Донецькі й так добряче махлюють у себе. Та й хіба заробітчани – не за Ющенка?
Богдан Галич у їхніх очах виглядав мало не героєм. По ньому не було видно, що він п'яний. Очі надійно були сховані за затемненими скельцями окулярів. Сам їх носій не хилитався зі сторони в сторону, а з почуттям виконаного обов'язку сидів за столом, відпочиваючи на законних підставах. Він навіть заплющив очі, але цього не було видно, і всі вважали, що журналіст думає якусь філософську думу або складає вірші. Ніхто не наважувався заважати героєві.
Коли справа завершилася, йому доручили розбудити донецьких, що він з великим задоволенням зробив. Вони пили разом зі всіма, потім ще окремо на коня з Богданом, аж поки машина у невагомому стані не завезла їх до дрогославського готелю, що був біля пам'ятника Тарасові Шевченку.
Галич жив поруч. Розвантаживши з водієм тіла донецьких і довівши їх до номера, по-філософськи побажав їм щасливого повернення додому, хоча навряд чи хлопці його чули. Правда, один з них у п'яній нестямі хотів цілувати Богдана, але це вже було занадто. Оцього він уже не терпів. Не любив, коли чоловіки цілувалися. Галич легенько відштовхнув донецького від себе, хоча той мало не впав.
Добре було йти нічним Дрогославом додому, вдихаючи свіже повітря. Захотілося курити, але останнє віддав донецьким. Десь удома мала бути чергова пачка, якщо він не скурив її.
Намагався не шуміти, аби не розбудити дружину, але марно. Вона виросла на порозі у нічній сорочці, а це не було доброю ознакою.
— Знову напився, бовдуре! Бодай би вже заллявся раз!
Слова були явно несправедливими. Але навіть вони не могли пробити раниму душу поета. Богдан Галич був великим чоловіком – і не тільки зростом, а й душею. Він прощав дрібні й значущі випади проти себе, бо леліяв власне поетичне зерно і не зважав на все, що могло зашкодити розвитку його таланту. Звісно, до геніїв він себе не зараховував, але що талант у нього був – це факт. Галич не носився з ним, як дурень з торбою, але ціну собі знав і відчував свою вищість перед іншими дрогославськими поетами, які вважали його пияком. Звісно, він пияк, але вірші пише краще за них. У нього виходить поезія, а не заримована публіцистика.
Спати зовсім не хотілося, але Богдан, аби ще більше не гнівити дружину, ліг у ліжко. Втім, свого організму він зовсім не знав, бо незабаром немилосердно захропів. Дружина декілька разів штурхнула його в бік, аж поки ніс став наспівувати мелодійний мотив.
Внутрішній неспокій, боязнь чогось лихого заволоділи його сном. Він не міг сказати, що йому наснилось, але це був якийсь туго стягнений клубок думок і видінь. Не відпочивши як слід, він прокинувся, ще трохи полежав. Якась невідома сила гнала його надвір, хоча сьогодні мав законний день для відпочинку.
Неголений, із запалими щоками, він з'явився у редакції "Дрогославської зорі", де працював, заварив у себе в кабінеті міцну каву, викурив "Мальборо", яку стрільнув у незнайомого помаранчевого однодумця – й аж тоді відчув, що може гори перевернути.
Вранішній млявий Дрогослав не відповідав внутрішньому настроєві Богдана Галича. Власних грошей уже не було. Не залишалося нічого іншого, як повіятися по кнайпах у пошуках добрих людей. Такі знайшлися. Вони щиро частували журналіста, якого знали по газетних публікаціях, так що до обіду його мозок прояснів і стало зрозумілим, що в Україні революційна ситуація.
Стихійний мітинг біля ратуші підтвердив це. Втім, говорили не те, що, на думку Богдана, мали говорити у такій ситуації. Він намагався донести до людей усю розбуджену великість своєї поетичної душі, але його дуже гречно попросили, звертаючи увагу на те, що ця душа нині переповнена алкоголем, а тому небажано, мовляв, навіть тут знаходитися, зважаючи на гостроту ситуації в Україні загалом і у Дрогославі зокрема, – і все у такому мудрагелицькому тоні. Він скорився долі, хоча й образився, забрів до чергової кнайпи, шукаючи добрих людей. Їх не було. Або вони так замаскувалися, побачивши журналіста, що він їх не розпізнав.
Галич сів за вільний столик, витягнув блокнот, у зажурі намалював якогось чортика, який мав символізувати Януковича. А потім ні з того ні з сього з кулькової ручки на папір вилились поетичні рядки. Це було конгеніально! Богдан не знав значення цього слова, але внутрішньо розумів, що це вище, ніж геніальність.
Він майже без правок переписав текст і побіг до редакції, не помітивши поруху одного доброго чоловіка, який щойно зайшов до кнайпи і мав намір почастувати Галича.
В кабінеті редактора юрмились якісь люди. Богдан терпляче чекав, аж поки йому не увірвася терпець. Те, що робилося навколо, здавалося таким дріб'язковим і нікчемним порівняно з його конгеніальним віршем!
Не бажаючи більше миритися зі станом речей, Галич, нахабно не звертаючи уваги на присутніх, тицьнув під ніс редактора папірець. Хоча шеф теж уже був напідпитку, але не настільки, щоб не оцінити того, що йому пропонував кореспондент. Тим більше, що йому хотілося будь-яким чином відхреститися від цих надокучливих людей, які вмить прозріли й стали патріотами.
Редактор зірвався з місця, махнувши рукою Богданові: мовляв, пішли зі мною. У комп'ютерній редактор довго вдивлявся у майже зверстаний макет газети, нарешті рішуче сказав випусковому зняти якийсь матеріал на першій сторінці й вмістити на те місце великими літерами вірш Галича. Родзинка номера, яку він безуспішно шукав, була знайдена і посіла своє гідне місце.
Богдан відчував себе уже не талантом, а генієм, і мовчки сприйняв усе, що відбувалося: інакше, мовляв, і бути не могло.
Випусковий, не чекаючи на друкарку, сам набрав вірш, заслав на потрібне місце, Богдан на комп'ютері перечитав його, в одному місці замість крапки поставивши кому, попросив видрукувати для себе цю сторінку і пішов з редакції.
Де він потім вештався містом, не пам'ятав. Мабуть, горілка на автопілоті кидала його від кнайпи до кнайпи, аж поки вечором не опинився вдома. Одразу до нього завітав і розум.
Галич згадав про газетну сторінку. Витягнув її з кишені піджака, і насолоджуючись, уголос прочитав свого вірша. Дружина не втручалась, бо коли чоловік у такому стані, краще вдати, що тебе зараз тимчасово не існує на світі.
НАС НЕ ЗДОЛАТИ!
За волю, честь і за людину,
Проти бандюг, проти заброд,
За нашу рідну Україну
Встає народ, встає народ!..
На хвилі віщого моменту
Перебуваєм – Ти і я.
Пенсіонери і студенти –
Одна сім'я, одна сім'я!..
Усі гуртом і поодинці
На Київ прокладаєм путь.
Ми не "казли", ми – Українці!
І в цьому суть, найвища суть!..
Сьогодні ми усі – солдати
Грядущих наших перемог.
Нас не зламати, не здолати!
За нами Правда, з нами Бог!..
— Конгеніально! Конгеніально! – Богдан Галич був на сьомому небі від щастя.
Втома навалилася на нього несподівано й підступно. Він швидко роздягнувся й проспав до ранку сном не зіпсованої життям дитини. Йому нічого не наснилося. Потойбічний світ оберігав поета для світу земного, бо ще не був готовий прийняти невинну душу в свої обійми.
Горілчаний марафон у Богдана закінчився через три тижні: норма.
До редакції поет, але журналіст плівся, мов побитий пес. Він був готовий до того, що його вже звільнили з роботи.
Увімкнув радіо у своєму кабінеті. "Гринджоли" співали "Разом нас багато!". Богдан чув її вперше, хоча за час його запою явно непоетичні рядки стали хітом. Він стомлено подумав, що у нього вкрали пісню. Його слова кращі, набагато кращі. Знічев'я махнув рукою: не судитися ж з хлопцями.
До Галича заскочив редактор, якому вже доповіли, що журналіст вийшов із запою. Упродовж цього часу вони декілька разів зустрічалися в кнайпах, але були у різних компаніях. Редактор навіть не заїкався, аби журналіст повернувся до праведного життя, а Галич не виправдовувався, чому не ходить на роботу.
Вони мовчки поручкалися. Редактор сказав, щоби Богдан ішов брати інтерв'ю в якоїсь завідувачки дитячим садочком на околиці Дрогослава. Тій мало виповнитися п'ятдесят років.
Галич мовчки проковтнув образу. Тепер з нього можна було довго вити нитки, доручаючи будь-яку нікчемну роботу. Він не ремствував, бо знав, що за пиятику треба розплачуватися.
16
Богдан Зеновійович Мазур, доктор філологічних наук, професор кафедри теорії та історії української літератури Дрогославського державного педагогічного університету, неквапно йшов до місця праці. Подумки він пробігав текст лекції, яку нині мав читати студентам-другокурсникам, але робив це механічно. Основна його думка була про аспірантку Марту Гриневич, з якою він працював над її кандидатською дисертацією. Втративши декілька років тому доньку, він усю любов батьківського серця віддавав Марті, просто даруючи їй свої думки про Івана Франка, творчість якого вивчав усе своє життя.
Тепер мала настати катастрофа. Марта категорично заявила, що про Франка писати не буде, що захопилася творчістю Борислава Нагачівського, що він їй ближче, і ніхто краще за неї не напише кандидатської дисертації, присвяченої, власне, циклу дрогославських оповідань земляка.
— Це катастрофа! – Богдан Зеновійович раз у раз повторював ці слова. Йому здавалося, що робить він це подумки, принаймні пошепки. Але коли на нього стали озиратися люди, він зрозумів, що говорить їх уголос.
Здавалося, це був найбільший удар, якого він міг зазнати у житті. Мазур був далекий від політики, швидше за звичкою, аби не виділятися, проголосував за Ющенка, але того політичного екстазу, який бачив ув очах багатьох викладачів і студентів, у нього не було. Франко, Франко і ще раз Франко, його творчість були альфою і омегою життя майже сімдесятилітнього професора. Політика – брудна справа, політики приходять і відходять, а Франко – це навіки.
Тепер, коли Марта сказала, що буде займатися Нагачівським, а не Франком, його життя змаліло, стало зайвим, нікому не потрібним. Хто такий Нагачівський проти Франка? Що трапилося з Мартою? Хто їй вбив у голову того Нагачівського, заради якого можна було пожертвувати Франком?
Богдан Зеновійович був знайомий з покійним Бориславом Нагачівським, шанував його талант журналіста, завжди вирізняв його з-поміж інших представників четвертої влади Дрогослава, — але не більше! Великою несподіванкою для багатьох стало те, що після смерті Борислава з'явилися друком його романи і повісті, видані сином, теж журналістом, який подавав великі надії.