Та ми й так не сиділи. Відколи нас викрали з батискафа, щоразу пробуємо втекти, але задуму здійснити поки що не вдалося.
Кажуть, людина живе вірою й надією. І це справді так. Бо якби ми втратили останнє, що нам залишилось, — віру у свої сили, надію на те, що ми не одні,— адже товариші на "Садку", безперечно, нас шукають, — хіба б тоді можна було боротися за кожну мить життя на цій страшній Драконовій Голові!
Отже, буря вщухла. Високо в небі пломеніє сонце. Післяштормові хвилі, мертві брижі, переливалися, нагадуючи горбоспинних химер.
З океану віяв лагідний вітер. Ще недавно він піднімав багатометрові хвилі, люто кидав їх у безвість, а тепер, присмирілий, не міг навіть поморщити воду.
Над Драконовою Головою ширяли мовчазні буревісники. Серед карнизів чайки збиралися у пташині базари.
— Кіме Михайловичу! Альфреде! — радісно гукнув я. — Погляньте…
На уступах скель біліли покраплені ластовинням яйця, а поряд, у заглибинах, виблискувала вода.
Рятівна, жадана волога! І ми, ставши навколішки, заходилися пити.
— Що не кажіть, а всевишній про нас дбає, — втамувавши спрагу, мовив геолог. — Дощова, прісна водичка — чого іще треба! А на закуску — чаїні яйця. От екзотика так екзотика!
— Йди, Васько, назбирай яєць, — порадив Кім Михайлович.
Мов на щаблі, ступаючи на гостроребрі виступи, я поліз до пташиних гнізд. Наполохані чайки зграєю закружляли над головою.
Яєць було так багато, що вистачило б нагодувати сотню людей. Серед дрібних, чаїних, траплялися синюваті — великі.
— Брати і їх? — запитав, показуючи в простягнутій руці знахідку.
Заєць вихопився з відповіддю:
— Бери, да Гама, бери! То яйця альбатроса. Вони, запевняв мене знайомий орнітолог, дуже смачні.
— Гаразд, назбираю і альбатросових, — погодивсь я, але тієї ж миті спохватився. — Стривайте, а куди їх класти? На мені ж лише труси.
— Ха! — розсміявся Альфред. — Про це ми не подумали. А й справді — куди? — забідкався він.
— Не сушіть голови! — озвався Кім Михайлович. — Голому нікуди класти. Ось ти і кидай, Васько, а ми будемо ловити.
Однією рукою тримаючись за скелястий виступ, я другою почав метати "м'ячі". Хлопці старалися їх не пропустити: підстрибуючи, ловили яйця на льоту.
Та раптом Заєць на мить заґавився. Бах-барарах!
— Гол! — від радості не тямлячи себе, заволав я. — Один нуль на мою користь.
— Удар непоганий, — погодився Кім Михайлович, стримуючи посмішку.
А Заєць тим часом, нахилившись, протирав засліплені очі і, невідомо чого, проклинав мою влучність.
— Ну годі, заспокойся! — розсудливо сказав Кім Михайлович. — Не треба було ловити гав.
Сліди від жовтка на щоках робили його обличчя якимсь чудернацьким, так ніби це був не Заєць, а розцяцькований татуїровкою вождь дикого племені.
Я не міг стримати сміху і через це — хай йому грець! — знову мало не зірвався зі скелі.
— Досить, Василю! — сказав Кім Михайлович. — Ми і цього провіанту не поїмо.
По уступах обережно поліз назад.
Помітивши за крутосхилом звернуту до осоння нешироку горизонтальну терасу, перебралися на неї зі своїми пожитками. Там була вода й "жаровня" — сонцем нагріті скелі, а ще — ложе для відпочинку.
Хотілося так їсти, що паморочилась голова. І ми не гаячись узялися до справи.
Нагріті сонцем скелі аж пашіли.
— Сер, вам випускну яєчню чи, може, омлет-драчену? — вибравши з купи два здоровенних яйця, запитав я.
— Якщо можна, суфле або крокети, — відповів Заєць.
— Щоб приготувати суфле, сер, потрібні молоко й масло, а для крокетів ще й сухарі.
— Тоді давай звичайну яєчню, — погодився геолог.
— Гаразд!
І я, розмахнувшись, попудив яйця на чистий від трави приступок у скелі.
Вони розбилися — дві, ніби маленькі спрути, пальчаті плями вималювались на гладенькому базальті.
Черінь була досить гаряча, щоб смажити яєчню. Не минуло й хвилини, як "спрути" підсохли й зморщилися.
— Прошу до столу, — зішкрібши дерев'яною скалкою яєчню, запросив я.
Ми заходилися обідати.
Наїлися, як мовиться, за всі дні. І — лихом об землю! — навіть побадьорішали.
Розуміючи, що попереду важкі випробування, аби не вмерти з голоду, запаслися "продуктами". Якомога більше насмажили яєць, поскладали їх у сплетений із галузок тропічного дерева кошик і взяли з собою.
ЗА КРОК ВІД СМЕРТІ
Ми ще спали — минула ніч, і, мабуть, півдня, — коли це враз пролящало:
— А бодай вам — киш, киш!
Розорявся Заєць.
— Чого ти галасуєш?
— Та хіба ж через них заснеш! — відповів він. — Дзьобають просто в тім'я.
Над Альфредом кружляла зграя птахів.
— Чи вони божевільні? — обурювався геолог. — Нормальні так не роблять.
— Ти помиляєшся, хлопче, — озвався Кім Михайлович. — Саме нормальні й помщаються за знищених пташенят.
Сонце стояло над головою — значить, ми спали довго. Та й не дивно: нас знесилило блукання по лабіринту, голод, нервове напруження. Зате тепер і відіспалися й наїлися досхочу.
Альфред не встиг продерти очі, як заходився снідати.
— Непогана яєчня, — вихваляв він.
— Це альбатросова, — підморгнув я.
— Замовкни, да Гама! Не псуй настрою, — і ще завзятіше почав уминати "делікатес".
Крізь димчатий серпанок далини видніла південна окраїна острова Носі Мазава — решту суходолу заступали скелі Драконової Голови. Довгий кораловий мис, ніби кладка, простягався ген в океан. До нього звідси якихось два-три кілометри, хоч по прямій до берега, де нас висадили з фургона, набагато ближче.
"О-ох, — зітхнув я, — чи доберемося коли-небудь туди?.."
Ми поснідали, взяли кошик із провізією — хлопці прив'язали його мені на спину — і, приставши на Зайцеву пропозицію не шукати входу в печеру, а відразу спускатися до океану, позадкували по карнизах.
Звідтоді, як ми на океанській скелі, кожен став справжнім альпіністом. Біда вчить. Ото й нас навчила — ми долали підйоми і спуски, пробиралися плетивом печер.
Крок за кроком спускалися зараз до води. Вона бурунилась і вигравала, ніби манила у свій смертельний вир.
— Спустимося, — мовив Кім Михайлович, — а там побачимо: якщо в цьому місці не пощастить перепливти течії, то, може, низом доберемося на протилежний бік скелі. Там, я гадаю, вода спокійніша — не циркулює ж течія довкола скелі. Десь вона неодмінно натикається на бар'єр, який відхиляв її струмінь і спрямовує до берега.
— А якщо течія петлею огинає скелю і йде не до берега, а в океан?
— Цього, Васько, ніхто з нас поки що не знає,— відповів Кім Михайлович. — Та коли так, як ти кажеш, — пересилити водокрут буде важко, а то й зовсім неможливо — вона нас підхопить і понесе у відкрите море.
— Краще вже відкрите море, ніж клята Голова Дракона!
— І то правда, — втрутився в розмову Альфред, — а тільки в цих приекваторіальних водах тебе, да Гама, — ти й зойкнути не встигнеш, — схрумають акули.
— Про це я не подумав.
— От бачиш, який ти верхогляд! — присоромив геолог і застеріг: — Не смій ризикувати, бережи своє здоров'я: ти ж бо наш годувальник. Що нам робити, коли акули разом із твоїми мощами зжеруть і кошик?
— Голодній кумі хліб на умі,— сердито відказав я. — Тобі, Альфреде, шкода не товариша, а яєчні.
— Облиште балаканину й уважно ставайте на брили — вони тут осуваються.
Кім Михайлович, тримаючись за скелю, ногою штовхнув базальтовий уламок. Той з гуркотом покотився.
— Оце такі надійні щаблі,— зауважив він.
За двома похилими, ніби козирок над верандою, скелями лежав неширокий рівний майданчик, і від нього вбік вела печера. Спокуса заглянути туди була така велика, що ми не могли втерпіти.
А заглянувши, знову стали бранцями Драконової Голови, так і не діставшись поверхні моря.
— Як видно, Голова, мов стіни старої клуні мишачими норами, вздовж і впоперек порита шурфами й печерами.
— Їх у скелі справді чимало, — на мої слова відповів Кім Михайлович. — Але тутешні печери ще не освоєні — нелюди їх, мабуть, тільки збираються обладнувати.
За майданчиком і тісною горловиною відкривалася внутрішня порожнява: над коридором висока стеля, гранітний поріг, далі, ніби приміщення для бальних танців, простора, з ковзкою підлогою зала.
Я наблизився до Зайця і, згадавши давню естрадну пісню, високим голосом затяг:
Алі-Баба,
Яка шикарна дама
З тобою нині буде танцювать!
Схопив геолога за талію. Не встигли ми закружляти в танку, як, ковзнувши по "паркету", впали й опинилися під протилежною стіною.
Кошик за спиною зім'явся, поклажа випала.
— Шикарна дама! — передражнив Заєць. — Бачиш, що ти накоїв!
Рачкуючи по "танцювальній" залі, я визбирував уцілілі оладки.
— Вибачте, — присоромлено сказав Кімові Михайловичу.
Та він на витівки не звернув уваги. Там, де кінчалася ковзка підлога, командир, ставши на кам'яний приступок, щось розглядав у глибині зали. Звірі в людській подобі залишили й тут, у цій первісній печері, слід…
У схожому на велетенську піч закутті чорніли, розташовані одна над одною, довгі ніші. Вони були витвором природи. А те, що на них стояло, потрапило з "цивілізованого" світу.
Ось що то були за сувеніри. На масивній лежанці, виструнчені в ряд, стояли різнокаліберні снаряди; товсті, короткі, поряд — високі, з тонкими гільзами, очевидно, зенітні. Обабіч, у заглибинах, лежало кілька торпед. Біля них — різноманітне бойове знаряддя для нападу під водою: гарпунні пістолети, інкрустовані перламутром ножі й тесаки, гострі тризубці та ключки.
Такі "іграшки", розповідав Чанг, янкі застосовували під час війни у В'єтнамі.
Це був невеликий арсенал із зразками зброї. Двері в стіні вели до вертикальної штольні, в якій стояв ліфт-підйомник.
— А ось і бомба…
Кім Михайлович зупинився, розглядаючи покладений окремо від інших сіро-зелений циліндр.
Ми підійшли до кам'яної гніздовини.
— Дивіться, хлопці,— мовив командир, — та добре запам'ятовуйте, щоб і людям розказати, яка вона мирна, Драконова Голова, і що на ній замишляють палії.
— Бомба… часом не атомна? — роздивляючись циліндр, запитав я.
— Схожа на "Маля",[2] — відповів Альфред, — тільки, здається, дрібніша.
І на мить переді мною постало місто Нагасакі… Того спечного літа, прямуючи до В'єтнаму, наше судно відвідало Японію. Пришвартувавшись, ми переправили на берег привезені вантажі. Японські моряки запропонували подивитися епіцентр атомного вибуху.
Пам'ятаю, гід говорив:
— Американський літак Б-29 з'явився он із-за тих пагорбів. На місто полетіла плутонова бомба з жаргонною кличкою "Товстун".
За одну мить десятки тисяч людей обвуглились, а цілі квартали перетворилися на купу руїн.
Через кілька днів наше судно залишило Нагасакі.