Хоч би швидше прийшло це позавтра! Вона лежала тої ночі і згадувала Льову таким, яким він виступав на зборах, у школі, перед загоном у піонертаборі і зараз. Ті ж великі чорні з променистим вогником очі, веселий, усміхнений, у нього була звичка відкидати рухом голови чорний чубчик з чола, і це надавало йому завжди бадьорого, трохи навіть задерикуватого вигляду. Його дуже любили і поважали всі в школі. Він був відмінник, кандидат на золоту медаль. І, крім того, завжди він щось вигадував, організовував. Жоден похід, екскурсію, суботник не можна було уявити без Льови, без його дзвінкого, веселого голосу. Як він заспівував любимі комсомольські пісні!
Таке щастя! Побачити Льову! І він повірив їй, повірив, і він допоможе їй.
Вона ласкавіше, ніж звичайно, ходила коло хворої матері. А та чомусь зовсім затихла і тільки зрідка казала:
— Лінусю... посидь коло мене... Лінусю, не сердься на мене... Зараз на неї сердитися було неможливо, така вона була нещасна. Ліна умовляла її щось з'їсти, випити чаю, але хвора ледь хитала головою.
— Мені нічого не треба, Лінусю... ти сама їж... Бач, як ти змарніла... Через мене... все...
— Не думай про це, мамо, — сказала Ліна. — Ну, зараз погане але почекай, їм не довго панувати, наші повернуться, і все буде гаразд
— Я вже не дочекаюсь... — шепотіла мати. — Я сама в усьому винна...
У неї часом затьмарювалася свідомість, і вона щось швидко, гарячково доводила то батькові, то Сергієві Леонідовичу і кричала: "Рятуйте Ліночку! Вони її хочуть забрати. Рятуйте Ліночку! Ліночко, не підходь до них! Ліночко, не дивись на них!"
Їй ставало все гірше. Мав прийти лікар і не йшов. Так минув другий день. Ніч. Ліна не спала, сиділа коло матері. Отак лише здрімнула в низенькому кріслі, а коли прокинулась, уже сірів невеселий ранок. Мати трохи затихла, тільки дихання, сипле, важке, інколи виривалося з грудей і часом знову починався напад кашлю.
"Сьогодні я побачу Льову!" — майнуло в голові у Ліни, і вона всміхнулася. Швидко схопилась і почала розпалювати трісочками пічечку. Потім прокинулась мати, винувато і лагідно посміхнулась до неї.
— Тобі сьогодні краще, правда, мамусю? — спитала Ліна.
Мати кивнула головою, але говорити не могла. Показала на горло, ледве підвела руку.
— Горло болить?
Але мати, заперечуючи, захитала головою.
Ліна напоїла її майже силоміць чаєм. Удень, нарешті, прийшов лікар.
Звідки вони взялися, такі люди? Раніше не бачила таких Ліна, а цей — наче двадцять п'ять років пролежав десь у комірчині, посипаний нафталіном і побитий міллю, і тепер виліз, чужий, із злорадною посмішкою. Навіть його старомодне пальто з бархатним коміром, як на малюнках дореволюційних журналів, і котелок, і палиця викликали огиду в Ліни.
— Власне, мені робити нічого, — сказав він, оглянувши матір, — я чудес не творю, а тут справа в годинах.
— Що ви кажете? — кинулась до нього Ліна.
— Нічим не можу допомогти, — холодно відсторонився лікар від неї. І раптом, глумливо дивлячись крізь пенсне, спитав: — Чому це ви, панночко, так настроєні проти нашої преси і відмовилися сказати правду про совєтські порядки?
Ліна стисла пальці.
— Це не ваша справа, — відповіла вона. — Ваша справа рятувати людей від хвороб, а коли ви цього не можете, йдіть собі швидше, — і відчинила перед ним двері.
Лікар щось засичав і вислизнув...
Матері справді було вже зовсім погано. Як Ліна не зрозуміла цього одразу? Але ж вона зробила все, що могла. Вона сиділа на ліжку матері і плакала, а мати тільки інколи поглядала на неї і знову втрачала свідомість, марила, стогнала.
Як можна було її покинути навіть заради побачення з Льовою?
Другого дня матері не стало...
Сусідки допомогли дістати труну, разом з Ліною одягли, поклали в труну, домовилися з якимось старим робітником з колишньої похоронної контори, який пообіцяв "захоронити по першому розряду" за мамині золоті сережки, потім Ліна пішла договоритись про місце на Байковому кладовищі.
І, нарешті, на третій день після смерті матері вона і кілька сусідок пішли за сумними дрогами, до яких була неміцно прив'язана труна. По дорозі сусідки відійшли, і на кладовищі була лише Ліна, візник і могильники...
Вже було темно, коли вона сама поверталася додому. Васильківська, Бессарабка — треба було поспішати, адже увечері ходити не можна було, затримували патрулі. Але на Бессарабці стояв натовп людей.
— Що там? — спитала вона.
— Хіба не бачите? — з серцем відповіла якась жінка. — Повісили, трьох повісили... Один зовсім молоденький, кажуть — партизани, комуністи.
Вона підвела голову і справді побачила страшну перекладину шибениці, яку вона бачила на малюнках до "Капітанської дочки", і раптом їй впало в очі — картате сіре пальто і брюки галіфе. Вона протиснулася вперед, закусивши руку, щоб не закричати... Вітер розвівав чорний чуб над білим, білим чолом... Льова... То був повішений Льова...
Як важко згадувати далі... 42-й, 43-й роки. Вона була зовсім одна-однісінька... І як, де знову зустріти такого, як Льова? Сміливого, одчайдушного, щоб витяг її з цієї прірви.
"Ліночко, не дивись на них! Ліночко, не підходь до них!" — ніби бриніли весь час передсмертні вигуки матері. І справді, забачивши постать у сірому мундирі, Ліна бігла непотрібними їй провулками, ховалася в чужих під'їздах, у руїнах висаджених у повітря будинків.
Знайомих майже не було. Татові приятелі всі виїхали, а в будинку вони раніше майже нікого не знали. Познайомилися лише тепер, по спільних мандрівках на товчок, на базар. Через нових знайомих випадково придбала уроки... музики! Вона вчила двох восьмирічних дівчаток-близняток, і за це її годували обідом.
— Шкода, що ви не знаєте німецької мови, — казала їхня мати, — тепер це найнеобхідніше.
Ліна знала мову, але не признавалася. Вона зневажала батьків, які в такий час учили дітей музиці, зневажала себе. Але це ж було краще, ніж іти кудись працювати в установу. Через нових знайомих її запросили репетирувати ще двох дітей, яких не хотіли тепер посилати до школи.
— Поки наші повернуться, — якось проговорилась мати, — щоб діти не дуже відстали. — Проговорилась і злякалась. І до неї Ліна ставилася з повагою. Згодом вона дізналася, що чоловік її — червоний командир, на фронті. Коли б вона, Ліна, так не замикалася в собі, вона б побачила, що більшість, переважна більшість була саме така, як ця жінка, і не треба було докоряти всім: "Навіщо ви лишилися?" Так само, правда, вона докоряла сама собі.
Вона трохи відходила з дітьми. Їй дуже хотілося вчити їх так, як вона сама вчилася в школі — не лише вчити писати без помилок, розв'язувати задачі, а виховувати. Розповідати про Радянську Батьківщину, про піонерів, про радянських людей. На деяких уроках вона це робила... дуже обережно, але все-таки розповідала, і це були єдині світлі хвилинки.
Взимку 42-го року дружина командира з дітьми поїхала на село до матері, їй самій було дуже скрутно. Ліні йшов сімнадцятий рік, і вона одержала кілька повісток з наказом з'явитися на біржу. Це було найстрашніше.
Але тут раптом зустрілася стара друкарка з батькового тресту. Колись то була кокетлива, досить гарна, хоча вже й літня жінка, — зараз сива старуха.
— Ліночко! Це ви? Як же ви живете? Як мама?
Ліна розповіла, що мати померла, а сама вона отак тиняється, а тепер ще — повістка на біржу...
— Ой, вас одправлять! — злякалася жінка. — Знаєте що, я краще влаштую нас там, де я працюю, в ресторані, посудницею. Принаймні ви будете спокійною, що вас не чіпатимуть. Аби якось перебути, і все-таки обід! Там і моя дочка Тамарочка працює. Звичайно, ви могли б краще влаштуватись... Адже ви, здається, добре знаєте мови.
Що ви, забудьте про це, — схопила її за руку Ліна. — Воно й правда, — погодилася нова приятелька. — Я теж забула, що друкувала з іноземних мов. Я чищу картоплю і буряки і більш-менш спокійна і намагаюся Тамарочку тримати коло себе, щоб її, боронь боже, відвідувачі не бачили. Я й вас берегтиму. Це був порятунок!
Ліна зраділа і одразу дала згоду, хоча це було зовсім нелегко. Дякувати друкарці Любові Федорівні — вона дійсно турбувалася про обох дівчат — і про свою Тамарочку, і про Ліну, — щоб не були вони голодні, щоб не над силу навантажували їх роботою, а головне, щоб не дуже їх помічали. Тамарочка, чорненька, гарненька дівчина, здавалося, спокійніше ставилася до всього, жила лише сьогоднішнім днем, але Ліні було нестерпно важко. Згори, з зали ресторану лунала музика, чути було п'яні вигуки. Що робити, що робити? Вона не знала — найважче ще попереду... На кухню іноді заходила висока огрядна жінка. З Любов'ю Федорівною вона віталася завжди, хоч трохи звисока, але привітно.
Фрау Фогель звали її всі. Вона прекрасно розмовляла і російською, і українською мовами.
— Знала її десять років і не знала, що вона фрау Фогель, — здивовано казала Любов Федорівна, — а тепер виявилося, що і дід, і прадід її німці. А може, це вона відкопала своїх предків, щоб урятуватися?
І справді, фрау Фогель так трималася, що не можна було розібрати, кому вона дійсно співчуває.
У вересні дівчата знову одержали повістки. Любов Федорівна заметушилася, забігала, знайшла якихось знайомих лікарів, дістала довідки і для Тамари, і для Ліни.
— У Тамари — астма, у Ліни — туберкульозний процес.
Їй спало на думку порадитися з фрау Фогель. Адже та приязно ставилася до неї.
— Хай дівчата прийдуть увечері до мене! — сказала фрау Фогель i дала свою адресу. — Я щось вигадаю для них!
Ліна і Тамара пішли.
Двері їм відчинила висока, гарно вдягнена дівчина їхнього віку. Ліна й Тамара були в таких жалюгідних платтячках, запнуті хусточками! Дівчина здалася Ліні дуже знайомою. Де й коли вона бачила її?
Хто там, Золю? — почули вони голос фрау Фогель. Золя! Золя! Ну так, звичайно, це Золя — подруга Тані, з Таниного піонертабору, Золя, про яку згадував Льова.
— Золя! — аж скрикнула Ліна.
— Ви мене знаєте? — спитала Золя. — Я теж наче вас десь бачила. — Де ми стрічалися?
— Ви не пам'ятаєте? В піонертаборі під Одесою! Я приїздила до Тані.
— Так, так! Тепер я тебе пам'ятаю, тебе звуть Ліною, — зраділа й Золя, одразу перейшовши на ти. — От добре як! Так приємно тепер зустрітися з колишніми подругами.
Увійшла фрау Фогель.
— Мамо, уяви, я давно знаю Ліну, — повідомила Золя, — це подруга Тані Стародуб.