Враз випростався і схопив Зізі за стан. Йому здалося, що він знову робиться непритомний і падає стрімголов кудись глибоко-глибоко вниз, у прірву, де немає дна.
Коли Базилевич вийшов сьогодні від Зізі, надворі вже давно стояла місячна прозора ніч. Він вийшов за ворота й поволі пішов тихою вулицею. Похмурі паркани схилялись до нього, і Базилевич чув за ними подих старих черешень, що знову з весною народжувались до життя й тихо гули своїми набухлими бруньками.
Швидко й нечутно, немов чорний м'який кажан, виринуло з-за рогу авто. Трохи не доїжджаючи до будинку, де жила Зізі, авто зупинилось. З нього вилізла неясна сіра постать.
Базилевич якось напівсвідомо притулився до високого паркану й слідкував. Шофер запалив цигарку, а сіра постать швидко попрямувала до хвіртки й зникла за нею.
— До Зізі. Знову якийсь "гість", — болісно подумав Базилевич і хутко, майже бігцем, подався далі.
VII
Минув тиждень. Нічне авто знову нагадало про себе. Це було так.
Базилевич поспішав до знайомого будиночка № 22 і в вечірньому присмерку побачив вогник папіроси й якусь темну масу. Це було авто. Шофер палив цигарку і тихо висвистував якогось веселого мотивчика.
"Те саме, що й тоді, чи вже інше?" — подумав Базилевич і майже інстинктивно вгадав, що авто йому знайоме.
Він прискорив крок, відчинив високу хвіртку й перейшов через двір. Зійшов на ґанок і тихо, безгучно поторгав перші двері. Вони були незаперті. Ступив у сінці і завмер. У передпокої гудів чийсь приємний баритон, йому щось відповідала Зізі. В ту саму хвилину двері до сіней відчинились, і на освітленому порозі чітко вирізьбилась висока чоловіча постать.
Базилевич притиснувся в куток за дверима й затаїв подих. Високий мужчина ступив через поріг і вийшов на ґанок. За ним війнула широка сукня Зізі.
— Але ж ви добре знаєте цього хлопчину? — лоскотав вуха своїм баритоном голос незнайомого.
— Я ручусь за нього, Нон. Він — наш, — відповіла Зізі.
— Але ж він, ви казали, комсомолець?
— Липа, — знову відповів притишений Зізін голос. — Я добре знаю, який він комсомолець.
— Тоді, значить, спробуйте. Але пам’ятайте: головна умова — обережність…
Вони спустилися з ґанку, голоси їхні стихли. Базилевич тихо відчинив двері і пройшов просто до Зізіної кімнати.
В кімнаті стовпами стояв синій пахучий дим від цигарок. Пахло одеколоном і ще чимсь ніжним, ледве вловимим. Базилевич просто з ногами ліг на Зізіне ліжко.
"Чорти його батька знають, — міркував він над значенням тих слів, що їх тільки-но підслухав. — Певне, що балакали про мене. Але ж у чім річ?"
Він із нетерплячкою чекав повернення Зізі. Через дві хвилини вона за звичкою буревієм влетіла до кімнати і ледве не зачепила люстра. Вона з надзвичайним здивуванням втупила в нього свої очі і, здається, ніби застигла на мить від несподіванки.
— Тихесенький прийшов? Як ти зміг так непомітно пройти?
Він рвучко встав.
— Кого ти проводила?
Йому здалося, що вона трохи зніяковіла, але тільки на мить. Зразу ж оволоділа собою.
— А ти, виходить, усе бачив? Може, ти тут під ліжком лежав у мене, тихесенький?
— Не жартуй, Зізі, — з нетерплячкою сіпнувся він. — Хто він такий?
— А тебе це дуже цікавить? — загойдала вона очима. — Ну, знай, що це мій наречений.
— Ну, наречений?.. — непевно протяг Базилевич.
— А ти що, не віриш, тихесенький? І не вір, не треба. Брешу я. Звичайний "гість", тільки…
Базилевич кинувся:
— Тільки що?..
— Тільки… найбільше він мені подобається. Люблю — справжній мужчина, краса! Хе!..
Він здригнувся від болю й хвилювання, що стиснуло серце в одну невеличку грудку. А вона сласно зігнулася й ніби в утомі потяглася всім тілом, її золоте волосся мінилось, палахкотіло полум'ям.
— І знаєш, Волінько, я з нього навіть грошей не беру. Ми, знаєш, не з усіх беремо.
Базилевич скипів, але погасив у собі своє поривання й холодно, стримано підвівся.
— Я, Зізі, не втручаюсь до твоїх фінансових справ, і це цілком твоє діло, чи береш ти з нього гроші, чи ні, але… що це за такі таємні слова про хлопчину-комсомольця, які я тільки-но чув у сінях від твого гостя чи… нареченого?
Тепер він виразно побачив замішання на її обличчі. Вона якось зіщулилась, зненацька стихла, і, мабуть, під її черепною покришкою в цей момент завихрилась ціла зграя думок.
— Не розумію, Волько, твого підозріння. Воно мене дуже дивує.
Вона відійшла набік, сперлась об стіл, а тоді неприродно, аж занадто рвучко перейшла через кімнату й міцно сіла на ліжко.
Базилевич добре розумів, що останнє своє речення вона сказала лише для того, щоб виграти час, щоб належним чином сформулювати свою думку й дати відповідь. Він слідкував за нею примруженими щілинками сірих очей і враз злісно скривив виразні, чіткі губи. Ніби відганяючи якусь настирливу думку або зважившись на віщось, рішуче провів рукою по густих чорних кучерях.
— Чого ж ти це забігала, як курка з яйцем? Адже ж ти ручишся за мене? Я ж — "наш"? — вимовив чітко, смакуючи кожне слово.
Вона зрозуміла, що приперта до стіни, — і відступ відрізано. І враз змінила свою тактику. Поволі наблизилась до нього й поклала обидві руки йому на плечі.
— Тихесенький, ти сердишся? — замовкла й пильно вдивлялася в його зіниці.
— Ну? — промовив він, чекаючи, що вона скаже далі. І дивно, він почував, як повільний спокій опановував усією його істотою. Уже не було ні роздратування, ні злоби. Дві жіночі руки на плечах лежали так м’яко й чуло, ніби материні обійми.
— Ну? — повторив він.
Не відриваючи своїх рук від його плечей, вона посадовила його на край ліжка. Сіла поруч.
— Ти мене дуже любиш? — запитала.
— Ти знаєш про це сама.
— А хочеш, щоб я… ну, як це кажуть… зробилася чесною? Розумієш? І щоб була тільки твоєю, тільки твоєю?
Примружилась, хитнула головою:
— Ну і, звичайно, ніякі "гості" тоді й на поріг сюди не ступлять…
Він ураз схвилювався і схопився за її слова.
— Гості? Гості, кажеш? — і зненацька засміявся тихим смутним смішком.
— Чому ти, Волю?
Він перестав сміятись, підвів голову й гостро глянув на неї.
— Я не знаю, навіщо ти це кажеш. Адже ж ти сама колись казала, що не можеш кинути цього. Ти просто морочиш мені голову. Я тебе питаю про зовсім інше.
Вона спинила його:
— Тсс… стривай! Зараз буде про все. Так от, що ти скажеш, коли з сьогоднішнього дня жоден "гість" не переступить цього порога?
— Годі… брехати!.. — промовив він, а десь глибоко-глибоко й несподівано заворушилося щось велике й радісне.
— Ні, я не брешу, Волінько. Це моє тверде й останнє слово. Маєш.
Він рвучко схопився з місця, став перед нею навколішки, пильно вдивлявся в очі, в найдрібніші, такі знайомі до болю риси її обличчя.
— Зізі, що ти? Так це — правда? Зізі?
Обличчя її спокійне, як мармур, жодна рисочка не ворухнеться.
— Правда!
— Правда? Ти кажеш — правда?
Він радісно, схвильовано забігав по кімнаті. Почував, що груди вщерть налляті великим несподіваним щастям.
Вона сиділа на ліжку й тихо посміхалась, слідкуючи за ним очима.
Нараз він щось пригадав і круто спинився перед нею.
Вона попередила його запитання:
— Що, не забув? Про "наш"?
— Так, про це. Ти мені й досі не сказала.
— Ну, слухай, — ти ж таки справді наш, Волько?
Він, не розуміючи, подивився на неї.
— Чий це "наш"?
— Ну, як тобі сказати?.. Ти ж не їхній… не справжній комуніст?
— Я — не комуніст. Я — комсомолець.
— І не комсомолець ти. Хіба комсомольці бувають "котами"[4]? — посміхнулась тихо, лагідно.
— Що? — вражено кинувся до неї.
Зізі так само, ніби стомлено, посміхнулась:
— Ну, звичайно, "кот". А ти хіба не знав, хто ти?
Він зрозумів, що вона каже правду. Так, він дійсно коханок повії, живе з нею.
— Ну, так от… котику, — казала вона далі. — Ти їхній тільки так… для одводу очей, а душа в тебе наша. Правду я кажу, Волінько?
Він мовчки, не відповідаючи, знову почав ходити по кімнаті.
— Тепер слухай, Волінько. Отой самий дядя, про якого ти питаєшся (не забувай, що він мені, як янгол, до вподоби) пропонує мені багато, багато грошей і… всього тільки за одну дрібничку. Я знаю, Волю, що ти мене кохаєш, і знаю, що ти дістанеш для мене ті гроші.
Вона зупинилась і, певне, обмірковувала свої слова. А тим часом з-під напівзакритих вій уважно стежила за тим, як впливає на Базилевича ця розмова.
Він важко сів поруч неї.
— Я не знаю, про яку ти дрібничку кажеш, — вимовив хрипло й вимушено і неприродно шарпнув рукою по своєму довгому волоссі.
— О, Волінько, не турбуйся. Дійсно — дрібниця. Дуже незначні відомості про… про N-ський військовий городок.
— Значить… значить, бути шпигуном? — прошепотів він глухо і перервливо і міцно стиснув холодне залізне бильце ліжка.
Дні летіли за днями, і з кожним днем напружено-стримане становище, що утворилось між Ніною й Базилевичем, ставало дедалі нестерпніше.
Ніна за цей час схудла й потемніла на виду. Характер її різко змінився, вона стала цілком замкнена в собі і могла цілими годинами дивитися в книжку, не розуміючи жодного слова.
Були такі хвилини, що страшна туга душила її, їй хотілось тоді ридати, битись головою об підлогу, кричати всім про свою пекучу образу.
В такі хвилини вона з залізною силою здавлювала скроні руками й глибоко заривала обличчя в подушки. Але перемагала себе, не плакала й не кричала — тільки очі їй робились тоді червоні й хворобливо світились сухим металевим блиском.
Розв'язка швидко наближалась. І наступила вона саме тоді, коли обоє її найменше чекали.
Цілий день сьогодні Базилевич був особливо якийсь нервовий і дражливий. Була неділя, і тому на посаду він не ходив. Ніна непомітно пильно стежила за чоловіком і намагалась розгадати, що саме сьогодні його так дратує.
Над вечір розчинили в кватирі вікна. Був кінець квітня і пізній вечір. Угорі хлюпало мільйонами зір безмежне синє шатро, і золотим туманним мигтінням простягся кудись у невідоме тривожний Чумацький Шлях. Унизу м'яко, як великий і спокійний звір, стихав шум кам'яного міста і десь, зовсім близько, мабуть, біля воріт, пілікала, як синиця, гармоніка.
Базилевич мовчки пив чай. Ніна раптом чомусь одсунула свою склянку і підійшла до вікна. Тоді він нараз схопився і з усієї сили вдарив кулаком по столу. З його горла вилетіли хрипкі звуки, повні дикої, нелюдської зненависті:
— Чому ти покинула свій чай? Щоб не бачити мого обличчя, зробити вигляд, що нічого не помічаєш? Так? Я до тебе звертаюсь, одоробло!
Ніна, похитнувшись, важко обіперлася правою рукою на лутку, а лівою міцно стиснула чоло.