Проте Мукудорі вирішив інакше — піти в море. На це він мав свої міркування.
ПРОБНИЙ РЕЙС
"Сінтоку-мару" на малих обертах відходила од пірса.
— Щасливого плавання! Та не гнівіть бога Компіра, — гукав навздогін Кокікі.
На шхуні тих слів уже не чули.
Як тільки вона знялася з якоря й опинилася серед бухти за прикриттям молу, налетів вітер. Навколо, мов крила наполоханих птахів, залопотіли хвилі. Палубу обсипало бризками. Здалося: їх хтось жбурляє й жбурляє знизу.
"Ось вона, знайома, давно забута стихія", — радісно подумав Мукудорі, відчувши на губах солоний присмак моря.
— Ноцуке[79] скута кригою, тому до весни в Охотське море краще не потикатися, хоч там і є багаті на рибу місця, — востаннє уточняючи маршрут шхуни, говорив Кокікі. — Отож, поки не нанесло криги і в Немуро, обігніть Суїсіо сіото[80] зі сходу й океаном пройдіть вподовж усього архіпелагу.
Власне, це був пробний вихід. Від того, на що здатна шхуна та як вестиме себе її екіпаж, залежатимуть наступні рейси.
Спочатку в плавання збирався й Кокікі, але потім передумав. Він доручив боцману Кавагуті те, що мав робити сам: наглядати за кожним із членів екіпажу — як вони себе вестимуть; стежити за роботою вимірювальної апаратури, непомітно поставленої в тісному між-донні.
Ні Мукудорі, ні Кавагуті не знали, що вони роблять одну й ту ж справу, служать спільному господарю.
— Придивляйся до нього, Каво, — наказував Кокікі. — Хоч наш сіндо людина надійна, одначе зайвий раз перевірити не завадить.
Те саме він говорив і Мукудорі, й капітану Хасімото. Перехресна, добре продумана перевірка: всі повинні стежити один за одним, не виказуючи себе.
Змагаючись із поривистим стрічним вітром, "Сінтоку-мару" прямувала на схід.
У протоці Гойоман, яка відділяє Хоккайдо від Малого Курильського пасма, йшли в непроглядному тумані.
Туман наповзав звідусюди, клубочився низько над водою. Сама вода, здавалося, кипить. То на рифах бурунився піднятий відпливною течією прибій.
У протоці на невеликих глибинах чорніли рифи. Між ними лежав звивистий фарватер, по якому пробиралася шхуна.
— Слава богу, минули, — з полегшенням зітхнув капітан, наказуючи стерновому, матросу Мікімурі, східний курс змінити на північний.
Матрос переклав стерно з дев'яноста на десять градусів, і відразу хвилі щосили вдарили у правий борт. "Сінтоку-мару" витримала їхню навалу. Пручаючись, мов неприборканий кінь, та рискаючи з боку в бік, вона нарешті вгомонилася й лягла на північний, генеральний курс.
Кокікі на прощання говорив:
— Тримайся, Хасімото-сан, якомога ближче до берега. Не бійтеся радянських територіальних вод. На крайній випадок, якщо затримають прикордонники, скажете: мовляв, збилися з курсу.
Але капітан поки що не наважувався порушувати кордону. "Сінтоку-мару" йшла в нейтральній зоні.
Берегів не було видно. Радіоприлади в потаємному міждонні, куди кілька разів на добу спускався боцман Кавагуті, не вловлювали ніяких" сигналів.
"Невже острови Чисімо-ретто після того, як їх відвоювали росіяни, стали безлюдними? Щось тут не те", — схилившись над пеленгаційною апаратурою, сушив він голову.
Та суходоли в океані — десь зовсім близько — мовчали й далі. І тоді Кавагуті піднявся на місток.
— Хасімото-сан, — звернувся до капітана. — У цих водах, де ми знаходимося, навпроти Сімусіру[81], неподалік від берега є банки, багаті на камбалу й навагу. Може, закинемо сіті?
— Звідки вам відомо про ті банки? — прозвучала в голосі Хасімото іронія. — Ви ж бо, здається, підводник, а не рибалка.
— Мені довелося бути й рибалкою, — спокійно відказав боцман. — А ще раніше, в бухті Такіура, на цьому-таки острові, розводили з батьком чорно-бурих лисиць.
— То це вони відкусили вам ліве вухо? — докинув Мукудорі, слухаючи розмову боцмана з капітаном.
Кавагуті промовчав, мовби глузування сіндо стосувалося не його. Потім озвався:
— Я все-таки пропоную почати лов…
— Що ж, так і зробимо, — глянувши на господаря шхуни, погодився капітан. — Ліво на борт! — наказав стерновому. — А ви, боцмане, готуйте сіті.
"Сінтоку-мару" звернула ліворуч. Вона перетнула невидиму лінію кордону між нейтральними й територіальними водами і попрямувала в бік острова.
Матроси з трюму дістали кошельковий невід. За якусь годину-другу все було напоготові.
Вдалині, оповиті молочно-білими хмарами, ніби з глибин океану, виткнулися гори. Їхнє пасмо, увінчане конічними сопками, починалося біля самого океану й губилося десь у піднебессі.
— Мікадзукі, — помітивши в просвітах між хмарами конус вершини, мовив Мікімура, матрос, що, звільнившись із вахти біля стерна, разом з іншими готував сіті.
— А ти не помиляєшся, Мікі? — перепитав його товариш на ймення Кіносіта. — По-моєму, то Уратомане.
— Ха! — вигукнув Мікімура. — Я тут прослужив чотири роки. На північно-східному березі, в бухті Буротон, знаходився дивізіон наших сторожових катерів. Не раз доводилося огинати острів. Отож добре знаю тутешню місцевість.
Розстеливши на кормовій палубі риболовецькі снасті, матроси чекали команди, щоб спустити їх у воду.
Знічев'я перемовлялися між собою.
— Безумець, куди він повернув! — кивком голови показуючи на ходову рубку, в якій за стерном стояв його товариш Санкіті, обурився матрос Міяма.
— Хіба ти не бачиш — куди? — перепитав Кіносіта. — На схід, ближче до острова.
— Але ж Сімусіру давно не наш, — уточнив Міяма. — Невже капітан і сіндо хочуть, щоб ми потрапили в руки до росіян?
Піднімаючись із трюму, боцман випадково почув ті слова. Втім, промовчав, у розмову не втрутився.
"Он який він, тихоня Міяма! — осудливо подумав. — Доведеться взяти під контроль".
— А мені все одно де плавати — в чужих чи своїх водах, — озвався Мікімура. — Аби ловилася риба.
Його, колишнього військового моряка, який скуштував полону і згодом плавав на кавасакі, що не раз вторгалася в чужі води й затримувалась радянськими прикордонниками, видно, ніщо не навчило. Бо коли Кокікі запропонував перейти на "Сінтоку-мару", натякнувши про справжню мету рейсів, Мікімура, якого завжди вабили авантюри, не вагаючись, погодився.
— Все-таки капітан ризикує, так близько підходячи до острова, — підтримав Міяму Кіносіта.
— Ну, досить! — не втримався боцман, обриваючи розмову на півслові. — Побачимо, чи ви такі ж мастаки працювати, як і базікати.
Матроси примовкли.
Через кілька хвилин почувся голос капітана:
— Підготуватися!
"Сінтоку-мару" розвернулася й стишила хід. Сіті повільно поповзли у воду.
Тепер, коли до берега лишилося не більше десяти миль, шхуна з неводом за кормою лягла на зворотний курс.
Капітан наказав стерновому тримати прямо на схід. Сам із Мукудорі тим часом спустився на палубу.
Боцмана там не було. Коли сіті повністю витравили, Кавагуті подався вниз. Повзком пробрався в тісне закуття, до апаратури.
Натиснув на кнопку, вмикаючи передавач.
Пискливо задріботіли звуки. І тієї ж миті на шкалі апарата, що стояв поряд, спалахнули іскристі вогники. На м'ясистому обличчі боцмана розпливлася посмішка.
— Все йде, як і задумано, — вдоволено облизав губи.
Те, що він збирався робити, — заздалегідь підготовлена "гра". На послані з "Сінтоку-мару" імпульси повинні були озватися берегові радіослужби. На це й розраховував Кавагуті.
І радіостанції "заговорили": шхуна-порушник спровокувала їхній вихід в ефір.
Тепер боцману треба було ті сигнали запеленгувати. Він схилився над апаратурою.
Десь із-за сталевих перетинок долинув гул машини. На роботі пеленгаторів він не позначився.
"Аби тільки довше пройти таким же ходом, — майнула думка. — Та щоб капітан, чого доброго, не наказав заздалегідь вибирати сіті. Бо тоді мені треба піднятися на палубу".
По тому, як шхуна, силкуючись, долала милі, боцман зрозумів, що в неводі повно риби. Хід через це стишувався і пригальмовувався.
— Боцмане, де ви? — почулося згори. Капітан гукав, барабанячи кулаками в сталевий глухар люка, за яким причаївся Кавагуті.
— Негайно йдіть на палубу!
Здається, він недовго пробув у міждонні. Та все ж, коли піднявся нагору, волохаті сутінки вже сповили виднокіл.
На тлі вечорового неба, з якого вітер вимів хмари, вирізьбилося пасмо гір — схожі на зуби акули конуси вулканів.
— Догралися! — сердито кинув капітан. — Рубати кінці! — наказав. — Сітей все одно не врятувати.
Кавагуті, глянувши в далеч, усе зрозумів: від острова відійшов катер, прямуючи до шхуни.
Капітан "Сінтоку-мару" мав рацію: зараз треба дбати не про сіті, а про те, щоб уникнути погоні.
Почувши команду "Рубати кінці!", матроси взялися за сокири. Під дужими вдарами тугі манільські канати обірвалися. Сповнені рибою сіті поглинула безодня.
— А тепер — навтіки!
Матрос Міяма, що водночас був і мотористом, зрозумів ті слова: він жбурнув сокиру, відчиняючи важкі вхідні двері до машинного відділення.
— Витисни з неї, Міямо-сан, усе, що можна, — улесливо й прохально звернувся до нього капітан.
Машина запрацювала на повних обертах. Шхуну мовби хто сіпонув і потяг за собою. Вона мчала, немов на крилах, лишаючи за кормою бурунистий слід.
Відстань між "Сінтоку-мару" й катером, який її наздоганяв, дедалі більшала. На сигнальні ракети, випущені прикордонниками, японці не звертали уваги.
Згустилася темрява, наповз туман. Скориставшись цим, "Сінтоку-мару" уникла погоні. Вона ніби перетворилася на невидимку, розтанувши в пітьмі океану.
У ТУМАНІ
Біля Курил було морозно. Узявши розгін на узбережжі азіатського материка, куди восени з безмежних просторів Сибіру стікаються холодні повітряні струмені, й перетнувши неспокійне Охотське море, північно-західні вітри принесли липку, дошкульну сирість.
Чим далі "Сінтоку-мару" відходила від островів, ставало тепліше. Над водою, наповзаючи звідусюди, ще густіше заклубочився туман. І десь на стикові холоду й тепла раптом повалив сніг.
Він сипався й сипався без упину, нависав над шхуною суцільною стіною. Волохатий саван сповив щогли, плетиво снастей між ними. В сірій каламуті око не вловлювало жодної ознаки реального світу — на відстані витягнутої руки вже панував морок.
У темному череві корабля, по вузьких, притиснутих настилом низької палуби коридорах, мов тіні, сновигали люди. І ті, хто був зверху, в ходовій рубці, залитій тьмяним світлом, що сочилося з екранів навігаційних приладів, теж здавалися примарами.
Корабель мерців та й годі!
Виряджаючи шхуну в рейс, Кокікі й янкі-"благодійники" з підрозділу секретної служби подбали про її екіпіровку[82].