Післязавтра сесія, і ми нарешті спокійно зможемо приймати ті рішення, які захочемо.
Влодко ніяк не реагував на слова свого заступника, бачачи перед очима Духовного Наставника, угода з яким ще продовжувала діяти.
19
Наступного ранку вдома Жирибельський голився і вперше за останній час пильно вдивлявся у себе в дзеркало. Коли він побачив сивого й змученого політикою мало не дідугана, йому не стало страшно. Він розумів, що за все, в тім числі й за угоду з Духовним Наставником, треба платити. Але вперше за той час, коли Духовний Наставник з'явився йому уві сні, він подумав, що той фактично обдурив його: душевної насолоди від своїх політичних перемог спочатку над опозицією, а потім і над колишніми союзниками і невгамовним депутатом Влодко Жирибельський так і не отримав.
Як тільки ця думка прийшла йому в голову, він відчув, ніби сталевий обруч стиснув йому скроні, а перед очима на хвильку з'явилася мла. Відтак усе минуло, і Влодко продовжував голитися, але тепер його думки кружляли не навколо політики, яка враз стала йому осоружною. Він чомусь подумав про ту дівчину, в яку колись був закоханий і яка надала перевагу не йому, а його другові. Той згодом став підприємцем, а нещодавно за допомогою Духовного Наставника Влодко його політично знищив.
Жирибельський знав, яке бажання – можливо, найзаповітніше – всі ці роки муляло його душу. Він тепер жалкував, що стільки життєвої енергії стратив на "Барабський міст", підприємця, директора заводу, лідерок Руху і колишніх комуністів, депутата-опозиціонера, які заважали йому одноосібно керувати містом. А бажання, як з'ясувалося, було одне, все життя одне-єдине: щоб перше кохання було з ним.
"Хочу зустріти її сьогодні, — вголос промовив Влодко Жирибельський. – Хочу, щоб вона кохала мене".
Звичного сталевого обручу, що тиснув на скроні, і мли перед очима не було, і легенький неспокій оволодів Жирибельським.
— Що ти там молишся сам до себе? – запитала дружина.
Завжди врівноважений і спокійний, ніколи за все життя не дозволяв він собі кричати на дружину так, як після цих її невинних слів. Вона мало не захлинулася слізьми від його несподіваних грубощів, але Влодко цього не бачив, а якби й бачив, то його б це мало хвилювало, бо він уже їхав на службовій машині на роботу і знав, що зараз зустріне своє перше кохання.
Він упізнав її відразу. Можливо, кожного ранку, саме о цій годині, коли він їхав на роботу, вона йшла цією вулицею, але він її не бачив, заклопотаний державними справами.
Влодко наказав Водієві зупинитись і вийшов до неї. Вона не відразу в підстаркуватому панові упізнала того молодого хлопця, який колись бігав за нею.
— Як ти постарів! – вихопилося в неї.
Впевнений у тому, що за всі роки керівництва жодної відмови йому не було, Влодко почав озвучувати свої найсокровенніші думки, які стороннім завжди видаються маренням сивої кобили. Жирибельський пропонував своєму першому коханню руку й серце, говорив ще багато гарячих слів, обіцяв кинути роботу й виїхати з коханою людиною туди, де їх ніхто не знає.
— Ти збожеволів, Влодко! – сказала, сміючись, вона. – Я ніколи не думала, що ти зранку можеш бути напідпитку.
— Я п'яний від кохання до тебе, — стиха серйозно промовив він, — і вперше за багато років говорю щиро.
Вона з острахом глянула в його старечі очі й зрозуміла, що він каже правду.
— Ти знаєш, що я люблю свого чоловіка, — так же серйозно відповіла вона. – Навіть якби я його не любила, а любила тебе, то не пішла б за тобою після всієї тієї гидоти, що ти зробив для міста. Ти підло обдурив людей на виборах. Вони голосували за іншого, а ти сфальсифікував результати. Ти відібрав у них віру в справедливе демократичне голосування. Ти розчавив опозицію, підло поступив з моїм чоловіком і депутатом, колишнім політв'язнем. Схаменися, Влодку, і не переслідуй мене!
Жирибельський ще довго стояв на тротуарі, аж поки водій не вивів його із забуття.
20
Двері до кабінету заступника не були зачинені, і Влодко автоматично зайшов, хоча ніколи не дозволяв собі цього, а завжди через секретарку викликав заступника до себе.
У кабінеті заступника сиділи редактор "Барабського мосту", друг дитинства і підприємець в одній особі, лідерки Руху і колишніх комуністів, депутат-опозиціонер і щось жваво обговорювали. Коли зайшов Жирибельський, усі враз замовкли.
— Що ви тут робите? Змову затіяли? – Влодко намагався звести на жарт гнітючу паузу, але йому ніхто не відповів.
Він мовчки вийшов із кабінету заступника, а секретарка згодом доповіла йому, що небажані гості пішли геть аж через годину.
Тієї ночі йому приснився Духовний Наставник, але Влодко так і не зрозумів, що той вимагав від нього.
Наступного дня відбулася сесія міської ради. Ніколи на адресу Жирибельського ще не летіло стільки гострих критичних стріл. Його звинувачували у всіх видимих і невидимих гріхах, натомість підносячи заступника, на якого Влодко спихнув усі справи.
У залі запала гнітюча тиша, коли встав отой депутат-опозиціонер, колишній політв'язень, і сказав:
— Пане Жирибельський, ви вже вичерпали свій політичний ресурс. Уступіть владу іншому.
Всі гаряче зааплодували, підтримуючи цю пропозицію і дивлячись у бік заступника. А Влодко вгвинчувався поглядом у колишнього політв'язня і впізнавав у ньому свого Духовного Наставника.
Сталевий обруч стиснув скроні Жирибельського, а перед очима з'явилася мла...
1994, 2009
ОСОБЛИВИЙ
Софії Кримовській
Як ти пам'ятаєш, моя дорога правнучко, якої я ніколи не побачу, бо помер за десять років до твого народження, — в 2037 році в кожному населеному пункті створили так звані комісії суспільної моралі (КСМ).
У нашому містечку каесемом, як у народі називали ці новоутворення, керувала така собі Ганнуся – Ганна Миколаївна Новодубцева. Хочу тобі зізнатися, дорога моя правнучко, що після політичних репресій, запроваджених ще Януковичем і продовжених його політичними опонентами (а потім уже пішло й поїхало!), я вижив завдяки цій Ганнусі, бо вона була закохана в мене. І хоча я не відповідав їй взаємністю, все ж грубо не відштовхував, а при зустрічах люб'язно з нею розмовляв. Це вселяло в Ганнусю надію, що вона все-таки завоює моє серце, хоча її намагання були марними.
Хочу тобі сказати, дорога моя правнучко, що я кожного дня очікував на свій арешт. Це відчуття важко передати словами. Ніби дихаєш, але не можеш видихнути на повні груди. А ще й якщо навколо тебе мало не щодня звужується коло і забирають твоїх рідних, знайомих, сусідів… У мене не було надії на Ганнусю, бо я розумів, що вона лише гвинтик у складній системі, але якось Бог милував. Уже потім, коли ми пережили ті страшні часи, молоді революціонери звинуватили мене в співробітництві з владою (мовляв, саме завдяки цьому я вижив), але Бог їм суддя. Ти повинна знати, моя дорога правнучко, що мені не соромно дивитися людям в очі, бо совість у мене чиста.
Ганнуся свого часу була членом "Нашої України", але десь за рік до президентських виборів 2010 року, молода й красива, амбітна і розчарована, що її зусиль не помічають, переметнулася до Партії регіонів і навіть незабаром очолила осередок цієї політичної сили в нашому містечку. Вона так і залишилась старою дівою, не змогла вийти заміж і народити дітей (я навіть не впевнений, чи взагалі в її житті були чоловіки), а тому всю свою енергію спрямувала на так звану громадську роботу. Піком її кар'єрного росту став відділ освіти, який вона очолювала років п'ять, а так завжди входила в якісь ради, комісії, комітети, тому їй не вистачало часу ні на особисте життя, ні на шліфування свого таланту.
А в Ганнусі (хочу на цьому особливо наголосити, дорога моя правнучко) таки був непересічний талант. Вона прекрасно малювала! Її пейзажі були неперевершеними. Ще тоді, коли Ганнуся не займалася політикою, а була звичайною вчителькою, ми багато з нею розмовляли на ці теми. Вона не просто малювала з натури, створюючи бліду копію побаченого, як це зазвичай роблять ремісники, а вносила щось неповторне, перетворюючи сумну дійсність на фантастичну казку. Я їй цього пізніше не казав, але завжди думав про те, як політика змінює людей. Звичайно, в гірший бік.
Чим тільки не займалися комісії суспільної моралі! Хоча цього не було записано в положенні про КСМ, але, наприклад, редактор газети (звичайно, державної й єдиної вцілілої в нашому містечку) мав за честь принести Ганнусі всі матеріали, які йшли до наступного номеру. Й хоча у відданих партії та президенту журналістів спрацьовувала само-цензура, все ж Ганнусі вдавалося знаходити декілька крамольних речей у цілком безневинних, здавалося б, текстах, що, на її думку, могло нашкодити суспільній моралі. Редактор, який у далекій юності був активістом Помаранчевої революції, червонів і готовий був піти на будь-яку підлість (а на це він був мастак, і все його життя було суцільною підлістю), аби його не запідозрили в нелояльності до чинної влади. Вже опісля, коли репресували саму Ганнусю, він на сторінках газети мужньо розповідав, як йому доводилося героїчно битися мало не за кожну літеру з тією ворогинею народу Новодубцевою. Я собі думав: спробував би він щось заперечити Ганнусі – вмить би опинився у в'язниці. Але спробуй скажи це молодим революціонерам, які бачать світ лише в двох кольорах: білому та чорному! Редактора, який служив будь-якій владі, залишили на посаді, бо він оспівував неіснуючі подвиги цих молодих революціонерів.
До відома комісії суспільної моралі входила й опіка над обездоленими дітьми. Після двох революцій (Помаранчева в підручниках історії такою не визнавалась, але назву їй залишили з огляду на звичність події, хоча з наукової точки зору це було безглуздям) і громадянської війни, які вщент зруйнували Україну, багато дітей залишилося без батьків, і біло-голуба влада (блідо-голуба, як її називали в народі, бо від колись могутньої Партії регіонів залишилися лише бліді спогади, а її колишній лідер Янукович хоч відверто і не був названий ворогом народу, але таким, що через недалекоглядність завів Україну на манівці – і тут я з авторами цієї тези цілком погоджуюсь, хоча ми й сповідуємо різні ідеологічні цінності) влаштувала їх в інтернати й сиротинці. Звісно, крім утримання нещасних, у завдання подібних закладів входило й їхнє виховання – в ідеологічному дусі.
В нашому містечку було два інтернати і один сиротинець, в яких загалом нараховувалося двісті вісімнадцять дітей.