Страшно почувати, що все життя помилявся, а ще страшніше чекати з дня на день кари за свої сумніви!
Руки стали прозорі, в них не зосталось і краплини крови, ноги не слухались, у вухах до болю шуміло і через цей шум я ледве розчував те, що мені кричали.
— Далі так не можна!—сказав я сам собі.—Час оновитись або стати тим, чим був раніше. Кінецькінцем, може, зрікшись сану і втративши бога, я придбаю сина?
Мрії про сумісне життя із Сергієм полегшували мені страждання. Я брав з комоду його портрет і уявляв, як звеселіє його обличчя, коли він довідається про мою жертву.
— Я тебе так люблю, любий сину, що сам уб'ю себе заради тебе!
Ллє легше було мучитись, ніж зважитись. Вільних днів я заходив подалі в ліс, щоб зостатись насамоті.
— Батюшко!—раз покликав хтось весело мене.
Я обернувся. Коло мене спинився віз, а з нього легко вискочив невисокий чоловік. Попервах я не впізнав його, але пильніше роздивившись, я, нарешті, догадався, що переді мною стоїть Тиміш. Він узяв мене, як друга, за руку і, наказавши дядькові їхати, пішов зі мною по дорозі.
— Ви щось змарніли здорово... За синком, мабуть, скучаєте?.. Він і мені щось перестав писати.
— А ви хіба не вкупі?
— Я вже другий рік на селі... А що це на вас ні підрясника, ні хреста?.. Може, ви вже не піп?
— Злидні... ні ввіщо вдягтись...
— А я думав, що ви вільний громадянин,—сумно посміхнувшись промовив він.—По правді кажучи, я на вашому місці давно б кинув оту вашу церкву. На міститься в голові: син комуніст, а батько піп—трохи чудно...
Віз виїхав на гору і Тиміш уже прощався зі мною. Тоді я затримав його й сказав:
— Син мені не відповідає на листи зовсім... Так я вас попрошу, коли ви писатимете до нього, то не забудьте сказати, що я одрікаюсь од бога.
— Оце правильно! Так і напишу, що в тебе, Сергію, не батько, а золото!—Він весело захитав мені головою і щосили стиснув руку.
В суботу матушка назбирала на соснах живиці, бо' на ладан давно вже грошей не було. Нею і була набита кадильниця, що курилась тонкими голубими струкмами пахощів, коли я ввійшов у неділю до вівтаря. Микита Иванович гордо переходив од ікони до підсвічника, де запалював свічки та лямпадки, навмисне гулко стукаючи залізними підборами. У притвір крізь двері вітер кидав сухе шершаве листя. Баби куняли,—голови їхні, запнені хустками, хитались, коли вони покашлювали.
Цей день нічим не відрізнявся од минулих неділь, коли я завжди з тремтінням у серці, починав одправу. Сьогодні прийшли всі ті, що з давніх-давен вважали своїм обов'язком бути в церкві. Я підійшов був до ризниці, бо несвідомо рука, зучена за десятки літ до цього жесту, протяглась за ризою. Раніше я підходив до ікони Ісуса Христа творити молитву, але тепер, замість суворих очей я бачив тільки жовтувату фарбу, і ікона здалась мені погано намальованою картиною. Не було тих думок, що примушують падати навколюшки.
— Батюшко, пора починати...
У вівтар нечутно ввійшов Микита Иванович.
— Я зараз.
Ллє сказавши й це, я не наважився вийти за врата. Я навмисне заглядав у вікно, переставляв дароносицю, хрест, світильник,— ніби зараз не можна було обійтися без цього.
— Васю, іди вже!
Це сказала матушка. Вона стояла найближче, біля блискучого підсвічника, у чорній сукні, яку вдягала тільки у свята... виснажена і стара, як і селянки.
Кожен чекав, що я скажу "Благословен бог"... ї вийду з хрестом у руках і в епітрахілі за врата.
Без ризи, в зашкарублім кожусі, який я носив щодня, я вийшов із вівтаря. Усі прокинулись од того байдужого стану, що буває в церкві. Щось надзвичайне пробігло по обличчям, всі голови підвелись і повернулись до мене. Баби зашептали. Мій ворог, Микита Иванович, підійшов ближче і сміливо закрутив собі вуса. Очі йому стали такі блискучі й мертві, як і ґудзики на мундирі.
— Дорогі мої!—важко було навіть мені самому пізнати свій голос.—Тридцять років я щонеділі з'являвся з вівтаря в облаченії з хрестом... Яле хіба це допомогло спинити лихоманку... Хіба ваші діти, жінки, чоловіки та батьки не померли? Кому ми молились, хто скаже з вас?—Кому?.. Однині я вам не пастир. Однині... я од-мовляюсь од свого сану і... одрікаюсь од бога.
Останнє слово примусило всіх більше розплющити очі. Матушка застогнала і схилилась на блискучий підсвічник.
— Васю!..—прошепотіла вона.—Щ° ти робиш? На-зіщо це?
Легкий шум пронісся по церкві. Голови нахилились одна до одної, а Микита Иванович, злісно посміхнувшись, обернувся до натовпу.
— Брати-християни, ви чуєте?—крикнув він. Руді брови йому сіпнулися, а очі в цей момент стали якісь порожні й дикі.
Моторошна тиша, що буває тільки серед вогких мурів у церкві, настала на хвилину. Ґратчасті вікна пропускали вузькі косі смуги радісного сонця. Чорна нитка копоті із лямпадки крутилась перед моїми очима, і я за нею СТЄЖИЕ, щоб не бачити людей.
— Я вас зібрав, щоб сказати вам цю новину..-бажаю вам, щоб і ви просвітліли, як моя душа... Сьогоднішній день очистив мене перед самим собою!.. Простіть, любі!.. Амінь...
Я ніколи не почував себе так легко. Здавалось, що треба тільки махнути руками, щоб стати птахом.
Хтось захлипав. Я побачив Вустю, що плакала, сховавши голову в широких червоних руках.
— Держи, запроданче, одвіт перед богом... Анахтема тобі, кончений чоловіче!.. Брати-християни: антихрист перед вами.
Микита Иванович замахав рукою і з кожним словом ближче підходив до мене. В церкві зчинився галас. Баби міцним кільцем оточили мене, ніби боялись, що я втечу.
— Що ж ти мовчиш? Сатана тобі на вуста печать поклав чи що?
Крізь гамір я почув сухий сміх Микити Ивановича. Як раптом може змінитися чоловік! Хвилин дві тому ці люди стояли побожні, чемні, спокійні, а тепер очі їм розпливлись, як масні плями, вони щось кричали, мабуть, загрожуючи мені. Я не міг одірвати погляду од однієї сивої баби, що витягла голову наперед і стукала об поміст кійком. Моя свідомість ліниво сприймала тег що коїлось біля мене. Я не почув пер шого удару, бо болю не було, хоч до вух мені донісся переляканий зойк матушки. Потім вікна, люди, ікони, ясна пляма одчинених дверей,—все захиталося, і мені здалося, що я зомліваю і поволі хилюся на східці. Якось мимо волі я зашепотів:
— Бийте, вбивайте.
Я чув, як голос мені знесилюється, але не пам'ятаю, коли він замовк.
— Живий?
Це сказано тихо й далеко. Скрізь—тиша... Я не знаю, кого і про віщо питають. Хтось узяв мене за руку і, протримавши її деякий час, промовив на цей раз веселіше:—Здається живий.
... Очей я не розплющую; боюся навіть скрикнути, коли мене кладуть на щось м'яке і, колишучи, несуть ІНЄВІДОМО куди.
Вікно завішено зверху донизу, щоб чужі очі не заглядали в кімнату. В кутку, де були ікони,—порожні цвяхи та павутиння. Матушка всі образи перенесла до кухні і там із Марфою б'є важкі поклони, заливаючи кімнати шепотом, зідханнями, що загойдують мене, як колискова пісня. Я остриг собі волосся і став дуже чудний: сивизни не видно майже, голова зробилась мала, а постать, як у хлопчика.
Синяки та сліди од гострих нігтів поволі зникають,— сам на собі я переконуюсь в живучості людини. Яле мені ніяк не хочеться жити: я не дякую Вусті, що, вибігши з церкви, своїм криком покликала людей із санаторія, які і врятували мене. З села приїздив міліціонер, питав, хто саме мене бив, але я сказав, що нічого не пам'ятаю.. Проте, плями моєї крови і досі чорніють перед вівтарем на плитах.
Я довго хворів і, видужавши, соромився виходити з хати. Шапка налізала на самі вуха, вона лоскотала шкуру так неприємно, що я запинав голову хусткою. Діти з реготом злазили на призьбу і тікали, коли я ставав, старі селяни ховали посмішку в густих вусах і одверталися, щоб не так образити, баби показували на мене пальцями, ніби я мав дві голови.
Церква стоїть порожня і самотня між хрестами цвинтаря. Через голу паперть вітер несе стовпи сніжа-ного пороху і на східцях можна у сухому розсипча-стому снігові провалитись з головою. Цілий місяць не ступала нічия нога на камінь плит, бо ключ у мене, а я все чекав, поки приїде благочинний.
Коли проторувалась санна дорога, отець Мегейда приїхав до мене. Жодного разу матушка не зустрічала його з такою надією.
Притулившись вустами до його червоної й чистої руки, вона разом з поцілунком загубила йому на шкуру й кілька сліз.
Вона не знала, чим догодити йому: розвісила біля груби важкий кожух із лисячого хутра, поставила стільця біля самої груби і дивилась з любов'ю навіть на той сніг, що стікав талою водою на підлогу з чобіт благочинного.
Гість вийняв портсигар і запропонував узяти мені папіросу. Це для мене дуже велика спокуса була, бо я забув і смак гарного тютюну. Проте, я навмисне вийняв засмальцьованого старого кисета і скрутив з газетного паперу товсту цигарку.
— Ви, бува не сердитесь на мене, отче Василіє, дозвольте мені по-старому вас називати, я ж розумію все... Чи скоро ви виїздитимете?
— Як? Куди?—злякалась матушка.
— Ну, й хитрі ж ви, прости господи!—сказав, потираючи руки, благочинний.—Що ви криєтесь од мене, хіба я в газету напишу про це чи що? Це ж для кожного ясно! Ваш син, якщо вірити чуткам, добре пристроївся... Я думаю, що вам краще в нього житиметься, ніж тут. Яле комуністові із священиком в одній хаті якось незручно, і, на мою думку, ви зробили цілком правильно...
Од несподіванки я не знав, що сказати. Благочинний примружив насмішкувато очі, наполовину сховавши їх під білими широкими бровами.
— Ви сина не чіпайте! — насилу витиснув я із себе.
— Мені до вашого сина байдуже... Дивно тільки, що в той час, коли віра набирає сили, ви проміняли вічне блаженство на ті два-три роки розкошів, які ви думаєте прижити з сином.
— Ніколи я не буду жити в сина!
— Ну, тоді це зовсім безумний вчинок: ви скінчите свої дні між божевільними, бо хіба людина при здоровій пам'яті зважилась би на це.
Він не хвилювався, кожне слово в нього було спокійніше навіть за його обличчя, на якім ледве ворушились вуста.
Він сидів, як вдома, нікого не соромлячись і ні до кого не звертаючись, ніби балакав сам із собою. Матушка посміхалась і часом зиркала на мене, ніби кажучи: "Яга, я ж казала"...
— Правду сказати, я ніколи не був високої думки про вас, як про пастиря. Ви полювали! Ви, священик, виховали сина, який їздив забирати із храмів золото та срібло...