Очі були чи то сіруваті, чи ледь-ледь зеленкуваті, немов прозорі під білявими віями, а брови хіба що трохи темніші за волосся. Усе було ніби вигоріле, але це пасувало до тонкого, ледь витягнутого обличчя, до тендітної, високої, дуже високої — врівень Ігореві — постаті. Вона була в прозорому, з зеленкуватим відтінком, мудрованому вбранні, на шиї блищав разок діамантових краплинок, який спускався на груди, такий самий браслет був на руці.
Нічого не скажеш — у неї була оригінальна зовнішність, і, напевне, художники залюбки малювали б її на якихось модерних картинах.
— Що ти кажеш, вона дуже цікава, — так само пошепки сказала Літа Ользі. Хоча наречена їй зовсім не сподобалась, але вона сама себе хотіла запевнити, що наречена Ігоря гарна.
— Тобі завжди хочеться знайти щось хороше там, де його й близько не було. Скинь з неї всі діаманти, одягни у звичайний одяг та причеши, як усіх, та нехай не робить такого крижаного аристократичного вигляду, то ніхто й не гляне на неї. А він справді інтересний, шкода, що такій рибі припав.
— Олько, бога ради, не мели нічого.
— Та хоч повернись, він знову в наш бік дивиться, що я, дурна чи що! Літко, ну, подивись!
Але Літа навмисне зосереджено перехрестилася, бо Гаврило, на щастя, знову басив, закликаючи до якоїсь чергової молитви. Хоча мало хто в церкві молився, хіба що старі бабусі та, може, ще мати Серафима, бо їй так хотілося щастя улюбленому єдиному племіннику, а щось її непокоїло, коли вона побачила їх удвох з Адою. Вона намагалася відігнати цей неспокій, навіть нічого не аналізувати, не розбирати, запевняючи себе, що всі батьки неспокійні перед шлюбом дітей, і треба тільки, щоб усе відбулося гаразд, красиво, піднесено, запам’яталось на ціле життя. А втім, зітхала, що ані батька, ані матері у Ігоря нема і вона, черниця, повинна замінити їх. І коли б вона не була в монастирі, не була ігуменею, яке б весілля вона йому справила! Правда, тепер війна, не до бенкетів, і, на щастя, Ігор і не думає про щось пишне, навпаки, він заспокоює, що просто незручно в такий час справляти весілля, і навіть добре, що повінчають їх у простій сільській церкві, і він одразу мусить поспішити в свій полк, на захід. Вона здогадувалась, що Ігор давно вже не надає значення ніяким обрядам, але вінчання — це інша справа, цей офіціоз треба обов’язково відбути, а питання віри він делікатно не зачіпає з нею. Досить того, що він сказав, що хотів, аби вона його поблагословила, а не якась чужа жінка.
Він не сказав улюбленій тітці, що це Ада і її батьки наполягали на вінчанні тепер, адже заручини відбулися саме напередодні війни.
Ну що ж, війна скінчиться, вони одразу поїдуть за кордон, і він спокутує цим перед Адою скромне весілля. Аби вони були щасливі.
А служба тяглася.
Ігор стояв позаду нареченої, перед його очима була її тонка непорушна постать з білим прямим волоссям, перехопленим на потилиці заколкою з діамантами. Вона вся, здавалося, закам’яніла, бо ні разу не повернулася, — але ж це незручно крутитися в церкві. Йому хотілося подивитися на її обличчя, чи вгадав він, що вуста у неї гордовито і презирливо стиснуті, як завжди, коли опинялась на людях. Його товариші схвально зауважували: "Що не кажи, а в ній видно породу!" Яку породу? Чому? Чого? Можливо, так її змалку навчили в сім’ї, де він почув якось, що дворяни — всі рідня один одному, і вони мають право дивитися на решту людей зверхньо.
Його і тоді пересмикнуло від такого тупого зазнайства, а по суті, це в’їлося в плоть і кров поколінь, пихатість, яку він вважав взагалі "дурныїм тоном", у чому б вона не виявлялась! Можливо, їй подобалось, що її прирівнюють до мармурової статуї.
"Вона ні разу не всміхнулася", — раптом подумав він. Але чому ж їй всміхатися в церкві? Він ніяк не може згадати, як вона всміхається взагалі. Чи всміхнулася вона йому вночі на вокзалі, чи почала одразу з того, як незручно і важко було їхати, — зовсім як андерсенівська принцеса на горошині? А він виправдовувався, хтозна й чого.
Ну й добре, що він не бачить зараз її обличчя, а ще краще, що вона не бачить його, бо він весь час дивиться ліворуч в той притвор, куди б не слід було йому сьогодні дивитись.
Чому вона, та, що стоїть, ані разу не повернулася сюди? От вона зосереджено хреститься — невже вона молиться? Ні, ні, це для годиться, от шепочуться з подругою, а сюди не повертається. Невже вона не здогадується, що вони з Адою коло місця ігумені? Яке в неї пишне, живе каштанове волосся! Воно, напевне, довге, коли розпустити зачіску. Таке хвилясте, кучеряве, заколоте в зачіску, воно наче сяйво навколо голови. Він не дивиться на гарне модне плаття, таке несподіване в цій церкві, його б він не назвав, як учорашнє, "вбраннячком". Йому здається, на неї всі дивляться, а він бачить тільки, що сьогодні вона якась незвичайна. Хіба її взагалі можна назвати красунею? Але в ній усе пройняте невимовно чарівною жіночністю і гармонійністю. Це в уяві, не насправді, бо насправді вона знову одвернулася — в уяві перед ним виникла її тоненька рухлива постать, промовисті сині очі, її веселі перламутрові зуби, привітні губи, вона всміхається — і все в ній всміхається, і все навколо міниться. Але це тільки майнуло в уяві. Зараз вона, напрочуд гарна, зовсім далека. Вона ні разу не повернулася до нього! Вона ж знає, мусить знати, що він тут. І він знову й знову Дивиться в той бік. Добре, що і Ада, і тьотя стоять попереду і він хоч сам може дивитися туди.
Що, що таке він вигадує?
Ага! Ти завжди сміявся з товаришів, а тепер сам потрапив у пастку. Але де пастка? Тут, з цією білявою дівчиною з видовженою постаттю, з обличчям, руками, наче справді вирізьбленими з мармуру, яка за три дні стане твоєю дружиною, чи там, навпроти, з зовсім чужою, якої ти майже не знаєш? Неправда! Він її знає краще, далеко краще, ніж цю.
Йому стало лячно, наче хтось наслав якісь чари і він не міг розібратися, де він. На мить йому здалося, що він знову на березі озера, яке мусив перейти зі взводом солдатів. Навколо зелено, надзвичайно гарно, і вода вкрита ряскою, та раптом хтось закричав: "Обережно! Болото!" — і він відчув, що вгрузає. Як вони квапливо витягали один одного, і як це було важко і страшно; вони потім признавалися, що було дуже страшно, страшніше, ніж під кулями, бо тут чигала раптова, несподівана і незвичайна смерть — затягувало болото, і з якими зусиллями треба було вибиратися! Потім минула не одна хвилина, поки вони отямилися. Він зараз наче теж кудись поринав, вгрузав, і не було товаришів, щоб кричати "на поміч", бо він і сам не знав, від чого треба рятуватися.
Нагорі, на хорах, співають дівчата в чорному, невольниці віри. Як докір усім стоїть група поранених у халатах, дехто на костурах, хто з підв’язаною загіпсованою рукою, хто з забинтованою головою.
Час від часу виходить з вівтаря архієрей, оцей владика Неофіт, якого вчора він ладен був задавити за обідом, бо той так спокійно, — задоволений, що зустрівся в нею, — розмовляв, як звичайний собі чоловік, а сьогодні в золоченій ризі, в митрі удає з себе істоту, вищу за всіх, причетну до не відомих решті істин і таємниць, а насправді — Ігор певний — перепочине кілька хвилин у вівтарі і продовжує знову удавати. Усі щось удають. І він, Ігор, також. Але він не знає, що йому удавати. Де? З ким?
Він трохи не здригнувся. Це ж за три дні він стоятиме під вінцем з цією, яка стоїть зараз попереду нього, і вона стане йому найближчою людиною. Адже сам він цього хотів. Ніхто їх не силував, ніякі обставини не примушували, і товариші в полку та й усі знайомі молодики одверто заздрили йому. Гарна дівчина, княжна, з вищого кола. Багата спадкоємниця. Ох, заздрість людей! Вона також має неабияке значення і підштовхує, і народжує честолюбні бажання! А тут всі товариші гомоніли:
— Ач, яку принцесу наш Гарька запопав!
А все йшло до того само собою — зустрічі на вечірках, в театрах, візити на святах, гостювання влітку в їхньому маєтку, катання верхи на конях, все до того йшло, що його зарахували в "женихи", та ще й найбільш підходящого з числа претендентів, які, звичайно, в’юнами вилися навколо такої нареченої, а вона все перебирала, хоча їй уже минав 24-й рік. Загальна думка була за нього — "яка гарна пара". Для батьків мало значення, що ніякого натяку на розрахунки, вигоди шлюбу тут не могло бути. Ігор сам був забезпечений і тим, що лишили батьки, і тим, що записала тітка, і шлях у нього був уже відомий, цілком відповідний їхній "принцесі".
Ада була явно задоволена, коли він попросив її руки, стати дружиною, наче вона сама вже намітила його і була певна, що так і буде, і це йому тоді подобалось.
Вона була вихована, освічена, як належало у вищому світі, — себто він міг з нею розмовляти по-французьки, і по-німецьки, і по-англійськи, розумна — здавалось, дуже розумна, — адже як одразу розміркувала, куди поїдуть у шлюбну подорож, як налагодять життя у маєтку і яку половину віддадуть їм батьки у великій столичній квартирі. Все було легко і безтурботно, йому здавалось, що саме така жінка і мусить бути. Вони вже цілувались — після заручин. Правда, трошки холоднувато, не так бездумно і весело, як з подружками своїх офіцерських вечірок, або навіть, як ще кадетом був, з троюрідними сестрами та їхніми подругами, — тоді цілувалися, не замислюючись, для розваги, насолоди, завжди крадькома, що надавало запальності. З Адою це вже було дозволене і належне. Але холоднуватість він відносив до її дівочої цнотливості, незайманості, і це подобалось, так само як і її стримані листи на фронт, без ніяких ласкавих слів, але з підписом "Ваша Ада". На фронті товариші, звичайно, також заздрили, коли він одержував листи, і він вірив, що йому пощастило. Раніше йому навіть подобалось, що вона так гордовито тримається з усіма, а от обрала його. Він писав тьоті, що наречена його добре вихована, розумна дівчина і їй обов’язково сподобається, і все йшло як по маслу, а коли Ада написала, що батьки дозволяють, не чекаючи кінця війни, повінчатися, якщо він візьме відпустку на кілька днів, він, звичайно, зрадів.
Але він був інший — після боїв, трудного відступу, поранення, лазарету, де лежав і так багато думав. Він зрадів, що відірветься на кілька днів від важкого настрою, що оволодів ним.