Мені довелося більше року служити на базі Касівабара, а вона ж поряд, на Парамусіро то.
— Я частіше знаходився в морі, ніж на березі, — відказав Мукудорі.
— Отже, моряк, суїфу, — зрадів Кокікі.
— Та майже що моряк…
Він, захмелівши, розповів ("Краще б уже помовчав!" — жалкував потім) про транспортний підрозділ і самохідну баржу, на якій служив.
— Хай! — вигукнув Кокікі. — То, значить, ми з тобою робили спільну справу. Ти чував про генерал-майора Цуцумі? — запитав.
— Це той, командуючий гарнізоном на Мінамі?
— Він, — схвильований спогадами, усміхнувся Кокікі. — Я при ньому починав… Операція "Немуро". Ліквідація військовополонених, хто на Північному плато будував підземні укріплення, — додав, поринувши в спогади.
— Цим хизуватися зараз не можна, — зауважив Мукудорі.
— Ти маєш рацію, агарі[70], — погодився Кокікі. — Але ж я про це кажу не на вулиці, а тобі, моєму давньому приятелю.
— Спасибі, — незрозуміло за що подякував Мукудорі.
Пригощаючись, вони почали згадувати спільних знайомих, суворий архіпелаг Чисімо-ретто, куди їх закинула доля.
— Що не кажи, славний був час, — зітхнув Кокікі.
Мукудорі йому нічого не відповів, лише гірко посміхнувся. Він хоч і сп'янів, а все колишнє пам'ятав добре. Подумав: "Нічого собі — славний час!"
Йому згадалися рейси в океан, холодний, темний дот, в який його безжально кинули на згубу; "лисячі нори"…
А Кокікі вів далі:
— Ти пам'ятаєш тих трьох безумців із рятівного плота, що задумали перепливти океан? Це було у вас, на Сюмусю.
Так, він пам'ятав. Одного разу трьом копачам-китайцям пощастило вирватися з катакомбів. Захопивши невеликий надувний плотик, вони потай перебралися в східну частину острова, а звідти пустилися в океан.
Тоді, згадав Мукудорі, на острові зчинився переполох. Гарнізон підняли по тривозі. Їхня самохідна баржа теж прочісувала довколишні води. І — все даремно. Втікачів знайшли лише на третій день. Течія віднесла плотик далеко в океан.
— Їх топили привселюдно, відразу за пірсом, — наминаючи принесені делікатеси, сказав Кокікі. — Начальник гарнізону влаштував справжнє видовище.
— Пам'ятаю… — озвався Мукудорі.
Запало мовчання. Лише було чути, як плямкаючи, стуляються, мовби металеві, щелепи Кокікі. Його довгі, павучі руки не знали спочинку, раз у раз снували над столом, дістаючи то з одної, то з другої посудини страву.
— У-ух! — з полегшенням видихнув, підносячи до рота чарку. — Ну, а що ж ми тепер збираємося робити, Мукі? — запитав, якось несподівано перевівши розмову на інше.
— Не знаю, — невпевнено відповів Мукудорі — в його душі раптом прокинувся незрозумілий протест, і він не бажав більше виказувати прискіпливому Кокі свого справжнього наміру.
— Роботи немає ніде, — повідомив гість. — Багато повернулося з війни, і кожен, як ти розумієш, хоче влаштуватися якнайкраще.
— А ви… ви, Кокікі-сан, влаштовані? — прямо запитав Мукудорі.
— Я? — здивувався той. — Я — влаштований, — просто і водночас загадково відповів.
— Де ж ви працюєте?
Те, що він почув, вразило й приголомшило. Кокікі працює в Абасірі, обслуговує американські окупаційні частини, які несуть берегову службу в тамтешньому порту.
— Ви допомагаєте амеко? — здивувався, обурений.
"Як же так! — подумалося йому. — Американці, кляті вороги, окупували країну, ведуть себе в ній як господарі, точніше — як злодії: вриваються в квартири, грабують, насміхаються з національних традицій японців. Їхня авіація перетворила на купи руїн міста й села; їхні диявольські бомби, як розповідали ще на Карафуто, вибухнувши над Хіросімою й Нагасакі, забрали в могилу сотні тисяч людей. І він, він, японець, із ними співробітничає!"
Кокікі нічого не відповів. Потім, наливши віскі, мовив:
— Допомагаючи американцям, я допомагаю Японії. Американці — наші друзі.
"Все брехня, все неправда: і минуле й сьогоднішнє! — подумав Мукудорі. — Бо як пояснити й виправдати принесені нами жертви? Навіщо було й мені мучитися на далекому Сюмусю? Чи не для того, щоб зараз отут, на рідній землі Ніппон, розгулювали чужинці?"
Його терзали сумніви — запитання, на які навіть Кокікі, цей мудрець-перевертень, не міг дати відповіді.
"У нього голова дракона, а хвіст змії", — дійшов висновку Мукудорі.
ВІЗИТ В АБАСІРІ
Того ж дня надвечір, переговоривши з Мукудорі й докладно розпитавши його про перебування на Сахаліні, Кокікі залишив Фурабоку.
Виявляється, поки він гостював, біля причалу, в захищеній горами од північних вітрів бухті, куди могли заходити лише суденця, на нього вже чекав човен-кавасакі.
Мукудорі провів гостя аж до пірса. Він бачив, як заметушилися матроси, уздрівши Кокікі. Видно, був він поважна птаха: перед ним схилявся навіть капітан, наказавши підлеглим перекинути трап із човна на берег та люб'язно запрошуючи прибульця.
— Гарненько обміркуй те, про що я тобі казав, — тиснучи своєю ведмежою долонею руку Мукудорі, нагадав Кокікі.
А сказав він ось що:
— Час такий, Мукі, що треба, як мовиться, з води вийти сухим і повернути втрачену могутність. Я жду тебе в Абасірі. Моя пропозиція, здається, ясна.
— Так, Кокікі-сан, — слухняно відповів колишній вояка, який ще вчора відмітав усе, що було пов'язане з лихим минулим.
Ця пропозиція зводилася до того, що Мукудорі (якщо він, звичайно, діятиме так, як накажуть) за допомогою американців одержить роботу.
— Байдуже, де ти влаштуєшся, Мукі, — в порту чи іншому місці. Важливо, що робота вигідна, грошова, — додав на прощання.
Вони розлучилися. Благодійник подався в Абасірі. Невдовзі туди прибув і Мукудорі.
Як і вмовлялися, подзвонив по залишеному йому номеру телефону. Назвав своє прізвище.
— Кокікі-сан зараз нема, — відповів чийсь глухий голос. — Подзвоніть пізніше.
Щоб якось згаяти час, Мукудорі пішов у місто.
Вулиці од моря вели в пригір'я. Та й сама гавань, утворена гирлом шумливої Абасірігави, з обох боків була затиснута високими, густо порослими лісом пагорбами.
На північному березі лежала вигнута, як меч, піщана коса; на заході, куди підступали відроги гори Ноторо, здіймалася примітна своєю червоною вершиною скеля.
Коса, скеля та ще острівець, яким закінчувався мис Байракі, ніби охороняли вхід через вимуровану природою браму до гавані.
У цьому рибальському містечку війна також залишила згубні сліди. Чимало будинків було зруйновано. Американці бомбили Абасірі, як скидали вони бомби на інші, такі самі тихі міста, без особливої воєнної необхідності, тому що стратегічних об'єктів там не було.
На згарищі Мукудорі уздрів виснажених, у лахмітті людей. То були здебільшого жінки й діти або ж безногі чоловіки-інваліди. Вони, мов привиди, витали над місцем зруйнованих будівель. Розбираючи дерев'яні завали, шукали непошкоджені крокви, легкі бамбукові перетинки-фусума, інший будівельний матеріал.
Звичайно, після численних нальотів ворожої авіації мало що вціліло, і люди брали навіть цурпалля.
Вулиця, якою йшов Мукудорі, раптом повернула в тісній завулок, вивела його на неширокий, схожий на вигинисту підкову майдан.
Одразу по війні там виник базар, так званий чорний ринок — кілька десятків збитих нашвидкуруч із дощок балаганів.
Торжище, пристановище спекулянтів та всіляких гендлярів, вирувало. Нужденні люди йшли сюди з надією придбати що-небудь їстівне.
Де й поділася властива японцям стриманість! Гамір, крики закликальників, метушня.
Крок-другий — і Мукудорі опинився серед вируючого натовпу.
"Найчастіше базар — обличчя бідності", — згадався йому крилатий вислів.
Бо тут таки справді нужда на всю пащеку ошкірювала зуби.
Втім, купити можна було все, що забажаєш: смачну, із смаженою цибулею й рибою локшину тенанбан; варений, над яким вився духмяний димок, рис; в'ялені кальмари, овочеві тістечка темпура.
Очі розбігалися від усіляких товарів. Чого там тільки не було! Військові кітелі, онучі, зовсім нові шинелі, шматки парашутного шовку, саперні лопатки, плащ-палатки, американські сигарети. Навіть віскі й солодкувата саке та міцнюща, від якої тхнуло сивухою, горілка-сьотю.
Правда, увесь цей строкатий крам був надто дорогий, не по кишені простим японцям, бо жалюгідні гроші — ієни[71] мали мізерну вартість.
Хотілося їсти, аж ссало під ложечкою, проте Мукудорі, вигрібши з гаманця недоторканий запас — узяті в матері й сестер ієни, купив на них кілька запашних сигарет.
Спекулянти пропонували йому барвисті тканини; безрукий, з понівеченим обличчям солдат випроставшись над казаном, у якому щось булькало й кипіло, запрошував покуштувати "незрівнянного" варива.
— Соус карі. М'ясо, цибуля. Налітайте! Таким і мати рідна не почастує, — вигукував він, і його злодійкуваті очі мовби витанцьовували на обпеченому термітом обличчі.
Поглибше затягнувшись димом заокеанської цигарки, Мукудорі квапливо — подалі від спокуси! — відійшов од куховара.
— О, це ти, Мукі? — почулося в трубці, коли він через деякий час знову подзвонив по телефону.
— Я, Кокікі-сан…
Мукудорі неабияк зрадів. Йому таки пощастило зв'язатися з Кокікі, він недаремно приїхав у це чуже місто.
— Я тебе чекаю, — мовив Кокікі, пояснюючи, як до нього краще добратися.
Будинок, куди прийшов Мукудорі, стояв неподалік від порту.
— Заходь, вояко, — посміхнувся Кокікі.
Мукудорі переступив поріг. Не встигли вони переговорити, як до кімнати завітав якийсь військовий.
— Ось той колишній рядовий транспортного підрозділу з Сюмусю, про якого я вам розповідав, — підводячись із крісла назустріч чужинцю-офіцеру, повідомив Кокікі.
— Будьмо знайомі, — подаючи руку, чистою японською мовою, з токійським акцентом, заговорив до нього — звичайно ж, не японець! — цей високий, сухорлявий здоровань. — Радий вас бачити.
Знітившись од такої несподіваної люб'язності, Мукудорі й собі простяг руку для вітання.
А військовий, ще зовсім молодий офіцер, точніше — майор таємної служби американських окупаційних військ, однієї з частин, що була розквартирована в Абасірі й спеціалізувалася на Росії, її далекосхідних землях, поблажливо додав:
— Будь ласка, сідайте, Мукудорі-сан.
Він так і сказав: "Мукудорі-сан" — ввічливе звертання за старшинством, вияв шаноби й поваги, хоч і був майор, мабуть-таки, набагато старший від нього.
Мукудорі сів. Тим часом Кокікі запобігливо підсунув американцю своє крісло.
— О'кей! — подякував янкі.
І, запаливши цигарку, притишеним голосом повів:
— У Майдзуру[72] мені вже доводилося стрічатися з репатріантами.