича музика, що в ній і ньому ми беремо участь щодня. Це музика заводів, фабрик, контор, майстерень, лябораторій.

Все особисте потім. Воно заважає працювати, заважає захопитися працею цілком, бо воно ще має безліч архаїзмів, безліч непотрібного, що зросло в цілий китайський мур.

Темп руху затримується цим муром і прискорюється, коли з муру випадає цеглина.

Ось цеглина випала й рух прискорився:

Дзень-зень-зень-ень-нь-нь.

—Не чутно! Повторіть! Що? Сьогодні засідання Міськради? Гаразд. Доповідь буде передана, я з'єднаю... Ні, я гадаю, що добре буде чути. Голосномовець, що на площі — один із найкращих. А? У нас в програмі ще концерт. Так, так. Бувайте!..

Крк...

Завідувач конторою ,Радіо передача", Євген Самойлович для надто ввічливих службовців і відвідувачів, та просто товариш Хильчук для тих, хто ще не одвик од револіюоційних звичок, поклав трубку на телефонного апарата і знову заглибився в свої папери.

Широка кімната ,Радіопередачі" виходила великими вітринами на столичну залюднену вулицю. Крізь скло вітрини було видко густий натовп, що посувався тротуаром. Люди метушливо бігли кудись, проходили повагом і деякі зупинялись коло вітрин і довго, годинами, розглядали виставлені у вітринах радіоапарати та голосномовці.

Блискучі, ляковані, чорні автомобілі безшумно сковзали поза вітринами, і коли вони швидко повертали убік, то здавалося, що ось-ось вони в'їдуть до контори й поперекидають столи, шафи й апарати на полицях. Тоді одразу зруйнується розмірений ритм роботи, і усе піде якось незвичайно,— наново.

Хильчук сидів за великим дубовим столом на тумбах, з боків за столиками шаруділи паперами секретар і діловоди, коло самої вітрини, раз-у-раз поглядаючи на вулицю, цокотіла машиністка, іноді заходили відвідувачі, деренчав телефон, або самі службовці розмовляли один з одним про різні справи.

—Дайте кошторис! У вашому звіті, здається, трошки шкандибає балянс.

—Сьогодні оперова співачка Сухальська не братиме участи в концерті. ЇЇ кудись запрошено.

—Надрукуйте повідомлення до Посередробмису!

—Нові апарати вже розпакували? Брак є?

— Ви в якій справі, громадянине? Зверніться до крамниці!..

І так цілий день телефони, відвідувачі, папери, поки вже ввечері не буде передана

радіохвилями всій Республіці доповідь Міськради, або концерт, або яканебудь лекція.

Думки, що заважають працювати

Хильчук працює охоче. Йому здавалось, що він зв'язаний непомітними нитками за далекими містечками, селами, з клюбами, з тисячами людей, що їм він передасть останні новини, доповідь, цікаву лекцію, або співи й музику. За роботою він не помічав, як летить час і як надходить кінець дня.

Він ще досі не забув того вражіння, що зробила на нього кабіна для передачі. Він ще досі пам'ятає, як уперше зайшов до напівтемної кімнати, що вся оббита матерією, і в якій не пропадає жодний звук. Йому тоді вперше здалося, що він стоїть перед усім світом, і кожний звук його голосу сприймають тисячі вух. Він із незвички трохи тремтів і хвилювався, та й досі він не може побороти цього почуття, коли заходить до цієї кімнати. Наче мільйони струн натягнуто у світ од цієї кімнати, і в кожній струні бренить його голос найрізноманітнішими мелодіями.

Тоді його погляд ніби пронизував стіни цієї кімнати, і він бачив: дітей, хлопчиків, дівчат, чоловіків, жінок, службовців, робітників, селянок, інженерів, лікарів, кочегарів, матросів, що в різноманітних позах слухали музику цих непомітних струн.

Невидимі хвилі матерії проходили крізь камінь, дерево, залізо, тіла людей і тварин, крізь хмари й прозоре повітря й розходились колом у незмірну просторінь.

Цими хвилями він був міцно з'єднаний з тисячами людей. Він почував зв'язок і свою відповідальність перед ними. Йому здавалося, що він усіх їх знає, що з усіма він знайомий, знає їхні звички, побут, бажання і думки.

А тут у конторі, віч-на-віч, він насамохіть відчував, що нічого подібного, що кожна людина несе з собою якусь стіну, що відгорожує її від нього.

Це навіть не стіна, а цілий мур, міцний і товстий. Мур ще непереможних традицій, що їх треба доконче розбити, або принаймні пробити в них діру, щоб легше було порозумітись, легше було розповісти про роботу, про боротьбу, про життя.

Так, це середньовічний мур з бойницями, за якими ховається справжнє обличчя людини, може, надзвичайно прекрасної.

Коли Хильчук знаходився на роботі або ввечері в кабіні повагом читав якунебудь лекцію, старанно й виразно вимовляючи кожне слово, він відчував себе часткою великої машини, що має своє певне місце серед безлічі інших машин, він відчував рухливий ритм, що гойдав усе його єство, його розум, нерви й тіло. Він відчував, що він брат, найближчий родич якогонебудь юнги, що пливе десь у далекому морі й чує його голос, посміхається з його дотепного слова, обурюється щиро його обуренням і радіє його радістю.

загрузка...

Після денної праці, після спеки, сонця і твердої землі, його, під солом'яною покривлею хати, слухає селянин, після чорних вугільних нетр під землею, після стуку кайла його слухає шахтар, його слухає й конторник після одноманітного шарудіння паперів.

Голосномовець нагадує своєю формою грамофон. Але це не грамофон, його серце не в дерев'яній коробці, його серце жива матерія, Його авдиторія не гурток, його авдиторія світ, його голос міцніший за гудок заводу.

Все прислужилось людині, щоб вона не відчувала себе самотньою. Пароплав, паротяг, телеграф, аероплян і, нарешті, радіо. Все це мусить зв'язати міцно людину з людиною, але сама людина своєю психологією, звичками, інтересами збудувала собі мур, який міцніший за всяку техніку, і який треба довго пробивати м'язами, рушницею і головою.

Хильчук, перебираючи папери, замислився. Ось ці співробітники,—він оглянув контору,—вони всі працюють механічно, їхні думки десь далеко. Кожний з них думає просвоє. Їхні мрії та інтереси різноманітні, і нема навіть двох серед них, щоб вони думали однаково.

Ми летимо вперед, і кожний крок наближає нас до розв'язки, мур руйнується, він

уже щербатий. Хай піонери виглядають оком крізь щербини, але цей мур розвалиться, як підчас землетрусу. Це буде землетрус ідей, традицій і звичок. Підземні удари вже хитають грунт, боягузи, тікають, і лише сміливі стоять і допомагають розхитувати. Хай ці сміливі ще самотні, хай помилки нагромаджують гори на плечі, але землетрус струсить їх, як розвалить цей мур.

Хильчук раптом здрігнув. Його замислений погляд випадково напнувся на жінку, що спинилася біля вітрини, розглядаючи апарати. Жінка була прекрасно вдягнена — треба було забрати апарати й замість них поставити до вітрини її.

З першого погляду Хильчукові здалося, що це його дружина, але потім він зрозумів, що помилився. Це була зовсім незнайома, стороння жінка, якої він ніколи ке бачив раніш.

Вона була крикливо вдягнена, і це її одяг нагадував йому власну дружину. Звичайно, ця жінка могла бути дружиною якогонебудь відповідального робітника, подумав Хильчук, і це могло бути цілком можливе. Адже його дружина теж одягалась так само, так само фарбувала вуста, носила модні сукні й капелюхи.

Дружина відповідального робітника, думав він, це представниця якоїсь ще небаченої нової генерації. Шоб зрозуміти, хто вона і що вона, потрібно робити численні досліди. Це якийсь новий тип людини, про яку можна написати цілий науковий трактат. Лише після аналізи всіх політичних теорій кляс, лише після вивчення і досконального дослідження побуту їх, традицій, моралі, законів, поведінки і звичаїв можна мати уяву про те, що таке дружина відповідального робітника. В її характері, поглядах, в її вчинках ціла сумішка ідей і традицій всіх шарів сучасного суспільства. Така жінка живе одночасно старими й новими традиціями, буржуазна психологія перемішана в неї з революційною. Все, що є кращого й гіршого, якось перевтілилось в її психологію. Вона може з захопленням розмовляти про революційні події, про робітників і селян, вона політично грамотна й одночасно вона огидливо кривить вуста, коли здибається з засмальцованим робітником, червоноармійцем або кухаркою. Вона обурюється, коли пурушується якийнебудь, вчинок, властивий для доброго тону старовинних традицій аристократизму та буржуазії. Бути закоханим, жити з такою жінкою для чоловіка, що вже має певні революційні погляди, має й звички, що зв'язані з важким життям, боротьбою, дуже важко. Такого робітника, що відважився на це, поволі, непомітно засмоктує її оточення, її вимоги. Такий конфлікт ще зовсім недавно пережив у своєму житті й Хильчук. Він не зруйнував того мура, що стояв між ним і його дружиною, але він і не обминув його, він просто одійшов.

1 2 3 4 5
загрузка...