Василь романюк. 1995

Андрусяк Іван

як тихо й довго сходяться на пласі

сповідники моїх ребристих плах.

ця самота – удар ногою в пах.

як лоскотно стікає кров по рясі.


вершителі, де за хоругву страх

у вишиваній скрився іпостасі…

з-поза млина молитви свинопасів

ще не поснули: глина на вустах.


не правив ними – пастор уночі

видющий тричі. він зове – і прісно:

там голови чи коси на плечі?


у келії, у камері облізлій,

у патріаршім камені – затісно.

над києвом зловісно сплять сичі