Опікувалася цими закладами, звичайно, Ганнуся. За свідченнями очевидців, вона частенько навідувалася сюди. Я так розумію, що якби не інші зобов'язання перед партією та владою, Ганнуся б тут днювала та ночувала. Ще коли вона була вчителькою, то завжди користувалася любов'ю та повагою учнів. А тут, на тлі нещасних діток, її педагогічний дар розцвів уповні. Ганнуся була нещадною до горе-виховательок, які погано виконували свої обов'язки, а одну з них навіть запроторила до в'язниці, коли дізналася, що та побила нещасну сиротину. Звичайно, це все робилося під ідеологічним соусом: мовляв, підростає молоде покоління, яке будуватиме світле майбутнє в оновленій державі, — але факт залишається фактом.
Уже після падіння диктатури, як назвали історики той період правління, хоча я з таким визначенням аж ніяк не можу погодитись, бо диктатури в класичному сенсі слова не було, можна було говорити лише про тупість і дурість верхівки, яка вже не знала, чого сама хоче, а про управління країною мова не йшла, — так ось, після падіння диктатури до рук новітніх революціонерів потрапили таємні документи. В одному з них була пряма вказівка знищувати неповноцінних дітей, а також тих, хто не піддавався ідеологічному перевихованню. Оскільки, за цими документами, сімнадцятеро таких дітей було знищено в нашому містечку, то основна провина за це впала на Ганнусю. Її заарештували, а через три доби, провівши формальний суд, розстріляли, бо ще діяли закони військового часу. Через два роки після цього в результаті ретельного розслідування було встановлено, що Ганнуся як могла захищала цих дітей, але коли хтось з комісії реабілітації запропонував назвати іменем Новодубцевої вулицю в нашому містечку (тоді якраз розпочався активний процес перейменувань – і це мені нагадало вже далекі 1990-1991 роки), його зробили мало не ворогом народу.
Мій колега, який працював у комісії реабілітації, дав мені одним оком глянути на ці документи, знаючи мої непрості стосунки з Ганнусею. Зі слів очевидців, опитаних членами цієї комісії, випливало, що Ганнуся піддавала своє життя смертельній небезпеці, рятуючи в буквальному розумінні цього слова нещасних дітей. Якби не вона, цифра в сімнадцять жертв могла зрости в декілька разів. Хоча останнє слово було за Ганнусею, але до вбивства цих дітей безпосередньо були причетні головний лікар міської лікарні, який вводив ін'єкції приреченим (новітні революціонери його спочатку відсторонили від посади, але потім, зваживши на його щире каяття, присмачене солідною сумою грошей, призначили директором медичного училища, знаючи, що він буде ділитися хабарами за вступ), начальник міського відділу внутрішніх справ, відомий садист і убивця, для якого не було нічого святого (після падіння диктатури – все-таки буду вживати загальноприйняту назву – він спочатку зник, а потім виплив в міністерстві освіти та культури на посаді начальника департаменту), та деякі інші місцеві чиновники. При вирішенні багатьох питань Ганнуся часто залишалася сам-на-сам з цією зграєю дитино-ненависників, які ладні були стати святішими за Папу Римського, аби довести свою лояльність владі. На всіх знищувальних документах, які відправляли в небуття нещасних дітей, не було її підпису. Проте діяв так званий демократичний закон, коли рішення приймалися звичайною більшістю голосів. Але, мабуть, лише я, знаючи Ганнусю як ніхто інший, можу вповні уявити трагедію цієї мужньої жінки. Вона знала, що може потрапити до в'язниці за відмову ставити підпис, але ніколи не йшла на змову з совістю. А в багатьох випадках її рішуча позиція врятувала життя не одному десяткові нещасних дітей.
З тих сімнадцяти дітей десятеро були психічно хворими і неповноцінними – саме так, без розшифрування, називалася причина їхнього "усунення" (офіційний термін). Щодо інших сімох був поставлений діагноз: "не піддаються ідеологічному перевихованню".
Щоб усунути (подаю вже це слово без лапок, бо воно стало загальновживаним) психічно хворих і неповноцінних, подавалися медичні довідки, завірені лікарями різних спеціальностей, які власне до психічних хвороб і визначення неповноцінності дітей не мали жодного стосунку. Так, в одній справі щодо тринадцятилітньої Ані Г. лікар-окуліст пише про астигматизм двох очей і про те, що ця вада не піддається лікуванню. А в іншій справі стосовно десятирічного Вадима Ж. сказано, що він укусив за палець ЛОР-лікаря, коли той перевіряв його слух, і це послужило підставою для визнання хлопчика психічно хворим і неповноцінним.
Щодо тих, хто не піддався ідеологічному перевихованню, то основним висновком, який буцімто підтверджував це, були доповідні записки вихователів. Так, у справі семирічного Леоніда Д. зазначалося, що хлопчик перед відбоєм, коли діти мали лягати спати, побіг у туалет, хоча інші виконували партійний гімн – неодмінний атрибут у тих умовах. А в справі вісімнадцятирічної Оленки Ю. сказано, що буцімто вона спеціально слово "партія" вимовляє як "палтія", чим неодмінно викликає сміх у присутніх дітей і дискредитує святе поняття керівної та спрямовуючої, хоча в інших документах я вичитав, що дівчина змалку картавила, і досвідчені логопеди, на жаль, не усунули вади вимови.
Вже після падіння диктатури новітні революціонери надали спочатку піонерським, а потім скаутським дитячо-юнацьким загонам імена цих нещасних дітей, а з місцевого бюджету було скеровано чималі кошти на встановлення їм пам'ятників, так що до ремонту доріг, на що всі нарікали понад півстоліття, руки так і не дійшли.
Але в цій історії мене найбільше вразила справа дванадцятилітнього Сашка. Як я потім зрозумів, та й очевидці тих подій це підтвердили, Ганнуся прив'язалася до цього хлопчика. Він ріс без батьків. Тато й мама, відомі в нашому містечку партійні функціонери, загинули в автомобільній катастрофі, коли малому було років три. Чутки про їхню смерть тривалий час літали містом, а потім, як і все, що буває в нашому житті, вивітрилися. Казали, ніби вони виступили проти рішень чергового з'їзду партії, назвавши їх безглуздими, а за це, мовляв, поплатилися життям. Інша версія полягала в тому, що буцімто вони написали листа самому президенту, в якому звинуватили його в диктатурі й заявили про свій вихід із партії. Я думаю, що новітні революціонери це перебільшили, бо якими б сміливими не були ці партійні функціонери, яких я, на жаль, особисто не знав, хоча чув про них, але навіть вони, очевидно, розуміли, що виступити проти Системи в тих умовах означало приректи себе на фізичне знищення, а вони не мали права зробити цього хоча би заради сина. Я думаю, що все було набагато простіше. Мабуть, дійсно вони не були з чимось згодні, а хтось на них доніс, в органах справу розкрутили, з мухи зробили слона – ось і влаштували нещасним автомобільну катастрофу, як це вже було не раз у нашому містечку, коли, здавалося б, на рівному місці, ставалися жахливі аварії.
Сашко був особливим. І не тому, що його так називала Ганнуся ("мій особливий Сашко"). Після смерті батьків, стверджують очевидці, з малим щось сталося. Навряд чи він розумів трагізм своєї ситуації, але, очевидно, інтуїтивно відчував, що сталося непоправне. Хлопець онімів у буквальному розумінні цього слова. Він перестав говорити, хоча все розумів. Його спочатку хотіли "усунути", тобто фізично знищити, але якраз у той час вийшла постанова партії, що діти партійних функціонерів за жодних обставин не піддаються такій процедурі, навіть якщо це пов'язано з неможливістю ідеологічного перевиховання. Вже потім, коли були розкриті деякі архіви партії (цей процес незабаром припинили, бо занадто багато діючих партійних функціонерів, які переметнулися до нової влади, були показані в цих документах у негативному світлі), стало зрозуміло, що в подібну халепу втрапив онук одного з найвищих керівників партії, а тому й була прийнята така постанова.
Хлопчика навчили читати й писати, він письмово відповідав на запитання вчителів, а ось говорити так і не зумів, хоча у відповідності вже до іншої постанови партії його возили до найкращих лікарів. Один поважний професор сказав, що оніміння сталося внаслідок якогось стресу. Щоби Сашко заговорив, треба було, аби стався ще один стрес. Оскільки все життя за диктатури було суцільним стресом, до якого звикаєш, то вилікувати хлопчика було безнадійно. Професор міг говорити це й уголос, бо був платним працівником органів і провокував людей на відвертість. Проте з медичної точки зору, очевидно, він був правий. А якщо в Києві сказали, що Сашко буде німим до кінця днів своїх, то хто би мав сумніватись у цьому в нашому містечку?
Єдиною, хто засумнівалася в цьому, була Ганнуся. Як я тепер розумію, вона полюбила Сашка серцем матері. З формальної точки зору, не було нічого протиправного в тому, що вона приділяє йому більше уваги, ніж іншим дітям, бо діяла відповідна постанова партії. Хоча всі й розуміли, що формальні обставини є лише приводом до таких дій, але ніхто не міг заперечити начальниці, яка, до того ж, бездоганно виконувала свої службові обов'язки. В органах теж іронічно поставилися до такої опіки Сашка з боку Ганнусі, але списали все на те, що кожний має свій пунктик у голові. Особливих претензій до Ганнусі з боку органів до неї не було, всі доноси на неї ретельно перевірялись, і нічого суттєвого накопати не вдавалося, так що їй просто дозволили це дивацтво, не вбачаючи в цьому нічого небезпечного для держави.
А Ганнуся справді стала матір'ю для Сашка. Не як матір'ю, а таки мамою. Під час диктатури перестав діяти інститут усиновлення дітей, але траплялося так, що чимало бездітних партійних функціонерів фактично робили це, домовляючись з керівництвом інтернатів та сиротинців, аби діти, які їм сподобалися, фактично жили в них. Скористалася своїм службовим становищем і Ганнуся (пізніше це стане чи не основним пунктом звинувачень проти неї, що й призвело до розстрілу). Спочатку вона брала Сашка до себе додому на вихідні, а потім, коли він захворів, перевезла його до себе додому, та й так він там залишився. Вона возила його щоранку на службовій машині до школи, а потім водій в обід, коли Ганнуся була зайнята державними справами, відвозив його назад, і сусідка годувала хлопчика.
Керівники закладу, в якому навчався Сашко, формально не мали права допускати цього, але ж хто міг заперечити Ганнусі? Крім того, вони сподівалися на лояльне ставлення до себе з її боку, хоча треба було знати Ганнусю, аби вірити в це.
Здавалося, ця ідилія могла тривати безкінечно, якщо взагалі в умовах диктатури можна говорити про ідилію.