Скажіть, чи ви подумали про кару, якої собі заслужили? Прочитайте апокаліпсіс, вам волосся стане догори. Ви обіллєте сторінки цієї священної книги слізьми покаяння. Тінь всадника пронесеться над вами, віщуючи про те страшне майбутнє, що вас чекає... У цей час, коли ми—мученики, ви наважилися зректися вічного блаженства.
— Нате вам ключі і цю книгу про реманент...— сказав нетерпляче я, щоб збити йому красномовність.
— Хіба ви, Справді одреклись назавжди?.. Я знаю, що в людей бувають тимчасові припадки, після яких розум хній знову світлює, хіба ви...
Мені огидливою здавалась і часта, як сніг, борода, яку він перебирав увесь час, і апостольські кучері, за-чісані назад, і оксамитовий, певний голос, який зачаровував матушку і Марфу, що з побожністю дивилась на благочинного. Далі я не міг мовчати.
— Ви, праведнику, читаєте мені догани? Ви, лихварю, що віддаєте під проценти гроші, смієте перелічувати мої гріхи? Ви згадуєте апокаліпсіс, який, мабуть, читали ще в семінарії?.. Повірте мені, коли б я мав ваше господарство, з тими кіньми, коровами, з наймичкою та робітником, у мене не хватило б совісти сидіти тут і фарисействувати...
Велика постать благочинного зігнулась. Спочатку він пробував поблажливо посміхатись, але під кінець почервонів, важко задихав і, ввесь струснувшись, ударив об підлогу важкою палицею.
— Нога моя не буде в цьому домі... Хай титар з рук твоїх візьме ключі... Тебе, богоотступнику, тяжко покарає господь за дерзькі слова і блюзнірство.
А я став на порозі, одчинив двері надвір, відкіль ішла густа пара. Це була найбільша образа для благочинного. Він швиденько накинув на плечі кожух, який наполовину волікся на долівці. Спираючись на палицю і кахикаючи, він сів у сани, поблагословивши на прощання матушку, що стояла біля нього дуже сумна.
— Тяжка вам доля випала! — промовив співчутливо він до неї.
Люба щось сказала на відповідь, вони вдвох деякий час розмовляли, —я певен, що вони обоє вважали мене за божевільного.
7 В.Вражливий
97
На землю падав дрібний сніг і слід од саней благочинного скоро зник під ним.
— Васю, скажи, що з тобою?—сказала, підійшовши до мене матушка.Ти б може написав пробачення, а цієї неділі одправив би службу, знаєш, як колись... Благочинний—чоловік добрий і змилується, а люди—та хіба вони пам'ятають щонебудь? Я то мені соромно в вічі людям дивитись, страшно через кладовище ходити,—чує моє серце—покарає нас бог!
— Іди од мене, Любо!
Тієї ночі, аж поки я не заснув, вона молилась і стогнала на кухні.
Кілька разів мені пощастило одвезти хворих на стан цію,—я дуже був щасливий, коли виривався з дому.
Раз перед різдвом я вертався шляхом додому. За селом по дорозі мене нагнала Єустя, що на цей раз була як слід і взута, і одягнена. Без мого дозволу вона сіла біля мене і посміхалась, показуючи низку великих і жовтих, як кукурудза, зубів. Після того випадку, що залишив таку прикру для мене пісню, я дуже не любив цієї баби, хоч одній їй я був завдячений своїм життям.
— Батюшко, бережіть свого коня, а то вкрадуть його в вас,—сказала вона, боязко оглянувшись.
— Коли ти порозумнішаєш, Вустю?
Чудно було мені. Про мою шкапину склались цілі анекдоти, бо вона справді стара була й живіт їй став одвислий і м'який, як лантух. Обставини не раз мене примушували водити на ярмарок її, але ж не знайшлось, жодного чоловіка, що підійшов би, хоч поторгуватись. Мабуть, коли б я і даром оддавав, ніхто б не взяв коня. П'ятнадцять верстов, що були до станції ледве-ледве шкапина проходила.
— Хто ж це думає красти, Вустю?
— Чула я...—вона опустила очі і, побачивши, що далеко заїхала за село, мовчки встала.
... Під велику бурю на дзвіниці гули дзвони, шибки пищали, а замкнені двері сіпались, ніби хтось поривався вийти ізсередини. По бляшанім дасі стукали замерзлі гілки і цілу ніч у грубі вила хуга. Кіт, що лежав біля теплого комина, раз-у-раз насторожено прислухався.
Звечора я замішав коневі і двері стайні підпер кілком. Біля хліва я прив'язав кілька днів тому одного собаку, що блукав біля помийних ям санаторію.
Тієї темної ночі мені погано спалось, але я не надав значіння скрипінню снігу, що раптом почулось у дворі. Проте, коли загавкав собака, я сплигнув із ліжка, бо відразу пригадались слова Вусті. Даремно ми гасили каганця, щоб менше виходило смальцю. Не одна хвилина минула, поки я найшов сірники. Матушка плакала і разом із Марфою мене не пускала надвір.
— Вони заріжуть тебе,—шепотіла вона, узявши мене за руки. Собака перестав гавкати. Почувши мої кроки, він заплигав і задзвенів ланцюгом.
— Васю, іди до хати!—просила матушка.
Ллє я, набравшись сміливости, пішов до хліва. У груди мені кольнуло, коли я побачив одчинені ворота, а кілок, яким я підпирав двері в хліву, на землі. В хліві було пусто. Я обшукував усі закутки, ніби загубилось курча-
— Машко!—кликав я шкапину, але ніде її не знаходив. Почало світати, а я все ходив по дворі, повторюючи про себе:
— Нема, нема Машки!
Натягши на вуха заячу шапку, я пішов на хутори шукати замовлень на прядки та веретена. Із двох хуторів одна тільки жінка замовила зробити дві скалки,— а хліба вже не було. Куріпки кудись повтікали з наших країв, а качки і валюшні полетіли ще восени. В санаторії теж не знайшлось роботи. Я голодував, поклавши собі спухнути і померти, але не просити допомоги в жорстокого сина.
Після завірюх, що накидали гори наметів, санна дорога стала гарна і до мене мало не щодня приходили хворі просити, щоб я їх повіз на станцію,—вони не знали, що вкрадено мою шкапину.
Мало чого мені треба дописати. Все перетліло і сили немає роздути жарини, щоб оживити себе тим вогнем. Хіба я зараз не мертвий, хоч і ходжу, хоч і балакаю? Я відчуваю, як той герой у билині, як глибше й глибше входжу в землю— Раніше я жив без мети, але це мене не турбувало,—а хіба тепер я можу сказати, навіщо я існую. Кому я здався? Люба певна, що я божевільний: вона жаліє і боїться мене.
Я приніс жертву, але кому це потрібно? Нишком собі я думав, що нею примушу інших полюбити мене. Яле я тільки нажив ворогів. Непримиримий мій недруг і досі—Микита Иванович. Тепер його побожність і святість стала приказкою. Всі сміються з нього. Ті, що боялись колись слово йому сказати, тепер тюкають, коли він іде. Він і досі думає, що про його відносини з Вустею розбалакав я, хоч мене зроду такі справи не цікавили.
Через три дні після пропажі коня, теж уночі, згорів мій єдиний хлівець: в огні пропали сани, віз, з десяток курей,—все те, за що я міг узяти хоч невеликі гроші. Хтось помщався. Дивно, як досі не підпалено того будинку, де живу.
Хто це робить—не знаю. Яле коли випадково я, йшовши на хутори, зустрів благочинного, мені здалось, що він найбільше винен у моєму зубоженні. Він, ніби мене зовсім не помітив, одвернувся, щоб не дивитись мені в очі. Може, він думав, що злиднями примусить вернутись до того, що я кинув навіки.
Марфа зібрала свій мотлох і, слізно попрощавшись, пішла доживати останні дні до своєї родички—їй нічого було в нас їсти.
— Васю, піду і я у наймички,—сказала матушка, після її відходу. — Що ж робити, коли ні з чого жити?
— Покинеш мене самого?.. Син покинув—його не вернеш, а ти теж хочеш піти тією стежкою!—відповів я, чуючи в її словах правду і єдиний вихід.
Лікар, якому я носив куріпок, переказав мені, щоб я до нього прийшов.
— Що, батюшко, од сина так нічого й не чути— спитав він.—Я чув, що вам дуже погано живеться... У нас є одна робота, але мені якось ніяково вам її пропонувати.
— Яка?—з радістю спитав я, не ймучи віри тому, що чув.
— Брудна робота... Бачте, у нас уже на ній не схотів працювати один дядько через той бруд, що там є Тому я вас попереджаю... Чи згодитесь ви виварювати плювальниці?
Як було не згодитись, коли за вісім денних годин цієї роботи платили щомісяця цілих двадцять п'ять карбованців.
— Якщо можна, то я б і завтра став...
Лікар, мабуть, не сподівався такої відповіді. Коли я виходив, він ласкаво погладив мені плече і сказав:
— Нещасна ви людина!
Ллє хіба мене тепер щонебудь зворушує? Останній раз виявилось по-молодому радісне почуття. Це було тоді, коли я сказав матушці, що в нас будуть гроші, а з ними почнуться щасливі дні.
Звичайно, ми і тепер мріємо, що син колись нас згадає, хоч і не віриться в це.
Благочинний думав мене виселити із церковної сторожки, але не знайшлося жодного охотника, що приїхав би за священика сюди.
... Церква замкнена: останній я правив там службу. Вона, на диво, швидко руйнується: горобці просвердлили своїми кублами іржаве залізо даху; хрест на великій бані похилився, шибки обсипаються, ніби й вони трухляві,— вітер восени пронизує свистом порожні вікна, а взимку накидає туди снігу... І чутка вже пройшла, що якесь село купує вівтар і реманент.
Сама Вустя підходить чомусь у неділю до замкненої Церкви, але побачивши замок і зачинені двері, повертає назад...
На цьому й кінчаються записки чудного дідка, що виварював плювальниці. Але я недавно зустрів одного знайомого, що був у тім самім санаторії після мене. Між іншими новинами, він оповів, що дідок повісився.