Блуд і зрада

Резнік Анатолій

АНАТОЛІЙ РЕЗНІК
БЛУД І ЗРАДА
(ПОЕМА)

ЧАСТИНА ПЕРША

ІВАН МАЗЕПА

Іван Степанович не спав
У цю коротку літню ніч,
Бо завтра мав
В бою зійтися віч-на-віч
З Петром кривавим,
Який тримав
Російської імперії кермо
І хижо грабував
Усе, що де було
Хоч трохи не прикрите.
Він думав,
Як народу далі жити,
І згадував
Історію його біди,
Коли діди
На Запоріжжі збудували Січ,
Куди ховалися в криваву ніч
Її сини,
Які вже не могли
Проти тирана встати,
Щоби державу збудувати.
Всю землю України
Вкрила сарана,
Яка прийшла із Польщі
Схильної до чванства
І блудом того панства
Всю душу України оповила,
Руйнуючи дідів могили,
Не тільки землі грабували,
— Як п'явки ссали
Тієї нації великий дух.
Коли ж стихійний рух
Котив степами України
Шукаючи якоїсь зміни,
Щоб хоч ковток вдихнути
Святого волі почуття,
Тоді ця польська знать уся
На цій стихії руки гріла,
І користуючись вже тим,
Що ситуація ще не назріла,
Щоб об'єднати України дух
У нації великої той рух
За звільнення свого народу,
— На історичному такому смітнику,
Родила погань отаку,
Яке себе назвало
"Богданом",
Хоч назву мало
Зіновіє Хмельницький.
Він поляк чистої води,
Його батьки прийшли сюди
Сердешну Україну грабувати,
Вони зуміли збудувати
Маєтності великі
На пограбованій землі.
Хмельницькі ж всі
Багатства ці свої кріпили
Могутністю своєї Польщі жили.
Зіновій той у молоді роки
У війську польськім
Вже ходив туди,
Де ті Молдавії степи
Ще вільними були.
Грабуючи і цей народ,
Старий Хмельницький там загинув,
А молодий
З гадюкою в душі полинув
На землі Київські, в степи,
Які грабовані Хмельницькими були
У нашого народу.
Мерзенний поляк вже вважав,
Що він земель чужих набрав
І значно більше забажав,
Ніж мав.
Тоді він вимагав
У свого короля тодішньої ще Польщі,
Щоб він для нього дав
Ще більше тих земель
Разом із власністю і наймитами.
І зав'язалася борня між хижаками
За землі наші із тобою,
Шматуючи їх між собою,
Як ті шакали,
Чуже добро під себе загортали.
Щоб більше свого короля за це вкусити,
Хмельницький підло вже почав хитрити:
Він знав,
Що наш народ бажав
Звільнитись від тирана,
Його душевна рана
Боліла вже віками.
І кинув клич перед полками
На Січі Запорізькій,
Що піде він разом із козаками
На бій за їхню волю
Звільняти землі українські.
І тут перехрестив себе в Богдана,
Під маску цю сховав лице тирана,
Направити він захотів
Всю силу козаків
Для завоювань багатств.
Обманом цим укравши булаву,
У Запорізькому степу
Він силою святого почуття
Козацтва України,
Приніс руїни
Державного здобутку.
Та ще для більшого свого прибутку
Французам він продав
Ще кілька тисяч козаків,
Що гинули в чужих країнах,
А інших всіх повів
На Берестечок під удар
Чужих полків,
Задумавши таку аферу,
Що коли бій програє,
То добре він Росію налякає
— Складе таку угоду,
Якою дасть він згоду
Полякам землі всі віддати.
— Тоді він змусить Русь прийняти
Важливе рішення для нього,
Щоб Україну всю забрати
— Його ж лишити, грабувати,
Гетьманських знов набути прав.
І як програв,
Утік з татарами у Крим.
Пізніше знову сплив
Гадючий цей поляк,
Намічену угоду з ляхом підписав
— Усе як слід розрахував
І таки вже намітив шлях
На дику цю Росію,
Щоб звершити вже свою мрію,
Він Україну їй продав,
— Тим владу він забрав,
І всі багатства мав
З усіх земель, в яких стояв.
— Так підлістю цей виродок загнав
В нове ярмо сердешну Україну.

Мазепа з лави встав,
Поглянув у вікно
І вийшов з хати на подвір'я.
На небі м'яко
Мерехтіло вже сузір'я,
Ховаючи своє нічне проміння
У кучерявому садку.
За тим садком Полтава спала,
Яка не знала,
Що на світанні вже заграва
Не сонця спалахне,
А лютого, святого бою
І кров ворожа потече
Змиваючи собою
Сліди ярма неволі.
Вже більше двох десятків років
Він, гетьман України,
Але ніяк не міг добитися він зміни
В залежності його країни
Від тих поляків, русаків
І інших ворогів.
Мазепа добре розумів,
Що кожний з окупантів тих зумів
Триматися за землю України,
Тому, що землі між собою розділяли,
Самі і призначали
В любі частини української землі,
Великі і малі,
Гетьманів з вірних їх служак.
І вийшло так,
Призначив тут його русак
Іменем цариці
На гетьманську посаду
На землях рідного йому народу,
Які ліворуч берега Дніпра.
Коли ж Мазепа
Рішив звільнитись від ярма
І ціль таку поставив
Державності почати ліку хід
І зважився нарешті
Через двадцять з лишком літ
Він голову свою підняти,
Вичікуючи слушний той момент,
Щоб Україну від Росії відірвати,
Державність для народу збудувати,
На те, Петро часу не гаяв,
І Скоропадського туди направив,
Що подавав надії
До вірності його,
Хоч польського,
Але покірного для себе пса.
Вся хитрість та
Була проста,
Але надійно їм служила,
Бо розділила
Народ весь на окремі групи,
Де гетьмани боролись тупо
За свої права,
Які давалися ворожим елементом.
У цьому блуді не могла
Родити почуття
До незалежності народу
Та сила керівна,
Яка залежною була,
Бо призначалася тираном.
І навпаки, за планом
Вона несла великі чвари,
Між тих, що звалися гетьмани,
Яких призначили туди
Прийдешні вороги.
Гадючник той завжди
І зрадою, і змовами кипів,
І блюдолизами кишів,
Бо кожний з них хотів
Добитись в пана ласки.
Мазепа також розумів
— Від окупації усі поразки
І часті змови цього плоду
Наносять непоправну шкоду
Його державним мріям.
Іван Степанович ще пригадав,
Як у торік він справу мав
Із тим брудним насінням,
Тоді Іскра і Кочубей
Із підлим вмінням
Плазуючи гадюкою на смітнику
Сліпої царської корони,
На царське вухо просичали,
Що бойові загони
Його, Мазепи, не мовчали
А виступати стали
За волю України.
І він зумів тоді
Ту погань розтоптати
І швидко їх прибрати
З дороги, що вела до волі.
— Він наказав їх душі кволі
Смертю покарати,
І кожний блюдолиз
Це мусить знати,
Що виступати проти
Свого народу гріх,
Та вдіяти нічого вже не міг,
Бо це сміття продукт
Породжений в неволі.

В цю ніч липневу спали
Усі його полки в гаях Полтави,
Але не він.
Його вже турбували
Завтрашні військові справи
У вирішальному бою,
Чи день той не дай Бог
Принесе зраду вже нову
І він тому
В уяві з'ясував усю
Картину завтрашнього бою.
Шукав і не знаходив він причин,
Щоб польський син,
Що взяв недавно з царських рук
Гетьманську булаву,
Щоб як за свій народ, країну,
Пішов на смерть за Україну.
Цей гетьман Скоропадський не такий,
Для нього більше дорогий
Великий смак до влади,
Якому вже її дали
Царі з Москви.
Мазепа бачив,
Що отут кругом були
Ті блюдолизи, що росли
На тих недоїдках Москви.
І він Гурка згадав, якому,
Було не так багато літ від роду,
Коли не став на бік свого народу,
А славу в Польщі здобував.
Проти Туреччини тоді у війську
За Польщу воював.
І віявся вояка,
Цей злісний розбишака
По цілій Україні,
А "славу" він здобув собачу,
Як звався вже Палій
За ту бездарну вдачу.
І гетьман знав,
Такий Палій зростав
На скривдженій землі вже не один.
На протязі століть,
Поки в ярмі ходили,
Пригнічення його народу породили
Таких багато Паліїв.
Але конкретність завтрашнього бою
Несе Мазепі ще з собою
Багато блуду,
Що є ще серед люду,
Який самим могилу він несе.
Історія ж вже знала,
На тому блуді панувала
Імперія ще дикої Росії.
Вона почала вже військові дії
З початку вісімнадцятого віку
Проти північних всіх народів.
Спасаючись від варварських походів,
Народ всієї Швеції повстав
І як один він став
Під прапором своєї нації святої,
Для неї символом обрав
Він свого шведа, короля.
Така тоді була
Історії пора,
Що нація могла себе спасти
Ніяким дивом,
— Лише у єдності
Єдиним нації поривом.
Мазепа ще тоді не знав,
Що ця війна,
Яку весь люд "Північною" прозвав,
Ітиме двадцять років.
Але він розумів,
Що Швеції народ хотів
Спасти себе від дикого тирана,
Через якого кровоточить знову рана
І був таким він для обох
— Для Швеції і України,
Тому народи ці хотіли
У спільній боротьбі
Спасти країни ці
Від диких посягань
І тих жорстоких грабувань
Імперії ворожої Росії.
Не можна досягнути перемоги,
Коли будуть роз'єднані народи,
Що шляхом незалежності ідуть.
І він вступив в переговори
Із шведським королем
Для рішення усіх проблем,
Узгодження всіх спільних дій,
Бо Україна не могла сама
Здійснити тих своїх надій
На протязі віків.
І зараз не було достатньо тих полків,
Геройських козаків,
Які могли повести боротьбу
За захист власного народу,
Вони несли завжди незгоду,
Ховаючи природу
Ворожої руки.
Тому для звільнення своїх народів
Від цього хижака
Була стратегія така,
Щоб сили їх до купи об'єднати
І бій останній, переможний дати
На скривджених полях святої України,
Де узурпатор ніс руїни
Вже не одні віки.
Частини шведських військ
Прийшли сюди,
Щоби до них могли
Здорові України сили приєднатись
Козацькі ті полки
З усіх її земель зійтись,
В єдину міць з'єднатись.
Мазепа був стратег великий
В військовім ремеслі,
Дрібниці зауважував усі,
Які на бій впливали,
Усі вони, великі і малі
Такі закони мали,
Що зміст весь час міняли
Стосовно до умов.
Він знов і знов
Перебирав усі деталі
У бажанім руслі,
Які складали успіх бою.
Він жертвував собою,
Бо протягом століть
Ярма й неволі,
Не було ще такої
Можливості зручної
Пробитись на свободу
Для українського народу
З кістлявої імперії руки.
Думки його передбачали,
Майбутні всі шляхи лежали
Через повагу всіх народів,
Що розвиток людині принесе,
А нинішнє імперії ярмо оте
Навіки упаде і пропаде.
Не міг тому Мазепа
Генія в собі гасити
І сам спокійно у достатку жити,
Йому народ життя і мудрість дав,
Тому без нього він не мав
Окремого свого життя
І всі свої душевні почуття,
Як вірний син своєї Батьківщини
Кріпив завжди в собі,
А завтра їх віддасть він до краплини.
І рвався він у бій
За ту важливу перемогу,
Бо лише в ній
Щасливу бачить він дорогу
Для українського народу.

Думки Мазепі перервали
Жіночі кроки, що ступали
В зеленій росяній траві.
З лиця сліди сумні
Марія стерла теплою рукою,
Сама ж собою
Припала до грудей,
Немов хотіла заступити
Від всіх смертей
І пошепки почала вже молити,
Щоби його благословити
На нинішній той бій,
Бо другом стала і в журбі,
І в радості, і в боротьбі
За наміри його святі
Принести нації своїй
Розтоптану віками волю.
Свою жіночу долю
У юні ще роки
Віддала до кінця
І всі жіночі почуття
Йому довірила уже старому,
Щоб їх закохані серця
Були зігріті в тілі молодому,
Невдачі щоб всі зніс,
Щоб геній його ріс
На вірності її йому одному,
Щоб завжди розквітали,
Його таланти не згасали
У їх обох святій меті.
Для себе щастя більшого не знала
Марія у житті,
Івана так кохала,
Що почуття усі
Йому віддала
І вже не знала
Як жити б вона мала,
Коли б не він.
Марія гетьмана поцілувала
І з болем в серці прошептала:
"Іване, дорогий,
В бою ти будь стійкий,
Ти мудрий і великий,
А ворог дикий,
І лише ти
Зумієш нам принести перемогу,
У тобі геній поєднав природу
Державності великих тих ідей,
Зігрітих серцем всіх людей
Що ходять у ярмі.
Любов і шану віддають тобі
За те, що ти вказав
На шлях до перемоги.
Неподалік стоять загони
Кривавої Русі,
Щоб твої мрії всі
На нашій же землі
Навік в могилу поховати.
Сьогодні на світанні
В хвилини ці останні
Тебе благословляю,
І все, що в серці маю,
Тобі я віддаю".
Марія голову поклала
Своєму милому на груди,
З її лиця струмком стікала
І серце пропікала
Гірка її сльоза,
Немов вже відчувала
Зловіщу перемогу зла.

І от настав той день і час,
На небі зірок розсип згас.
На фланзі лівому уже стояли
Козацькі всі полки.
Праворуч простір весь займали
Розкішні шведи рівним строєм,
Що було менше в двоє
Від диких русаків,
Що спорудили спереду редути
Із земляних валів,
Сховавши силу основних полків,
Вперед просунули кінноту.
По правий бік від русаків
Стояли найманці Петра,
Яким на швидкоруч була
Дарована гетьманська булава.
Так званий гетьман Скоропадський
В душі простий ляшок
Набив скарбами не один мішок
На горі України.
У зграю зради і обману
Він покидьків усіх зібрав
І наказав
Триматися Петра,
Якого дика та орда
Їм панство щойно дарувала,
І цього б зовсім не було
І тільки б загуло,
Коли б Мазепи військо
Взяло перемогу.
В орду ворожу, дику
Ховаючи свою холуйську пику
Зібралося імперії на згоду
Усе сміття,
Яке живилось скореним народом.
Таємним переходом
Апостол втік туди,
Як і сліпе створіння,
Синок, його таке ж насіння,
Що згодом в Петербурзі вчився
І по французки все глаголив,
А слова рідного не мовив
Усе життя.
Палій, який розбоями займався,
Він навіть не вагався
І перейшов у табір русаків,
Бо він хотів
Завжди народом бунтувати,
Добро на цьому наживати
— Він в цьому був мастак,
Купив його русак, за так.
Цей виродок проклятий
Народу ворог став заклятий,
Бо мав лише мотиви
Для власної наживи.
Для цього зброду
Народна воля вже була чужою,
Вона несла кінець для них з собою,
Тому всі Скоропадські, Палії,
Та інші блюдолизи, холуї
Були для ворога опора,
Бо зберігали все довкола
Для легкої наживи.

Полки Мазепи всі стояли
У напрямку, де мали
Стояти зграї зради,
А шведам випали редути
І він не міг забути,
Що наступ в меншості
Без хитрості
Не може дати перемогу,
Але пішов на згоду
Нанести цей удар,
Бо так душа боліла
За горе рідного народу,
Який шукав завжди дорогу
До здійснення мети.
Він пильно приглядавсь туди,
Де мали йти союзників полки,
У сутінках нічого не побачив,
А Яковецький ліс
Ще більше їх згущав.
Ліворуч у росі блищав
Сумний ще Будищанський ліс,
Який у зелені вже ніс
Проміння ранішніх заграв.
Мазепа трохи почекав
І у душі впізнав
Бентежність, що завжди була
Як та струна
Натягнута в період бою.
Він крок ступив перед собою
І виліз на коня,
Підніс над головою
Своєї шаблі сталь
На знак полкам "до бою".
В ту мить прорізав даль
Сурмач на заклик до атаки
І всі полки пішли стіною,
Несучи вже собою
Смертельний шквал.
Він вдарив шпорами коня
І як стріла
Прорізав сутінки світанку,
За ним зібравши міць всю зранку
Козацькі всі полки
Неслись пружиною стальною,
Здавалось, все могли
Знести перед собою,
І перемогу принести
Для рідного народу.
Від нього з боку, що праворуч
Військова шведів лава поруч
Розбила вщент кінноту русаків,
Передній край їх налетів
На земляні редути,
За ними ж мають бути
Вже сили основні
І смітники усі,
Що вік ходили холуями,
І блюдолизами були.
Мазепа краєм ока бачив
Як шведи всі встрягли
У земляні вали,
Але він птахом мчав ліворуч,
Туди, де вже були
Ворожі ці полки,
Які цілі віки
Неволю нам несли.
Із ним зрівнялись козаки,
Та він хотів їх обігнати,
Щоб відсікти гармати,
Які поблизу там були.
І раптом перед ним з’явився рів,
— В траншеях тих засів
Піхотний ворог,
Що в наступ розгорнув знамена.
Мазепа миттю притиснув стремена
І чітко повід підібрав рукою,
І кінь єдиною ходою
Над ровом пролетів.
І вже тікали русаки,
Яких рубали козаки,
Закривши їм дорогу в ліс.
Мазепу кінь поніс
У напрямку, де були гади
Його народу зради,
Він всім єством своїм
Негайно покарати їх хотів,
Тих підлих виродків.
І раптом перед ним в піні
На мокрому коні
З'явився зв'язковий
І передав, що шведи всі
Застрягли в земляні редути,
І можуть бути
Знищені у прах,
А це вже був би крах.
Тому усім відходити негайно,
На вихідні позиції прибути
Без паніки і смути,
Бо мусять бути знову
Перегруповані війська,
І прийнята одна
Для всіх команда.
Так була втрачена
Чверть війська шведського,
Яке, щоб ворога побити,
Повинно не в пряму борню ходити,
А лиш попасти
Генію у руки,
В яких усі науки
Були вже вивчені сповна
Військового їх ремесла.
А тут на роздуми
Були хвилини,
Щоб розпочати знов години
Великої борні.
В цей час ворожі сили всі
У кілька раз переважали
Тих, що наступали,
Тоді, як все повинно бути навпаки!
Мазепа Карлові доводив,
Що той даремно сили переводив,
Коли ішов на земляні редути
І зараз мусить бути
Для нього інший шлях.
Ворожий крах
Наноситься ударом з флангів,
А сили різних рангів
Вони візьмуть в кільце
І все спорудження оце
Буде для ворога могила.
Та впертий Карл вважав, що сила
Для перемоги основна
Розбита має бути.
Тому він знов піде
На земляні редути,
Ну а Мазепа мусить бути
На тому ж фланзі
Що і був.

Червоне сонце попливло над лісом,
Мазепа чув
Як в небі жайворон співав,
Біля дев'ятої сурмач заграв
На бій останній.
В душі його вже панувала смута,
На думці мерехтіла незабута
Наївна впевненість у короля.
Козацтва сила вся
Йому стояла за спиною,
Вдивляючись у даль перед собою,
Змахнув рукою і до бою
Повів свої полки.
Мазепа першим увірвався
У ворога ряди,
З всіх сил він намагався
Прорватися туди,
Де в гущі військ були
Російський цар, Петро кривавий
І найманці йому чужі,
Ці розбишаки й торгаші
Народної душі.
І злість в свідомості кипіла,
В його руці від люті мліла
Подруга шабля бойова,
Яка впивалась у ворожі спини,
Або злітала голова
З ворожих плеч і не одна.
Він і побачив, і відчув,
Як вже полки його козачі
Зім'яли ворога під ноги
І від такої вдачі
Вже відчувалась перемога.
Ще більше виросло бажання
Прорватись до царя,
За що віддав би без вагання
Своє життя,
Щоб тільки віч-на-віч
Зустрітися із катом,
Тоді би він єдиним махом
Наніс стальний удар.
І тут, перед собою
В гарячці бою
Побачив він широкі спини козаків,
Які тим зрадникам служили,
Своїм братам копали тут могили
Заради легкої наживи.
Вони тікали навмання
За царські ті редути,
Де має бути
Сам цар і вся його прислуга.
Мазепа швидше ще пустив коня
І тут побачив спину Палія,
Того пройдисвіта і волоцюгу,
Великого п'янюгу.
А далі там за ним
Тікав ляшок той Скоропадський,
Що прихвостнем ходив
Біля імперської корони,
Оберігав і годував
Ворожі всі загони
На українській цій землі.
Для нього люди тут були чужі,
Він нюхом чув у них наживу.
На вітрі розпустивши гриву
Мазепи кінь не біг
Над рідною землею,
А вже летів над нею
І серце лоскотала насолода,
Що буде вирубана вся оця порода,
Коли поганців дожене,
В ударі шаблі він вкладе усе,
Чим плакала земля віками,
За що вмивалися сльозами
Їх матері.
І тут в запалі бою,
Коли свідомість
Не керує вже тобою,
Чомусь зім'ялися його полки,
Погасло прагнення вперед іти
І вже його стрілки
Ведуть вогонь собі у тил,
І він побачив як за ним
Вже мчала русаків кіннота,
А слідом в наступ йшла піхота.
Мазепа повернув назад коня
І в'їхав у свої полки,
Які уже були
В оточенні великім
Ворожого кільця,
І смерть така
Йому не до лиця.
Він вискочив вперед,
Над головою шаблю скинув
І крик душі із уст полинув
По всіх полках:
"Мої сини, брати!
За мною всі пішли
На злам ворожих зграй!"
Із краю в край
Земля здригнулась під ногами
Потужних сотень їх коней
І блиск шабель
Ударив у обличчя зла,
І кров ворожа потекла
По конях і стременах.
Земля уся була
Копитами порита
І трупами вся вкрита,
Ще мить,
І вся кіннота перебита
Ворожих русаків.
Перед Мазепою,
Що військо за собою вів
Вже простір вільний відкривався
І cходу він подався
Де ранком ще були
Союзників загони.
І тут Мазепі донесли
Що Карл загнав війська в редути,
Де мала бути
Їм вірна смерть.
Лише їх невеличка чверть
Лишалася живими
І він спасаючись
Поїхав з ними
У напрямку степів
До тих його полків,
Які в Молдавії стояли.
І тут Мазепа все збагнув,
Чому він був
В оточенні ворожім,
Чому в становищі
Для себе не похожім
Були його полки.

Це був історії урок,
Що вказував на крок
Допущених тих помилок.
І зараз гетьман уясняв,
Що справедливим пориванням
Ніхто ще успіху не досягав,
Якщо у руки він не взяв
Усіх умов, які впливають
На виграшну картину бою,
А це вже кличе за собою
Великий ряд причин.
А зараз їхав він один
Без неї, молодої,
Марії дорогої
В Молдавії степи
Нових доріг.
Переступаючи поріг
Своєї Батьківщини
Лише тоді відчув,
Що він вже був
Істотою простою, не значною,
Бо не забрав з собою
Кохане серце рідної душі
І почуття усі свої
Він залишив
На Україні кволій
У смутку вічної неволі,
І дні Марієної долі
Він з болем уявляв.
А кінь під ним уже стояв
Не на його землі
І довго ще Іван сидів в сідлі,
Перериваючи усі зв'язки
Із рідною землею.
Через годину,
Як у домовину,
Зійшов на землю цю чужу.

Марія марила у сні,
Душевні муки серце розривали,
А пробудившись, губи скусані в крові
Молитву все шептали:
"О Господи! Пошли
Йому святе спасіння!
Народе мій! Моли
Йому благословіння!
Твої всі муки
Він взяв на себе
Ти меч йому поклав у руки
І він повстав за тебе.
Своїм життям
Він запалив іскру святої волі,
А співчуттям і ніжним почуттям
Зігрів свого народу болі.
Народе мій! За тебе
В бою свій меч він обламав
І муки всі людські ввібрав,
Щоби за волю ти повстав.
Тож не забудь його ім'я
І ворогам не дай ніколи осквернити,
У серці кожного із нас
Він буде вічно жити".

Липневе сонце кинуло у хату
Через вікно
Проміння небагато,
Що мерехтіло на стіні.
На барви ці
Дивилися німі
Марії очі,
Які не бачили
Довколишнього світу,
Вони шукали
Лиш свою орбіту
З якої випала вона
І вся душа та чарівна
Вмивалася кривавою сльозою.
Вона вже не була сама собою,
Лише у тілі
Ледь жевріло життя.
Слаба лежала на перині,
В якої губи й руки сині,
До половини ковдрою укрита.
У голові стояв сніпочок жита,
Подушкою сповзла
Її товста коса,
Яка смолистою була
І пахла розквітом жіночим.
Смугляве личко молоде
Було бліде.
Ця квітка степова,
У ній змальована журба,
Лиш карі очі не тускніли,
Які великими і чистими були,
Але життям вони вже не горіли,
Їх біль і сум душі повили
І згасла в них життя мета.
Її холодні руки
У вигляді хреста
На білизні лежали
І ледь звисали
Ще молоді жіночі груди,
Які у собі поховали
Бажання до життя.
Поблизу неї тут стояли
Посеред гарної світлиці
Дві вірні молодиці,
Які Марію шанували,
Про нею завжди дбали,
І всі шляхи шукали
Її життя спасти.
Лежала так Марія мила
З відкритими очима
І промінь сонця гаснув
У хаті на стіні.
В хвилини ці
Великі очі загорілись
У них засяяла зоря
В пориві до життя.
Марія різко в ліжку сіла,
До Бога руки простягла,
В лиці була як крейда, біла
І щоб на небі тім почула
Господня ласка її муки,
Здіймаючи у небо руки,
Вона вже не благала,
А голосно репетувала
З великим болем у душі:
"О Господи!
Його помилуй і спаси,
Мене від мук до себе забери,
Моє життя йому віддай
І поверни в наш край.
Іване, любий, повернися,
Мене згадай
І на могилі поклонися
Мені одній,
Що так тебе кохала,
Життя усе своє віддала,
Яке любов'ю було оповите.
На хрест мій поклади
Вінок із жита,
Що виросло у чистім полі,
Не плач, а усміхнися нашій долі,
Яка повстала за народ.
Ти на коліна стань і нахилися
І ніжно пригорнися
До чорної могильної землі,
Тим знімеш біль мені,
Яку беру з собою в домовину,
І той могильний тиск землі
Обернеш ти мені в перину.
Я ранками вмиватиму тебе сльозою,
У росяних житах,
Завжди буду з тобою,
Я вітром теплим обласкаю
І пісню тобі заспіваю
В гаю, у звуках солов'я.
Гіллям вербовим помахаю
І хмаркою я над тобою промайну,
І про кохання наше нагадаю.
Іване!...
1 2 3 4 5

Інші твори цього автора: