Життя та смерть

Резнік Анатолій

ЖИТТЯ ТА СМЕРТЬ
(поема)

ЧАСТИНА ПЕРША

Карпо Клименко йшов із поля,
Де цілий день косив він жито,
З дитячих літ його селянська доля
І потом вмита, мозолями вкрита,
А зараз його тато всю надію покладав
На те, що сина мав,
Який ніс вдачу милу,
Мав нездоланну чоловічу силу
І до роботи ставився з добром.
Бувало на весіллі, за столом,
Дівчата сядуть із Карпом
І пісню заведуть
Про те, як люди тут живуть,
Як жили в давнину,
Згадають днів ту сивину,
Коли Аскольд народ беріг,
І у могилу ліг,
Затоптану Олегом із Русі,
І засумують вмить усі,
В чоловіків їх брови похмурніють,
Старі діди тихенько пожаліють
Про те, чому в чужім ярмі
Ціле життя ходили,
Чому нічого не робили,
Щоб волю принести.
А пісня лине вже про Січ,
Про те, як в темну ніч
Козаки турків покарали
Коли перепливали
На своїх чайках Чорне море,
А потім пісня вже про горе,
Яке Марія не знесла,
Коли Мазепі принесла
Полтавcька битва рокову поразку,
Звеличивши російського царя,
Імперію його вкріпила,
А Україна ходить у ярмі як і ходила.

У радості за сина батько розцвітав,
Й таємно підбирав
Серед дівчат собі невістку.
За двадцять три Карпо вже роки мав,
Та батько ще не посилав
Своїх надійних старостів,
Бо ще не знав,
Кого Карпо хотів
Собі в дружини взяти.
Бували дні,
Коли ті радості усі
У гордості за сина
Гнітили почуття сумні
Майбутнього життя
Його Карпа.
Землі у них нема
У тій достатності, яка
Дозволить господарство їм повести
У вигідне русло.
Уже віками так було,
Що прості люди в злиднях вік сиділи,
Бо мали зовсім вже малесенькі наділи.
— Великі ж всі масиви,
Які хліби родили,
Їх захопили ляхи, згодом русаки,
— Усі, які несли
Землі українській неволю.

Весь божий день
Коса гойдалась за плечима,
З соломи капелюх над самими очима
Проміння сонця заступав,
Що падало уже за горб в жита.
— Його червоний промінь полоскав
Зелені гриви тих отав,
Що в далині по березі буяли.
Над ними ці горби лежали,
Й за обрієм зникали
Подільського їх краю,
Які завжди Карпа тут чарували.
Здавалось, що такого раю
Немає більше на Землі!
Потужні урожаї збіжжя
Бували тут такі,
Що дивувалися усі приїжджі,
Але маленькими були поля,
Які великі сім'ї годували,
Бо окупанти все забрали
І були вороги ті
І багаті й ситі.

Краєчок сонця утопивсь у житі
І небо раптом голубіше стало,
Колосся золотом переливало
І між собою зашептало
Йому у слід,
Прощаючись, зітхало,
А в ньому виглядали і ховалися
Волошки, що всміхалися блакитними очима,
Вони дівчатами сором'язливими здавалися,
Які купаючись, ховають свою вроду
В нагріту сонцем чисту воду
Могутньої спокійної ріки.
У небо жайворон злетів
І крильцями у небі мерехтів,
Неначе він хотів
Із променів небесної блакиті
Сплести вінок,
А потім залишити його в житі
Для рідної землі, а утомившись,
Раз-по-раз сідав він на рясну калину.

Карпо з горба спускався у долину,
Яка зеленою була. На ній росла
Усяка там болотяна трава,
Яка з весни до осені мінялася у квітах.
І вирувало розмаїттям тут життя
В великій кількості пташок.
Над головою гурт качок
Упав на плесо в очерет.
Пустивши голову вперед
Лелека ходить по болоті
Хапаючи собі поживу.
Два коні чухають зубами собі гриву,
Кулик над ними пролетів
І на болоті сів
Шукаючи своїх дітей.
На просторі долини-раю
Із краю і до краю,
Звиваючись по своїх берегах
У верболозах і садах,
По-під круті горби й долини,
Текла тут Тарнорудка мила
І так тягнулася до рідного Збруча.
Колись давно було село,
Тепер — містечко Тарноруда,
Родився де Карпо,
Що славний Збруч ділив
На дві не рівні половини,
Де дід і прадід жив,
І тато на рибалку тут його водив,
Коли ще був малим,
Де перші кроки він робив
Своїми босими ногами.

Карпо побачив як хрестами,
Над кучерявими садами,
Виблискує там в далині
Їх церква при горі.
В цей день була субота
І вся закінчена робота,
Серпневий вечір наступав
Тисяча дев'ятисотого важкого року.
І тут Карпо згадав,
Що завтра у неділю
До церкви всі підуть і понесуть
Спрацьовані свої в роботі руки,
Хреста на себе ними покладуть,
І дух в усіх прозріє,
І почуття ці щирі їх серця зігріє.
І він побачить знов її,
Калину свою милу,
— За неї ліг би у могилу...
Карпо відчув у грудях стук
Своїх сердешних мук.
І раптом тут природа вся
Заграла наче пісня,
І свист качиного крила
Над ним в ту мить пронісся.
Здалось Карпові що стріла
Ударила йому у самі почуття,
І загуділа як струна,
Що будить до життя
Усі природи звуки.
І він себе уже не відчував —
Частинкою природи став,
Як вкопаний ногами босими
Стояв на цій землі,
Де предки всі
Його тут виростали,
Де працею красу цю заквітчали,
Де і вмирали, і їх ховали
У землю рідну цю.

На другий день
Стояв Карпо серед людей
Святого храму
І від дверей
Доносилися відгуки людського гаму.
Його кремезна постать тіла
Поверх людського моря височіла,
А голови усіх людей
Йому сягали до грудей
І з висоти він бачив все,
Що діялось навкруг.
Гойдався переливом дуг
Його смуглявий чуб,
Козацькі густі вуса пружно
Весь час немов всміхалися комусь.
Великі карі очі
Світилися вогнем,
Що падав в душі ці дівочі
І грів розжареним свинцем
Кохання мрії серед ночі.
Здавалося, що в постаті такого юнака
І в милих рисах свіжого лиця
Природа повністю відбила
Всі риси козака
Багатої на вроду України.

Та гамір втих
І бас із уст святих
У Господа уже просив в молитві
"За здравіє" царя Росії,
Щоб імператорські його всі мрії
Господь почув,
Щоб не забув
З святих небес послати
Імперії Росії перемог,
Щоб ні один народ
З ярма її ніколи не виходив,
І мріяти не смів ніколи
Свій вільний мати шлях,
І що у злості захлинається ще лях,
Який весь час перечить,
Що ніби Польща не належить
Імперії Великої Росії,
А України всі надії
Росія принесе,
Тому її населення усе
Повинно Бога ще молити,
Що має щастя, щоб ходити
В великому імперському ярмі,
Бо українці ще самі
Не вміють кроку і ступити,
Не те, щоб самостійно жити,
Тому повинні Бога тут молити
"За здравіє царя".
І пєвчі дзвінко повторяли
Святі слова,
Вони душевно так співали,
Що ця мелодія сама,
Як пісня солов'я,
Природною була
І ніжно падала у душу.

Карпо поволі ще просунувся вперед,
У такт усім хреста на себе клав,
А сам очей він не спускав
З дівочої краси,
Яка стояла попереду,
Струнка і гарна з заду і спереду,
Втім храмі, як для нього — ангелом була,
А на спині звивалася коса,
Смуглява і густа,
І дівчина сама
Карпові була як свята.
Її присутність дух перехопила,
Вона до того була мила
І не могла вже стати
Для нього доля більш щаслива,
Коли він міг і бачити її і відчувати
У церкві, тут, серед людей.

Карпо з Калиною в дитинстві гралися разом,
Купались голими у річці за селом
І тим вже ніжним почуттям
Їх огорнуло те кохання,
Коли прозріла юність рання.
І їх батьки завжди дружили,
Малими на руках носили,
А більшими, у церкву що неділі їх вели
І часто у святкові дні
Збиралися у гості,
Або в роботі на полях
Одні одним допомагали,
Та діти вже по виростали,
Дівчатами і юнаками стали.

Вже батюшка закінчив проповідь велику,
Збирався до молитви перейти.
Карпо ж не відривав очей
Від милих тих косей.
Калина відчувала його погляд
Та раптом, в мить якусь
До нього озирнулась і забулась...
І очі в нього зайнялися і застигли,
По милому лиці пробігли.
Ці губи — пелюстки червоні,
Як у троянди квіти,
А брови чорні,
Що наче прагнули кудись злетіти
Разом із ним у помасі крила
Сміливого і гордого орла.
А очі її карі
Нічного неба зорями світили,
Карпові душу в мить пробили
Ці дві зіниці, як жарини
І він відчув, що у Калини
До нього теж є почуття.
Вона давно вже очі відвела,
Несучи руку від чола
Поклала кілька раз хреста
Собі на груди,
А він розгублений стояв
І сам не знав,
Що діється із ним.
В той час, дмухнувши дим
З великого кадила,
Молитву батюшка читав
І тут громада вся за ним
Святі слова ці повторяла.
Карпо схвильований лицем палав,
Не в такт хреста поклав
Собі на груди
І піп помітив це,
У паузі зціпивши зуби
Карпу очима погрозив
І той уже у такт за ним
Всі повторяв слова молитви.

То там, то тут юрбилися дівчата і жінки,
Вони усі одягнені були
В яскравому святковому вбранні.
Чоловіки також збивалися у гурт
І на леваді, біля церкви тут
Дзвеніли жарти, сміх,
А потім це втихало.
З під солом'яних стріх
Над цими барвами
Душевна пісня вже пливла
І ніжністю всім душу полонила.
Дівчата злилися юрбою,
Під величезною вербою,
Над чистою водою,
Про щось шепталась та юрба,
А то здригалася верба
Від сміху їх дзвінкого.
У дзеркалі-воді
Звабливі постаті стрункі
Здавалися до любощів охочі
І їхні очі,
Карі, сірі й голубі,
Були усі у золоті іскристім,
В дівочім серці чистім
Таїлася невинна доброта.
У кожної товста коса
Звивалася по спині,
А квіти у вінках
Червоні, жовті, сині
Життям горіли в них на головах
І стрічки вітер полоскав.
А недалеко гурт стояв
Великих дужих парубків,
Над ними височів
Кремезністю Карпо,
Який уважно хлопців слухав,
А сам піднісши до гори чоло,
Очиці запустив у гурт дівчат
І серед них шукав
Худеньку постать ніжної Калини.
Червоний промінь сонця вже згасав
І сутінки повзли в долини.
Гурти змішалися з гуртами,
Навкруг стояли вже рядами
Дівчата з хлопцями разом.

Всміхався місяць вже новим серпом,
Хоч зарево червоне ще не згасло.
Перед Карпом
Вилася стежка у траві
До озера вздовж Тарнорудки,
Якої береги усі
Над самою водою,
По всій долині шириною
Вербами густо заросли.
Як річка вільною ходою
У сутінках Калина йшла
Спустивши голову додолу,
Немов у серці сум несла.
В Карпа перехопило дух
Із серця виривався стук,
Здавалось, що вона почує.
Хода його вже в біг крокує,
Ще мить і він її догнав
І перед нею став.
Калина навіть не здригнулась,
А вся спокійною була,
Ледь усміхнулась,
Немов би то вона сама
Чекала його тут.
І серця сильний стук
Карпо не міг вже зупинити.

Ясніше місяць став світити
І виразно її він образ бачив,
Вона йому дивилася у вічі, наче
В душі її була захована журба
І покотилася сльоза
Упавши в свіжі роси,
З грудей звисали коси
Заквітчані в стрічках.
В її очах
Карпо побачив чисту глибину
Дівочого чекання
— Його гарячого кохання.
Він руку їй поклав на спину,
Легенько пригорнув до себе,
В хвилину цю щасливу
Вона до нього притулилась,
Голівка ніжно по хилилась.
З своїх грудей
Долонями підняв її обличчя,
Не відриваючи очей
Пізнав дівочого довір'я почуття,
Солодких губ п'янкого відчуття,
Що розквітали полум'ям червоним
І дихали вже подихом глибоким, повним,
Немов вона сама
Була трояндою життя,
І їх уста
Злились в одному поцілунку!

Зігнулись верби над водою,
Затихла пісня солов'я,
І місяць променем-рукою
В полях прикрив жита,
Щоб колосками не шептали,
А подихом ввібрали
І в собі заховали
В напруженні тремтячі їх тіла
Й нове життя,
Яке родилося у ніжнім поцілунку.
1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: