Федько у пошуках чупакабри

Гридін Сергій

Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

Федько у пошуках чупакабри

Розділ 1

І хто ці канікули придумав?! Хто б то не був — дай, Боже, йому міцного здоров'я і довгих літ! — сидів у своїй кімнаті вже добре знайомий нам Сашко Біленький і роздумував над тим, як же він проведе вільні від школи три чудових літніх місяці. Хлопчик із задоволенням пожбурив за диван порожній рюкзак і подумки попрощався з ним аж до осені.

Після пережитих віртуальних пригод та розлуки з Вірусом Біленький довгий час ходив сумний. Життя здавалося йому сірим та буденним. Щоразу, вмикаючи комп'ютер, він із надією дивився на екран монітора, сподіваючись побачити хоч натяк на Федькову присутність. Залізяка (як ласкаво називав Сашко свого електронного друга) підморгував світлодіодами, тихенько гудів, але порадувати хлопчика нічим не міг.

Проте поступово враження від пережитого притупились, і Сашко знову став тим самим Біленьким, якого так любили друзі та поважали вчителі. На його обличчі з'явилася усмішка, і батьки нарешті зітхнули спокійно: вони ж бо бачили настрій сина і вже не знали, чи то лікувати його від якоїсь хвороби, а чи від нещасливого кохання, яке нерідко трапляється в такому віці.

Ближче до кінця шкільного року тато з мамою покликали Біленького до кухні і влаштували йому "допит з тортурами" (як сказав тато), щоб урешті з'ясувати причину минулої нудьги. Але Сашко мовчав і був у своєму мовчанні твердий мов криця! Та ж і не повірив би ніхто, якби він навіть розповів! Он його друг Петрик намагався щось сказати хлопцям у школі, та ті його на кпини взяли. Лишень з Професором (так у школі прозвали Петрика за любов до читання й неабиякий розум) та з Марічкою Петренко і можна було згадати спільні походеньки та за вірусом Федьком посумувати.

Тож батьки, так нічого і не добившись, вирішили відправити Сашка на деякий час у село до тітки Тані (маминої сестри), щоб на природі набрався здоров'я, надихався свіжим повітрям і "викинув дурні думки з голови" (так сказала мама). А ще дядько Віталько і дід Ілько навчать його там, "як ковінька загинається" (це знову тато — сказав і задоволено вишкірився; мама якось недобре глянула на нього, але промовчала).

Доля Біленького була вирішена, принаймні на два перших літніх тижні. Він, правда, висунув одну умову: Професор має конче їхати з ним. Сашко цього року просто не уявляв, як зможе провести стільки часу без свого найкращого товариша. Батьки не заперечували. Подзвонивши в село, отримали згоду й від тітки Тані.

— Хай їдуть удвох. Буде їм веселіше! — підсумував тато. — Роботи там повно, на всіх вистачить.

— Головне, щоб вони там село не рознесли, — зітхнула мама. — Це ж вибухова суміш! Як двоє зберуться — тільки пильнуй за ними!

"Як мінімум — троє!" — подумки уточнив хлопчик, мізкуючи, як би то прихопити з собою Маркіза. Пес, спілкуючись з Професором, нахапався ще більше розумних слів і часом видавав таке, що Біленькому ставало соромно за себе. Фон Дворовий де Переймало цитував класиків світової літератури в оригіналі, а вечорами грав із Петриком у шахи, причому останнім часом усе частіше перемагав. "Ех, ще якби Федько був!.." — із сумом згадав про друга Біленький.

І от тепер Сашко пакував речі в дорогу. Власне кажучи, пакування тривало недовго. Мама ще зранку підготувала велику сумку й акуратно поскладала все потрібне на крісло, а Біленький лише жужмом запхав усе це всередину і задоволено всівся чекати Професора й тата, який машиною мав відвезти їх на село — до привільного життя.

Хлопчик любив їздити до тітки. Ех, і добре ж устати вдосвіта, взяти вудки і повитою туманом доріжкою вийти до паруючої річки! Дивитись, як піднімається сонце, слухати плюскіт риби та насолоджуватись повітрям, яке так і хочеться намазати, наче масло, на скибку білого свіжоспеченого хліба…

Його мрії перервав дзвінок у передпокої. Сашко вийшов, відчинив двері. До коридору, наче ураган, увірвався Петрик з величезним рюкзаком на спині. Наплічник ніби сам штовхав його вперед, і він ледве зупинився, щоб не гримнутись лобом у стіну навпроти.

— Ти що, на півроку зібрався? Чи, може, випадково захопив з собою Британську енциклопедію у двадцяти томах?! — насмішкувато спитав Біленький.

— По-перше, шістнадцяте видання Британської енциклопедії, надруковане 1985 року, налічує 32 томи. А по-друге, чи ти подумав про свого друга, який задихається в тісному рюкзаку, аби лиш мати змогу побігати на свободі, замість нидіти в тісній кам'яній в'язниці, чекаючи свого господаря?! — глухо забубоніло з-за Професорової спини. Рюкзак заворушився, й назовні висунулась кудлата голова Маркіза.

— Тьху на тебе! Я аж злякався! Ніяк не звикну до твоїх витівок! — Біленький допоміг Петрику зняти наплічник.

— Ох і важкий же він став! — поскаржився Професор на Маркіза. — Від'ївся на наших харчах! Насилу допер до тебе цю торбегу!

— Нічого! Ми його в селі виганяємо. Буде у нас по полю гасати, як електровіник! — підморгнув другу Біленький.

Треба сказати, що з моменту нашої останньої зустрічі Петрик помітно змінився. Він витягнувся й майже наздогнав зростом Біленького, почав займатися на турніку (в нього навіть з'явилися нічогенькі м'язи) та ще більше порозумнішав, прочитавши силу силенну книжок. І тільки ніс-картоплинка, всіяний ластовинням, та їжачок волосся на голові нагадували того колишнього Петрика, який не любив бігати, а тільки читав наукові журнали. Тепер у хлопчикові чудово поєднувались і старі, і нові захоплення.

У дверях клацнув замок. Маркіз миттю зник у рюкзаку і навіть поправив лапою клапан, що закривав отвір. У квартиру ввійшов тато Біленького.

— Ну що, орли, готові до вражень і перемог!? — він скубнув за чуба сина та підморгнув Професорові, а тоді помітив величенький мішок на підлозі. — О, а ти, бачу, зібрався добряче відпочити!

Тато закинув рюкзак собі на плече та здивовано подивився на Петрика:

— Ти що, цегли туди напхав?

— Та ні, почитати взяв дещо! — почервонів Професор. Добре, що в неосвітленому передпокої його яскраво-рожевої фізіономії було не розгледіти.

— От молодець! — похвалив тато. — Ти би ще мого лобуряку якось до цього діла залучив, щ він осудливо глянув на Сашка. Той опустив очі. Ну що вдієш, коли він такий є! Не те щоб Біленький зовсім не любив читати. Ні! В нього теж траплялися миті "просвітлення". Але якщо був вибір пограти в футбол або почитати книжку, то хлопчик, не вагаючись, вибирав перше.

загрузка...

— Ну що, спецзагін? Будемо вирушати? — тато випустив хлопців із квартири, зачинив двері на ключ і, вільно несучи рюкзак (незважаючи на принишклого, але від того анітрохи не легшого Маркіза всередині), побіг по сходах. За ним потрюхикали Професор з Сашком.

Внизу, кинувши речі до багажника (хлопці тільки гмикнули, уявивши вираз Маркізової морди), тато сів за кермо і відчинив задні дверцята. Хлопці зручно вмостилися, готові до подорожі. Через три години екіпаж мав прибути на місце призначення…

Розділ 2

— …Гм-м-м! Я показав непоганий час! — подивився на годинник тато. — На вісім хвилин скоріше, ніж минулого разу! Ну, і де це наші родичі, чому не зустрічають? — і він вимогливо посигналив.

Через кілька секунд хвіртка розчахнулась, і на дорогу вибіг маленький хлопчак. Він радісно кинувся до машини, щось гукаючи і розмахуючи руками. Біленький і собі вилетів назустріч, схопив малечу в обійми і закружляв з нею по дорозі.

Це був ніхто інший, як Павло Віталійович Барабаш власною персоною — син тітки Тані та дядька Віталька, а його — Сашка — рідно-двоюрідний брат. Павлуша мав шість років, але був серйозним не по літах і завжди величав себе Павлом Віталійовичем. Тільки тато з мамою, дід Ілько та Біленький могли називати його Павлом або Павлушею. Всі інші мали звертатись на ім'я та по батькові, бо інакше ризикували спопеліти під його лютим поглядом або ж навпаки — напоротись на крижану мовчанку.

Біленький дуже любив свого брата, міг годинами балакати з ним по телефону і сумував, якщо довго не бачив. Ну а коли вже хлопці зустрічались, то навіть їсти один без одного не сідали. Тому і вважав Сашко "малого" (як він часом його називав) не двоюрідним, а щонайріднішим братом у світі!

На дорогу неквапом вийшла вся родина Барабанив. Попереду стала, взявшись руки в боки та ласкаво всміхаючись, тітка Таня. Вона була висока, мала громовий голос, і поряд з нею Сашкова мама виглядала дівчам. Сестри були зовсім несхожі між собою.

Біленькому завжди здавалося, що всередині тітки схований реактивний двигун. За день вона встигала поробити все по господарстві (до речі, чималенькому), нагодувати своїх "мужиків" та ще й у перервах провести з ними кілька коротких, але ефективних виховних занять. Завдяки їй у сім'ї панувала військова дисципліна.

З-над тітчиного плеча дивився дядько Віталько. Чи ви бачили колись козаків на картинах? Так? То уявіть собі високого, під два метри, вусатого і чубатого козака з лукавинкою в очах та з руками, здатними зав'язати у вузол залізний лом. Оце і буде дядько Віталько. Він був трохи огрядним, мав кругленьке черевце, але виглядав справжнім богатирем.

Якось у селі дощем розмило дорогу і сусідський "запорожець" застряг у багнюці. Сусіда хотів було бігти шукати коней чи трактора, щоб витягти свою техніку, але Віталько відсунув його вбік, узяв машину за задок і, здавалося, зовсім без натуги пересунув на сухе.

Після тієї пригоди навіть сільські розбишаки шанобливо схиляли голови перед дядьком, і одного його слова було достатньо, щоб припинити будь-яку колотнечу. Єдиною людиною, що мала над ним необмежену владу, була тітка Таня. Варто було їй узятися в боки та схилити голову на праве плече — як богатир нітився, кліпав очима і поспішав виконати всі її бажання. Люди про це знали, тихцем підсміювались, але дядьків авторитет від того зовсім не страждав.

І нарешті з двору пришкандибав дід Ілько. У нього були довгі сиві вуса, в яких заплуталися крихти тютюну-самосаду (дід не визнавав новомодних сигарет), пронизливі карі очі, зовсім не гренадерський зріст та ще й палиця в руках, з якою він, здається, не розлучався. В усякому разі Біленький без неї діда не пам'ятав. Але ж і зручна то була річ! Можна собаку відігнати, на курей кишнути, або й потягти палюгою кого межи плечі, коли що не так! Палиця була дерев'яною, прикрашеною різьбленням і, судячи з усього, старовинною.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...