Він низько, у пояс, уклонився і торкнувся рукою, в якій була стиснена шапка, самої землі. Інші теж познимали шапки, крім Микити, який сердито про себе бурмотів і намагався ввесь час щось сказати вголос, але кожного разу його спиняв сусіда.
— Я ти чого не скидаєш шапки?—спитав у нього барон.
— Холодно, пане!—Хоч хвилина була дуже тривожна, проте, через цю відповідь всі обличчя посміхнулись.
Сворінь, бачачи, що знову пан нахмурив брови, промовив:
— Та він у нас, пане, трохи не при собі...
— Брешеш!—крикнув Микита щосили і кинувся б чи на пана, чи на Свореня, коли б десятки рук не втримали його високу постать на місці.
— Паночку!—прокричав Сворінь, щоб заглушити ті лайливі слова, які викидав одне за одним Микита.— Дозволь нам на цій землі оселитись!—Він повернув кудлату голову до натовпу і ще голосніше проказав:— Люди добрі, просіть, просіть їхньої милости!
— Кого просити!—гукнув Микита,—За віщо? За своє рідне? Надівай шапки.
Всі обернулись на його голос.
— Що ти робиш?—сказав хтось у натовпі.
Кінь баронів зірвався з місця і плигнув просто в натовп, розрізавши його на дві частини. Я догадався, що з паном трапився припадок гніву,—а це найстрашніше, що в нього бувало. Одного разу він вибив лакейові два зуби, які той виплюнув з кров'ю. Барон рвучко спинив коня біля Микити. Ми почули, як у повітрі просвистів нагай, скосивши (принаймні мені так здалося} Микиту. Нещасний дядько завив, як на смерть скалічена собака.Смерть од такого удару—звичайна річ, бо рідко хто витримає дотик олива, зашитого в свинячу шкуру. Яле не встиг ніхто пожаліти Микиту, як він махнув величезною довгою палицею, ледве не збивши тих, що стояли біля нього. Щось хруснуло,—це чули всі. Зляканий кінь підскочив і понісся далі на луки. Ноги барона зав'язли в стременах. Він волочився по землі, голова йому підскакувала, як важка гиря, і стукала об голоблі, коли кінь пробігав через табір. Люди кинулись урозтіч. Жінки брали на руки дітей, спотикались, уставали і знову бігли. Залунала команда офіцерів. Я думав, що навздогін зірветься увесь загін, але виїхало наперед тільки три салдати.
— Марш!— крикнув один із них Микиті, що залишився сам серед луків. Він подивився байдуже на салдатів, випустив голоблю, ще досі ще була в руках, і поволі пішов до замку.
На моїх очах його ніхто не бив. Може, це сталось •через те, що обличчя йому було зовсім розбито: із щок, немов бритвою розрізаних, текла густа кров на бороду, яка так намокла, що залишала на світлій куцині чорно-червону широку пляму. Він ледве йшов.
Загін рушив. Од нього відділилися ще три чоловіки, мабуть, шукати мертвого барона. Зійшли зорі, виразніше в далечині на горі забіліли високі вежі, де якісь .дві години тому жив барон, на обрії позаймались огні, напевне, по економіях,—настав вечір, народжений ласкавою весною. Мені чомусь пригадались, чуті од свого батька, оповідання про поворот чумаків із Криму... стомлені воли ледве посуваються вперед, роги оздоблені шумихою,—не роги, а місяці, що попадали з неба, а надзвичайне сонце просіває золото крізь пилюгу, збиту валкою, облямовує обличчя... Скриплять колеса, вільця... Радісний плач та пісні дарує ніби сама земля...
Минуле, може, і прекрасне тому, що далеке!
Яка ріжниця між тим, що я бачив, і тим, що уявляв! Дійсність не має тієї привабливости, що мрії...
У цій лагідній тиші пролунали майже заразом три постріли.
— Вічна пам'ять!—прошепотів сумно я, уявивши останні хвилини життя гордого Микити... Але за цими пострілами посипались іще,—їх було безліч і всі вони чулись од замку. Загін салдатів, що ще навіть не доїхав і до дороги, полетів ускач на гору. Я не йняв віри тому, що чув. Невже там бій?
— Сину! Любий!
У моїх очах встала постать Тимоша, який мабуть, скориставшись з нагоди, напав із своїми голодними товаришами на замок.
Йшлось так легко, ніби я був не кволий дід, а молодий, повний сили, юнак. Тільки за ставком, на узгір'ї спинився. Внизу, на луках, знову несміливо заблимали багаття, а біля них заметушились чорні постаті. У лісі ржали спутані коні... Я біля замку все ще точилась стрілянина.
Вдома, куди я нарешті дібрався, коли все змовкло навколо, мені матушка гордо й мовчки показали при світлі лямпи сірий шматок брудного паперу, що валявся у нас під вікном. Найшовши окуляри, я прочитав нашвидку написані слова "Я зовсім здоровий і дуже вас люблю".—Це був перший і останній синів лист.
Замок опустів. Стомлені люди з рушницями знаходили там притулок на ніч на дві, і йшли кудись далі. Вся панська прислуга розбіглась якось непомітно, як таргани од світла. Іноді можна було ходити цілий день в маєтку і не зустріти людини. На стежах у грязі валялись, оздоблені золотом книжки: німецькі, французькі, але їх ніхто не тямив читати, тому палітурки з них вішали в хатах замість картин, а грубим папером розтоплювали зимовими вечорами в грубах. Він горів весело, як суха сосна.
Село, що поставило на старім місці хати без стріх, байдуже було до свого старого і обридливого гостя—смерти. Кладовище вспухало новими могилами,—їх там тепер так багато, що, мабуть, коли помру і я, то не знайду місця.
До мене раз або й кілька разів на тиждень прибіжить якийсь босоногий хлопчик і, витерши носа, скаже, дивлячись кудись набік:
— Вас там кличуть... дядько померли...
1 ніхто не плаче, навіть жінки... Падають на соснові дошки сухі грудки, труна стугонить, немов вона зовсім порожня,—і ті кілька чоловіка, що прийшли на кладовище, нишком позіхають, бо їм обридло це місце, ями, голос унтер-офіцера, Микити Івановича, що ліниво в ніс тягне "вічну пам'ять". Тільки одна Вустя завжди сякається та хлипає, витираючись рукавом.
— Бовм... бовм...
Повітря тремтить, розкочуючи далеко легкі хвилі. Кожен удар важко б'є в уха. Часто мені здається, що дзвін ось-ось одірветься, впаде з балки з важким стуком на поміст і трісне, як справжній самогубець.
Важко з'ясувати, що саме сталось зо мною в цей час. Мене охопила спрага і ввійти в самого себе, щоб нікого не бачити, і тікати геть, бо я починав боятися своїх очей, які мені привижались жахливо і вдень і вночі. Марфа й матушка шиють кофти,—вони, як сестри,—а л пробую покопати: беру лопату, йду на город, а потім забуваю, за чим прийшов... Держак стирчить, поки не прийме його хтось із жінок. Мене вони жаліють, ніби я каліка. Може, сум за сином так жорстоко руйнує моє тіло, а, може, старість, що прокрадається нечутно й сміливо, забирає рештки здоров'я, даруючи взамін нічниці, хвороби, з яких одна звіє мене із землі навіки, як непотрібне сміття.
За довгі роки жодної звістки я не мав про сина,— він, справді, для мене вмер. В бога я просив зберегти йому здоров'я, у селян, що їздили до міста або на станцію, я питав, чи вони не бачили його, а вдома мене мучили балачки жінок, зрошені сльозами.
Такий душевний стан вимучив мене остаточно: я не міг зійти на дзвіницю і обличчя мені стало, як у тих святих, що їх малювали на старовинних іконах. Восени, однієї ночі мене збудив, бо мені здавалось, що я спав, обережний стук у сінечні двері. Хто міг стукати? Кожне нез'ясниме явище в моїх очах мало присутність сина... Це він, сердешний, стомлений, голодний, роздягнений, вернувся до батьківської хати і зомліває під, негостинно зачиненими, дверима. Може, за ним женуться вороги, які шукають радости в його смерті... Я скочив з постелі, збудив матушку—вона відразу прокинулась, незадово-лено протираючи собі очі.
— Вставай, Любо!
— Що тобі?
— І тобі не сором. Де твоє серце?—В матері серце віщує, а ти спиш, як убита... Хіба ти не чуєш стуку?.. Серьожа!
— Який стук? Зараз тихо... Зовсім тихо.—Крім недовір'я до моїх слів, в її голосі почувалась боязнь за мій розум. Це мене обурила.
— Ти, прости мене, Любо, але ти на старості літ стала зовсім глуха.
— Ти жартуєш, Васю... Лягай спати.
— Хіба тепер до жартів?.. Швидше накидай ковдру. Він, мабуть, замерз досі: на дворі такий холод...
Нарешті, вона повірила і, натикаючись на стільці, побігла за мною взяти каганця. Метушливі і зворушені ми підійшли до дверей. Руки тремтіли і не попадали на засув.
— Хто там?—Спитав я і мені в ухав заздалегідь ЕЖЄ лунала відповідь: "Це я, Серьожа!".
Коли ми відчинили двері, нас ледве не збив з ніг злий вітер. Ми прислухались до тиші, вдивляючись у ніч, але ніде нікого не було. Хмари, низькі й грізні, рвались на клоччя, щоразу кидаючи темні тіні на церкву і кла-
6 Б. Вргжливий
81
довище. Сухе листя билося, як метелики, об наші обличчя. Каганець погас, матушка, сердита на мене, пішла в хату, а я довго ще стояв, все в надії почути кроки.
Не раз зо мною траплялись такі страшні і нез'яс нимі для мене вчування. Яле потім я виходив вже сам і ні разу мені не спало на думку, що, може, це стукає моє власне серце.
... Ми збідніли. Прядок нікому не треба було, варстат припав пилом і, кінець-кінцем, його довелось винести в чулан. Підрясники порвались. Я часто надівав ще цілу матушчину кофту. Яле просити милостині, ходити з костуром, щоб одганяти ним собак,—хіба я на це міг зважитись?.. Коли у нас зосталося всього півпаляниці цвілого хліба, матушка сказала:
— Невже ти думаєш, що нам манна з неба впаде?.. Чого ти сидиш, немов тобі одібрало руки й ноги? Чом ти й досі не пішов до Микити Ивановича: він же титар...
І на другий день я йшов на село з порожнім мішком під пахвою, який взяв для борошна. Вже і дощі розмили те місце, де стояла землянка шевця. Край села тепер біліла чепурна хата з великими, не по-селянському зробленими, вікнами. Микита Иванович розбагатій. Сталось це зовсім випадково. Коли німці, злякані пострілами, кинулись урозтіч з маєтку, забувши про своє добро, він перший догадався забрати пізно вночі витяжки, що лежали в панській коморі. Коли вранці селяни схотіли поживитись, то побачили розбитий замок на дверях, а в самій коморі темні плями на тих місцях, де лежала шкура, та в кутках—розруйновані мишачі гнізда. Попервах ніхто не міг подумати на Микиту Ивановича, бо ніщо не змінилось у його поведінці: у свята, як і раніше, він надівав салдатський синій мундир з Георгієм і підспівував на криласі. Тільки через півроку, коли мало не всі забули про таємну пропажу, він почав шити чоботи, продаючи їх за хліб. Теслі збудували йому хату, найкращу в селі...