Арсен

Роздобудько Ірен

Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

Ірен Роздобудько

Арсен

Про що я думаю вночі

Доброго дня!

Або — ранку.

Чи — вечора.

А ще краще — доброї ночі!

Бо хтозна, що в тебе зараз за вікном… Я хотів би, щоб це була ніч.

Так, я справді хотів би, щоб у тебе зараз за вікном була ніч. і якщо я тепер господар історії, яку збираюся тобі розповісти, то можу розпорядитися й часом доби, коли мені найбільше хотілося б спілкуватися з тобою.

І тому я кажу: "Доброї ночі!".

Якщо вона зможе бути для тебе доброю. Адже для мене ніч — це тривожний час таємниць і несподіванок, які вигадую сам.

Уяви: ти лежиш у ліжку й читаєш. Довкола тиша — така, що починаєш мимоволі дослухатися до неї. Надто підозрілою здається тобі ця тиша! Ти дивишся на стіну біля вимикача — і раптом помічаєш, що до нього повільно тягнеться чорна рука. Довга Чорна Рука! А краще так: Довга Чорна Волохата Рука із Синіми Пазурями. Вони ворушаться, намагаються намацати вимикач.

Клац!

Світло гасне. А рука тягнеться далі — аж до твого ліжка…

Круто?

Не круто?

Можливо. Принаймні — моторошно.

Я часто уявляю щось подібне. Навіщо? Щоб звикнути до несподіванок і неприємностей. Щоб потім уже нічого й нікого не боятися.

Хоча, власне, чого боятися? Саме зараз, коли тобі "тринадцятий минає" і твій шлях не такий уже й широкий: школа-дім-комп… Можливо, спортивна секція. Бажано — кінного спорту чи великого тенісу. Але виходить, як у більшості — карате в приміщенні ЖЕКу чи гурток малювання, чи англійська мова, чи просто — комп, у якому зависаєш до ночі. У кого як.

Тому лежиш і вигадуєш небилиці — то Чорну Руку, то якусь велетенську руду мавпу, що застрибує на підвіконня і всіх душить, як в оповіданні Едґара По. Або — середньовічний вітрильник, який несе тебе у відкрите море.

І там на тебе чекає героїчна пригода — вітер в обличчя, бій із загарбниками фортеці, яку ти боронитимеш разом з останніми воїнами. І все залежить лише від тебе й твого меча. Або арбалета. Або просто від накачаних м'язів і нереального везіння, як у Бетмена.

Вигадуєш собі й зовнішність. Адже те, що бачиш уранці в дзеркалі, коли чистиш зуби, ясна річ, тебе не влаштовує! Бажано бути таким, як Джонні Депп чи Орландо Блум із "Піратів Карибського моря", або Бред Пітт із "Трої". Смаглява шкіра, вибілене солоною водою і сонцем волосся. Кинджал за паском. Ботфорти. Джинси, підшиті рудою шкірою. Капелюх із широкими крисами…

Звісно, якщо ти очкарик, уявляєш себе Гаррі Поттером. Якщо товстун — Шреком. У вигаданому світі для всіх знайдеться своя роль. А в житті?

Я часто питаю себе — де воно, справжнє життя? Невже лише під обкладинками книг, на дисках з фільмами чи у піснях про війну? До непоганих книжок і фільмів мене привчила Юля (до речі, Юлею я називаю свою матусю, але про неї — згодом). Ті пісні, фільми і книги, які ми любимо — про гори, війну, справжню чоловічу дружбу, ризик, шалене кохання і красиву смерть у бою.

Дивіться також

Часом думати про те, що все це так і лишиться під тими обкладинками, геть нестерпно — аж хочеться тікати світ за очі. Сісти на корабель і відчалити в якусь "гарячу точку". Адже в наш час їх вистачає. Колись так і вчиню! Скільки можна сидіти на одному місці?!

Але спершу я багато мушу зробити. Наприклад, залишити Юлю в надійних руках, щоб вона не була сама, не сумувала без мене. Мушу закінчити школу, вивчитись і заробити гроші. Стати, скажімо, адвокатом чи стоматологом. Тобто, як каже Юля, отримати певну професію.

Потім можна буде подорожувати. Це тепер не проблема: купив путівку в турбюро — і вперед! Ми якось були з Юлею в Єгипті… Зустрічають тебе в аеропорту, везуть "під білі руки" в готель, що біля моря, сповіщають, що сніданок о такій годині, обід — о такій, а екскурсії — будь-куди. Хочеш — цілий день валяйся на пляжі в шезлонґу, хочеш — катайся на верблюді. Їж солодощі. Пий "пепсі-колу". І не чхай! Додому повертаєшся, мов байбачок — щоки обвисають. Ось тобі і вся подорож…

…Якщо ж відверто, нічого такого я не хочу.

Я хочу пригод.

Тут і тепер.

Щоб вітер — в обличчя.

Щоб піді мною був нещодавно приборканий кінь. Хочу ходити в підшитих рудою шкірою джинсах, ніколи не стригтися, а заплітати волосся в косу, як це роблять індіанці.

Хочу вполювати ведмедя. Як Тристан у фільмі "Леґенди осені". Бачили? Ні? Шкода. Неодмінно подивіться і зрозумієте, про що я… Юля іноді каже, що тепер справжніх чоловіків можна побачити хіба в кіно. Певно, тому вона й розлучилася з батьком. Гадаю, він не був аж таким "несправжнім". Просто, як каже Юля, він "зламався" — перестав вірити в себе і в те, про що вони мріяли разом.

А я не хочу ламатися.

Я хочу вполювати ведмедя, відрубати його кіготь і повісити собі на шию. Як це зробив Тристан. Або самотужки посадити зламаний літак і врятувати пілота, як хлопець з "Останнього дюйму". Чи принаймні вигадати прилад, який дозволив би мандрувати в часі й просторі. Ось про що я думаю вночі, коли тренуюсь нічого не боятися.

Але мене напружує те, що я ніколи не звідаю справжнього бою, не знатиму, як це — скакати на коні без сідла, боротися з ворогом і перемагати.

Я мрію про подорожі, загадки, скарби і небезпеку. Але де те все знайдеш?! Хіба в комп'ютерних іграх. Спершу я так і робив — цілими вечорами кнопки натискав. То з роботами боровся, то з інопланетянами воював, то скарби шукав. Потім мене пробило: ну й дурня! Сидиш у кріслі, точиш чіпси, мов миша картон, працюєш лише пальцями, а вдаєш, що світ підкорюєш! І скільки ж нас таких по всьому світу? Мільйон? Більше? Сидимо, жиріємо і вдаємо з себе героїв. Віртуальних. У разі небезпеки — клац! — перезавантажився і — знову на коні. Це, як на мене, принизливо…

Одного разу, коли від цих думок стало геть зле — я ж не маленький, щоб не розуміти, що я навряд чи коли-небудь уполюю ведмедя чи втечу до Африки полювати на тигрів, — мене стукнула в чоло думка… Просто звалилася зненацька і вдарила по лобі, мов яблуко!

Ось яка думка: у своїх фантазіях я заходжу надто далеко — туди, куди мені не дістатися. Море… Ведмідь… Фортеця… Човен… А є речі набагато ближчі, про які я просто забув. Або не надавав їм належної уваги. Або вони здавалися мені не такими цікавими й важливими. Скажімо, події, які років двісті тому відбулися в нашому роду.

Цю історію я почув від свого діда Олега — тоді був зовсім малим.

А була вона про…

Кров Макара

Але перед тим, як розповісти все докладно, скажу кілька слів про батьків. Точніше — про батьків моїх батьків. А простіше кажучи, про дідусів і бабусь. Без цього моя історія не зрушить з місця.

Отож, Юлиних батьків я ніколи не бачив. Вони були геологами й загинули десь у Сибіру. Навіть не знали, що колись я називатиму їх бабусею та дідусем — на фото, що висить у нас на стіні, вони надто молоді…

А ось батьки мого тата — живі-здорові й мешкають неподалік від Києва, в невеличкому селищі. Раніше я там часто бував.

Одного разу дідусь Олег, щоб заохотити мене їсти кашу (мені тоді було років сім), розповів родинну леґенду, від якої я закляк з повним ротом — замість того, щоб старанно працювати щелепами.

Леґенду перекажу так, як пам'ятаю.

Отже, був у нашому роду пра-пра-пра— (чи ще тричі по "пра") дідусь Макар. Був у нього син, на честь якого, до речі, мене й назвали — Арсен.

Народився той Макар у 1852 році. Давненько…

У родині збереглася байка про те, що на початку XX сторіччя в хаті Макара якимось чином з'явився великий глиняний глек, набитий золотом. За словами діда Олега (не забуваймо, що, розповідаючи про це, він встромляв мені до рота чергову ложку огидної каші!), однієї темної й дощової ночі цей глек зник. А зранку в хаті знайшли бездиханне тіло Макара в калюжі застиглої крові.

Найбільше з цієї моторошної розповіді мені запам'яталася та кривава пляма на підлозі. Дідусь Олег сказав, що вона ніколи не зникала. Підлогу мили, шкребли, терли оцтом, виводили керосином. Дзуськи! На ранок пляма з'являлася знову! Ось це я тоді найбільше й запам'ятав. Адже був малий і дурний — мене страшенно цікавило, як то може бути, щоб пляма не зникала?

Захоплений цим, я пропустив повз вуха те, що зараз стукнуло мене по лобі. Два факти.

Перший: тоді у злочині звинуватили мого тезку — прапрадіда Арсена. Але таємницю загибелі Макара так ніхто й не розкрив. Проте на довгі роки Арсен був таврований як убивця власного батька. Це ганебне тавро лежить на родині Іванюків досі!

Другий факт: глечик із золотом! Він був — і зник. І його ніхто так і не знайшов.

Ось яка думка, ба, навіть дві вдарили мене, мов блискавки. І з того часу не давали спокою.

Отже, справжня таємниця зовсім поруч! Таємниця родинного скарбу.

І все це може належати мені.

…Фу-у-х! Перепочину. Бо мене навіть зараз трусить від хвилювання.

Зроблю паузу.

Щоб не все відразу.

Певно, варто більше розповісти, з ким ви маєте справу. Тобто — познайомитися ближче…

Про себе, Юлю, батька

та кульчик у вусі

Як я вже казав, звуть мене Арсеном. Прізвище — Іванюк. Мені нещодавно виповнилося тринадцять. Хоча іноді відчуваю себе набагато дорослішим. Адже за останній рік я добряче виріс.

Коли ми з Юлею йдемо поруч — до магазину чи в кіно — всі думають, що вона моя старша сестра. Пригадую, як якісь дорослі хлопці сказали мені: "Агов, шкет, познайом із сестрою! Вона у тебе — кльова!"

Звісно, мене тішить, що моя матуся така молода і "кльова". Вона ходить у джинсах і модних футболках, струнка й довгокоса. Та водночас… Було в цьому проханні щось неприємне, так що я добряче побився з тими хлопцями і прийшов додому з розбитим носом.

Юлі, зрозуміло, я не сказав, через що побився. Не сказав і те, про що часом думаю: я хочу, щоб вона, нарешті, знайшла собі того справжнього чоловіка, який би оцінив у ній не лише зовнішність.

Хоча вона каже, що найголовніший чоловік у її житті — це я. Решта її не обходить! Але я не такий уже малий, щоб не знати, як їй буває самотньо. Я не думаю, що жінка — особливо така, як моя Юля — має жити лише піклуванням про мене і хліб насущний. На тата я досі серджуся. Ось якби в мене була така дружина, як Юля, навряд чи я зміг би піти до іншої. А він пішов…

Юля казала, що колись тато намагався повернутись. Але вона заборонила. Коли я запитав — чому, вона відповіла, що на той час татова нова дружина вже народила дівчинку, мою зведену сестру. Але я не хочу ніякої сестри і не маю жодного бажання говорити на цю тему!

Ще трохи варто розповісти про це їхнє розлучення, котре, як колись завважила мамина подруга тітонька Іра, зробило з мене неука і бешкетника.

Так от.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: