— А хто казав: головне — мати свою руку на камбузі й серед керівництва?
— Цей вислів, Антрекоте, старий, як світ, і належить не мені.
— Та справа не в ньому! — відказав кок.
Підійшовши впритул до мене, він по-змовницьки зашепотів на вухо:
— Знайдено Гондвану! Якісь капсули з табличками, на них загадковий гондванівський текст. О-ох і сен-са-ція! — крутонув головою кухар. — Цілу ніч бігали на камбуз природознавці і, до речі, твої квартиранти — Ступа й Заєць — теж. Просили: дай кваску, дай та й годі! Від такої знахідки спрага їх, бач, мучила. Ну, чоловіче, мені ніколи, гуд бай! Буду домальовувати портрет Стецька Мегеровича в профіль, а потім ще героям дня треба зварганити що-небудь екстравагантне…
— Чи не антрекоти?
— Ні, коклети: а-ля Кук і К°, — підморгнув Антрекот Антрекотович.
— То й готуй на здоров'я!
Не знаю чому, я був злий, неначе й справді передчував лихо. І лихо скоїлось. Не встигли ми переступити порога ходової рубки, як штурман кинув:
— Спускайтеся, голубчики, в кают-компанію. Вас там ждуть.
— У кают-компанії?
— Нас?
— Вас, вас, товаришу Кукса і товаришу Гайовий!
Стецько Мегерович, низько схилившись над картою, навіть не підвів голови і не глянув у наш бік: певна ознака, що був він не на жарт злий.
— Брав-во Кукса! Дайош, дайош! — зареготала, бігаючи по клітці, папуга.
— Згинь, опудало горохове! — кишнув на неї Сашко.
Коли ми зайшли до кают-компанії, флотоводці й учені вже засідали. Під настінними портретами легендарних мореходів сиділи: капітан — під Лисянським; Помпа, перший помічник Гордія Гордійовича, — під адміралом Макаровим, а начальник експедиції та геологи — в кутку, обабіч широкого панно, на якому наш доморощений художник-кухар Антрекот Антрекотович відтворив фрагмент картини "Бій крейсера "Варяг" і канонерського човна "Кореец" з японською ескадрою на рейді в Чемульпо 9 лютого 1904 року".
— Оце вони, — показав на мене й Куксу Гордій Гордійович.
Всі уважно глянули. В тих поглядах я помітив і насмішкуватість, і водночас зацікавленість: що, мовляв, за диваки такі! Бо ми й справді були дивні — розгублені якісь, ніби не в своїй тарілці.
— Сідайте, — великодушно запропонував капітан.
Ми сіли.
Якась комедія! Я не міг уторопати, до чого йдеться, чого від нас ждуть. Щоб промацати їхні наміри та дати зрозуміти, що й ми люди заклопотані, ділові, мовив:
— Через кілька хвилин нам пора заступати на вахту — Мегерович сваритиметься, якщо спізнимось.
— Вахта не вовк… е-е-е… — в ліс не втече! — недоречно зауважив один із геологів, у якого з-за бороди та густої щетини майже зовсім не було видно обличчя.
— Може, й не вовк, — не змовчав я, — а нам треба йти!
— Сидіть! — кивнув головою капітан і, звернувшись до того бородатого, запитав — То що там у вас — поясніть.
Борода заворушилась.
— На полігоні… е-е… — прокректав геолог, — …два нулі… е-е… дріб чотирнадцять, під час розборки колонок грунту скоїлося… е-е… надзвичайне. В одному з розрізів… е-е…
Начальник експедиції, зрозумівши, що геолог через оте своє "е-е" тільки згає дорогоцінний час, запропонував:
— Якщо не заперечуєте, я обнародую один документ.
— Будь ласка, Глібе Семеновичу! — озвався капітан.
Професор підвівся. Голова його опинилась навпроти труби японського крейсера, з якої валував дим, і здалося: в голомозого вченого раптом закучерявилась пишна шевелюра.
Старанно протерши носовичком окуляри, Гліб Семенович загнуздав ними носа і, піднісши майже до очей довгасту полив'яну табличку, прочитав:
"Я, цар Гондвани, Гонд і цариця Монікосума, перед тим, як наш материк поглине вода, повеліваємо:
а) всьому особовому складу Гондвани мати при собі рятувальні жилети;
б) щоб запобігти на материку пожежі, загасити біля всіх печер багаття. За порушення цього наказу — штраф сто ударів по… канчуком;
в) людиноподібним мавпам і лемурам допомогти по суходільному мосту — Лемурії — перебратися в інший ареал — на Мадагаскар або в Індію;
г) сліди гондванівської цивілізації замести, щоб на них не змогло натрапити жодне прийдешнє покоління.
Табличку з текстом нашого заповіту-веління кидаємо в океан — нехай її, як і материк, на віки вічні сховають хвилі!
Володарі гинучої Гондвани — цар Гонд, цариця Монікосума".
Слухаючи професора, Кукса то червонів, то бліднув. А я, відразу догадавшись, чия це робота (хоч би Моніку не вплутував, дурило!), був обурений витівкою — ну, навіщо він зачіпав тих геологів! Тепер вони он, як рій потривожених бджіл, загули-загуділи.
Особливо лютував бородань.
— Е-е-е… е-е-е…
І гайда нападати: зіпсували, мовляв, пробу грунту, сплутали нумерацію якихось там осадочних горизонтів — тепер знову треба спускатися на дно.
За ним виступив помічник капітана, потім начальник експедиції. І теж: сякі-такі!
Я слухав мовчки. Мені було прикро й соромно за Куксу. Що не кажіть — вихватка дурна. Кожен жарт повинен мати міру, а в Сашковому її якраз і не було.
Я засуджував його вчинок, хоч і не подавав голосу — й без мене на бідолашного накинулися всі.
Рикошетом мені дісталося теж. Що Кукса, що Гайовий, розпинався бородань, — одного поля ягоди!
І от чудасія: коли лають, — правий я чи ні, — обов'язково хочеться огризнутися: цей гріх за мною водиться здавна. І я почав щось доказувати.
Краще б я мовчав! Налетіли, накинулися.
Зуби зціпивши, сидів я біля Сашка. Різноколірно виблискувало перед очима Антрекотове творіння — панно, на якому розгорявся нерівний поєдинок гордого "Варяга" й "Корейця" з озброєною до зубів японською ескадрою.
Флотоводці і вчені "Садка" вирішили: зважаючи на те, що Кукса чистосердечно у всьому зізнався (чорта б лисого він зізнався, якби вони не розшифрували, що цариця Монікосума — то Сашкова наречена, Моніка, яка його щодня бомбить радіограмами), винести йому догану і назавжди перевести в робочу бригаду. Ну, а мене (ліс рубають — тріски летять!) з ним заодно — туди ж.
Перший, хто нас зустрів після прочуханки, був Антрекот Антрекотович. Він удав, що нічого не знає, хоч, мабуть, добре знав про все.
Закинувши ногу на ногу, кок, як ідол, сидів на трюмі. Гітара, схожа на величезний ополоник, упиралася в його знаменитий живіт.
Коли ми з ним порівнялися, він щипонув струни та, відкашлявшись, хрипким голосом завів:
Чого аборигени з'їли Кука?
За що — не ясно,
Мовчить наука.
І, хитро підморгнувши, — його обличчя зморщилося, ніби засміялося сто мавп, мовив далі:
Мені здається —
Ось яка то штука:
Хотіли кока,
А з'їли Кука.
— Яке багатогранне обдаровання, — уїдливо кинув я (Антрекот з його хвальковитістю і всезнайством мені не подобався). — Художник, кухар, співак.
— Самородок! — похмуро додав Кукса.
Антрекот, не зважаючи на наші репліки, співав. Навздогін нам линула його пісня. Він не помиляється, подумав я, коли співає: "Хотіли кока, а з'їли Кука": на зборах уже не раз обговорювали роботу камбуза, критикували його шефа, говорили, що піснями ситий не будеш, а Антрекот Антрекотович тільки й робить, що виє під гітару та ще — замість того, щоб готувати смачну страву, малює всім остогидлі натюрморти: риба — тарілка — ніж, знову: ніж — тарілка — риба.
…І от ми тепер трудимося в робочій бригаді.
Щодня як не батискаф, то пірнаюче блюдце вирушають в океанські глибини. Апарати треба спускати на воду, а після повернення піднімати на борт — робота морочлива й остогидлива.
— Давай, давай — не спи, всевладний царю Гонде!
— Та й ти, да Гама, щось… теє… млявий, як осіння муха. Кра… кра!
Але хоч як дошкуляє боцман, ми й без нього стараємось.
І от завдяки нам батискаф знову благополучно приводняється.
— Молодці! — хвалить нас Степанович. — З такими матросами, хоч вони й штрафники, не пропадеш.
Та в його бригаді я пробув недовго…
"РУБЕНСОВСЬКІ" ГЕРОЇ
Що ж, Гліб Семенович не помилявся, коли говорив, що острови Індійського океану скупчені в західній частині.
У цьому неважко переконатися, глянувши на географічну карту. А якщо вона ще й з рельєфом дна, то перед очима постане така картина: обабіч Східно-індійського підводного хребта, який на тисячі кілометрів простягнувся з півдня на північ, мов легені на рентгенівському знімку — формою вони справді нагадують легені людини, — розляглися Центральна та Кокосова улоговини.
Кукса просторікував:
— Так і хочеться підказати вченим, однак боязко після прочуханки: "Колеги, протріть окуляри й гляньте: волею долі через увесь океан ті хребти й западини окреслили гігантський скелет жителя стародавньої Гондвани — гонда.
Ногами він стоїть на Антарктиді — п'ятки примерзли до Берега Принцеси Ранхільди і Землі Королеви Мері, руки розкинуті між Африкою та Зондським архіпелагом, а голова впирається в півострів Індостан.
"Відважним дослідникам, хто мене шукає і не знаходить, — віват!" — говорять його розтулені вуста".
Сашкова уява — химерна.
— Ти, хлопче, женитися збираєшся — он і вуса засіялись! — а все ляси-баляси в голові. Моніка від тебе такого відмовиться.
— Слухай сюди! — жартом відбувся дотепник. — Навіть Окань не обходиться без вибриків. А він же — передовий матрос, взірець для мене.
І Кукса, удавано зітхнувши, додав:
— Бідна моя наречена Монікосума! Не зміг я тебе, царице, через наших прискіпливих науковців (догану ні за цапову душу вліпили!) посадити на гондванівський трон.
…І банка Корона, й Заяча гора лишилися позаду.
Що океан пустельний, ми зрозуміли: скільки і йшли, островів не зустрічали.
Носі Мазаву побачили аж за сімдесятим меридіаном.
Кораблі нашої міжнародної експедиції поділилися на кілька груп. Очолювані адміралом Д'Юком попрямували на північ, до континентального шельфу, два інші — на захід, у бік Африки.
"Садку" й "Кашалоту" дісталася середина океану.
Було тихо — ані шелесне. Сюди не долітав навіть пасат, спіткнувшись і обламавши крила десь перед екватором. І — волого: одяг постійно набубнявілий. Добре, що на нас лише короткі шорти та й ті — для вентиляції — зумисне подерті: екзотичне натільне дрантя — строката пов'язка для стегон, яку носять тубільці.
Ми з Куксою поралися на кормовому майданчику біля батискафа.
— Тепер мені зрозуміло, чому штильові області океану раніше звалися "кінськими широтами", — каже Сашко, обтираючи спітніле чоло.
— Чому?
— По-перше, вітрильники через той штиль і затишшя надовго затримувалися в дорозі, і коні, яких вони перевозили, без кормів гинули — їх викидали у воду.